Художниця та громадська активістка Юлія Марушко родом із Луцька, яка вже вісім років живе в німецькому Гамбурзі, стала героїнею проєкту Ukraїner. Вона відома тим, що у свій час ініціювала відкриття в обласному центрі Волині вальдорфських школи та дитсадка, а зараз всіляко долучається до розвитку в Україні якісної освіти.
Юлія організовує культурно-мистецькі акції задля поширення української культури в Німеччині. Із початком Революції гідності разом із групою українців Гамбурга створили українсько-німецьке культурне об’єднання «Арт-Майдан», завдяки проєктам якого німці дізнаються про історію та культуру України.
У педагогіці вже одинадцять років
Юлія Марушко вивчала журналістику в рідному Луцьку, після чого працювала на місцевому радіо. У 2008 році стала стипендіаткою програми Journalisten International Вільного університету Берліна (Freie Universität Berlin) для журналістів зі Східної Європи. Це була її перша поїздка до Німеччини. За кілька років, у 2012-му, Юлія знову приїхала до Німеччини – до міста Кассель, аби отримати кваліфікацію вальдорфської вчительки і згодом розвивати вальдорфську педагогіку в Україні.
«Допомагати Україні! Як? Потрібні нові школи – вільні, альтернативні школи. І я знайшла вальдорфську педагогіку. Це одна з найпоширеніших педагогік у світі. У нас (в Україні, – ред.) вона стала можлива тільки після розвалу Радянського Союзу».
Цю педагогічну систему заснував у ХХ столітті австрійський філософ Рудольф Штайнер. Першу школу він відкрив 1919 року в Штутгарті, який і досі є найбільшим світовим вальдорфським осередком. Мета вчителів у вальдорфських школах – розвинути дитину всебічно: розумово, фізично і творчо.
Після навчання в Касселі Юлія проходила практику у вальдорфській школі Гамбурга і згодом переїхала у це місто на півночі Німеччини.
Розповідає, що рішення змінити журналістський фах на вчителювання далось їй не без труднощів, адже в Україні імідж вчителів потрібно ще покращувати, наближати до європейського рівня.
Юлія Марушко в педагогіці вже одинадцять років. Жартує, що має тисячі дітей по всьому світу. Вальдорфську педагогіку обрала тому, що вона побудована на людинознавстві: навчання передбачає індивідуальний підхід та розвиток творчих задатків дитини.
«Вільні школи – це перша складова розвитку вільної особистості. Чому в Україні так їх мало? Добре, вже з’являються».
У Луцьку нині вже є вальдорфський дитячий садок і сімейний клуб за принципами вальдорфської педагогіки, а з вересня 2020 року вже набрали перший клас місцевої вальдорфської школи.
Юлія також мріє відкрити в Україні таку вальдорфську школу, де б навчалися діти різних національностей і звучали б різні мови. Наразі ж їй вдається привозити в Україну тренерок і тренерів зі Швейцарії і Німеччини.
У 2019-му Юлія серед усього іншого також переклала українською книжку Сюзанне Штайн «Дитина і звільнення від тіні її надзвичайно великого страху». Уперше ця книга була видана 2014-го як практичний посібник для сімей, які постраждали внаслідок війни і вимушеного переїзду.
«Не думала я, що Україна потребує тепер книги про те, як вижити після війни. Але це реальність. Нам потрібно ще більше дізнаватися, ділитися. Історії цих людей розповідати».
«Відчула, що можна мистецтвом показати Україну»
Євромайдан змінив вектор діяльності Юлії. Потрібно було підтримати українське, очистити його від домішок (адже часто елементи української культури приписували Росії) і показати загалу.
«Коли почався Майдан, у кожному місті Німеччини теж почалися демонстрації (місцевих українців на підтримку Майдану, – ред.) І треба було просто вийти на вулицю і познайомитися з усіма. Якось відчула, що можна тепер мистецтвом показати Україну».
Того ж року Юлія разом із однодумцями заснувала українсько-німецьке культурне об’єднання «Арт-Майдан». Створення організації стало мистецькою відповіддю місцевих українців на тогочасні події. У рамках проєкту Юля намалювала 100 портретів героїв Небесної сотні.
У лютому 2014 року ініціатори «Арт-Майдану» почали влаштовувати покази українського кіно для німців. Коли вперше домовлялись про це в кінотеатрі «Метрополіс Кіно» у Гамбурзі, директор мав сумніви, що на перегляд української стрічки прийде багато людей: прогнозував не більше 50 осіб. Втім перший показ фільму «Сильніший, ніж зброя» зібрав 170 глядачів.
Це документальний фільм групи українських кінематографістів «Babylon’13», який показує період від захоплення Адміністрації Президента 1 грудня 2013 до боїв за Донецький аеропорт. Відтоді покази перенесли з вівторка на вихідні дні й запровадили окрему рубрику – українське кіно.
Імпортери українського
Мистецтво, покази фільмів, розповіді про Україну – все це привело до появи проєкту «Контрабанда». Юля і її друзі стали немов імпортерами українського до Німеччини, почали відкривати місцевим очі на іншу культуру.
Юлія згадує, що на перших українських вечорницях вони пропонували німцям спробувати українську кухню, хотіли показати, що таке справжній український борщ, сало. Співали українських пісень. Проте гостей передовсім цікавила можливість спілкуватись один з одним і говорити про Україну. Тоді на вечорниці приходило близько 200 людей.
«Ми робили ці вечори у студії аргентинського танго. Приходять німці: вони ж і по одному приходять святкувати, їм добре самим із собою. А якщо приходить українець, то треба столик на десять-двадцять людей. Це дуже схоже з аргентинцями. В нас було стільки людей, що ми не очікували».
За роки життя в Німеччині вдалося віднайти культурні зв’язки між українцями і німцями. А інколи схожості виринають самі собою: так сталося із виставкою «Жінка і війна». Хоча задумувалася вона як розповідь про українських жінок на війні, німці впізнали в експресивних роботах Юлії власну історію.
«Приходили німці і казали: слухай, ми теж пережили вимушений переїзд, коли розвалилась Німеччина; ми знаємо, як це було, коли війна була. Є такі ще, що пам’ять цю несуть. І в такий дивний для всього світу час така виставка і тема набрала величезний резонанс».
Міжкультурний потенціал розкрито ще у проєкті «Анастазіс», який почався у 2017 році із виставки робіт у Генеральному консульстві України в Гамбурзі в пам’ять про загиблих на сході України. З роками проєкт розвинувся у дизайнерську співпрацю з Макаром Ліберманом (Ципаном).
Розробники називають сорочки та сукні, які вони створюють, сучасним аналогом вишиванки. Водночас багато хто впізнає у яскравих кольорах дизайну південноафриканські мотиви, розповідає Юлія. Та все ж ідея, закладена у колекцію, виразно українська: нагадати людям, що в одній з європейських країн, у серці Європи, йде війна – і це страшно.
Юлія каже, що картини для неї – своєрідні щоденники, які дозволяють бачити хронологію і розвиток подій, передавати емоції й почуття і найголовніше – залишити цей спадок нащадкам.
«Ти можеш синхронно відтворювати: 2014 рік – Небесна сотня, далі – серія «Жінка і війна», ще далі – солдатики мої, які переросли в колекцію «Анастазіс».
Такі мистецькі й культурні ініціативи останніх років суттєво змінили імідж України в Німеччині. Якщо раніше про Україну знали лише за образами Чорнобиля і братів Кличків, то зараз її сприймають зовсім інакше – як гостинну країну, яка має чим здивувати. За усіма проєктами стоїть бажання Юлії Марушко й надалі трансформувати образ усього українського так, щоб його почали ототожнювати з якістю, вищим ґатунком.
«Ті люди, які прийдуть хоч на один концерт українського гурту, вони будуть приходити знову. Тому що це якість, багатогранність, це те, чим українці відрізняються, але мало хто знає, що це. А я чекаю на момент, коли це вже навіть пояснювати не треба буде, ти вже просто знаєш: український продукт – він якісний продукт».
Юля також пише дитячі казки. Почалось це ще у Луцьку, коли вона, працюючи на радіо, вела передачу для дітей «Казка». Власне, тоді й народився образ мишки Марушки. Зараз дівчина пише казку німецькою мовою.
«Звідки ця енергія? Мені треба десять кілометрів пробігти, шоб знову вернутись у себе, тому що завжди отаке відчуття, що ти можеш і мусиш ще більше».
До усіх своїх численних проєктів і бажань Юля додає ще одне: збудувати власний дім, зовнішній, бо внутрішній вже збудовано — і він виявився цілим світом. Світом Марушки.
«За сім років, що я в Гамбурзі, я вперше почуваю себе дома. І це таке сильне відчуття для тих, напевно, хто живе далеко. Просто нарешті заспокоїтися, зрозуміти, шо добре там, де ти є, і ти зараз тут. Істина проста: зроби спочатку себе та допоможи собі. І я це намагаюсь зробити мистецтвом».
Читати також: