Тут засудженого інспектори можуть пригостити своїм бутербродом чи цукерками. Особливо, якщо той не їв кілька днів. А якщо не має грошей, щоб заїхати додому, – навіть не позичать, дадуть. Не вимагаючи колись повернути.
Це не в’язниця і не виправна колонія. Це місце, де людям, які вчинили злочин, дають можливість змінитись. Це – луцька філія «Центру пробації». Своєрідне «чистилище», в якому можна уникнути «пекла», тобто сидіння за ґратами.
Тут нема наручників чи решіток на вікнах. Є шафи з численними папками. У них – історії змін кожного засудженого. Багато вазонів. І люди з великими серцями.
Що там пробують? Змінитись!
Із установою знайомить начальник філії державної установи «Центр пробації» у Волинській області Юрій Перик. Він показує невеликий рожевий будиночок з гордістю. Каже, що ремонт всюди робили своїми силами. Самі все шпаклювали, фарбували, а де-не-де робили і додаткові стіни, щоб облаштувати більше кабінетів.
Про центр говорить просто, без складних термінів. Знає, що для багатьох це щось абсолютно незрозуміле.
«Одного разу питали: «А що там пробують?» – сміється чоловік. Стати іншим.
Сюди приходять умовно засуджені, ті, кому через злочин заборонили займатись певною діяльністю, ті, кого засудили до виконання громадських та виправних робіт, ті, хто вийшов із в’язниці…
«Серед засуджених є ВІЛ-інфіковані та хворі на туберкульоз. Часом дізнаєшся про це через півроку», – каже Юрій.
Їм допомагають знайти роботу, нових друзів, а кому потрібно – подолати залежність від алкоголю та наркотиків. Декому – навіть одягнутись та взутись. Усім – більше не повертатись до злочинства.
Юрій Перик пояснює: раніше ці функції виконувала Державна пенітенціарна служба України (ДПТСУ). Після двох реформ замість неї опікуватись засудженими стали центри пробації.
Таких органів в області 16. За сім місяців до них на облік стали більше трьох тисяч людей.
Межа між злочинцем і звичайною людиною – дуже тонка
Бути злочинцем – важко. Особливо якщо ти став ним випадково. Наприклад, спричинив аварію. Навіть якщо ніхто не загинув, відчуття вини є. Так каже Юрій Перик.
«Межа між законослухняною людиною і тією, що потрапила до нас на облік, дуже тонка. Можна не вчинити дуже тяжкого злочину, але стати по іншу сторону барикад. Вчора ти був там, а сьогодні вже тут. Коли людина потрапляє в таку ситуацію, у неї в голові робиться безлад. Вона думає: «Я комусь завдав шкоди». І всі його таврують: злочинець. Щоб не було такого тавра, створили нашу структуру», – пояснює.
Завдання інспекторів – виявити те, через що засуджені «спотикаються». Для 90 % – це безробіття та алкоголь. Потім спільно з організаціями-партнерами намагаються усунути цю проблему.
Наприклад, якщо чоловік не може порозумітись із дружиною, з ним працює психолог, якщо не має роботи – центр зайнятості.
Залучають також наркодиспансер, психлікарню, управління соціальних служб для дітей та молоді, Червоний Хрест, Волинський обласний центр соціально-психологічної допомоги тощо.
«Слабинку» визначають за спеціальною методикою, за допомогою якої оцінюють ризик скоєння повторних злочинів. Нею користуються у всьому світі, а для українців розробили власну систему, врахувавши національні особливості.
Людині ставлять низку питань. Відповіді вносять до таблички, за якою визначають проблемні сфери, а також встановлюють, скільки разів на тиждень кожному треба приходити у центр пробації. Не просто відмітитись, а розповісти про зміни (чи їх відсутність) у їхньому житті.
Юрій Перик розповідає, що коли проблему вдається усунути, люди рідко чинять нові злочини.
Ще в центрах практикують таку річ, як досудова доповідь – коли шкалу ризиків вчинити повторний злочин надають суду перед ухваленням рішення.
«Найважче з тими, хто вже був судимий»
Працівники центру розповідають, що кожен інспектор повинен бути психологом. Інакше не достукається до людини. Дехто не йде на контакт і відкривається тільки через кілька місяців.
«Найважче працювати з людьми, які вже були судимими. Ті, хто вперше вчинив злочин, швидше виправляються. Людина, яка була у в’язниці, – це битий воїн. Таких нічим не налякаєш, – розповідає начальниця Луцького міського відділу з питань пробації Марія Приходько. Каже, що швидше змінюються молоді. – Якщо приходить 50-річний чоловік, він не завжди хоче слухати поради 25-річних інспекторів. Він скаже: «Я тобі в тата годжуся, що ти мене вчиш». Буває і таке».
Марії не раз казали, що її робота – не жіноча. Тут таких, як вона, зо два десятки. Чоловіків у центрі мало. На кожного інспектора припадає в середньому по 25 засуджених.
Часом підопічні хамлять, приходять нетверезі. Інспектори агресію намагаються здолати спокійними розмовами. Хоча доводилось викликати і поліцію, і Нацгвардію, і «швидку».
«Люди в основному «не винні». Свою вину визнають одиниці. У більшості був «збіг обставин», «хтось підставив», дуже багато є причин. Вони вміють дуже гарно переконувати і розказувати про свій тернистий шлях в житті. Є історії, якими переймаєшся», – каже Марія.
Під час розмов вдається зрозуміти, які в кого цінності.
«Хтось боїться Бога і гріха. Хтось дуже болісно сприймає, коли про факт засудження дізнається дружина чи мама. Є такі ситуації, що про це не знають. Коли людина говорить про маму, а на обличчі усмішка, ти розумієш, що це людина, заради якої вона готова змінюватись. Тому ми переконуємо, аби вона думала про свою маму», – ділиться жінка.
Багато засуджених прагнуть змін. Вони хочуть працювати, одружитись і мати дітей. А є такі, що не хочуть працювати навіть на хороших посадах за кордоном, бо їм і злочинцем бути непогано. Такі зазвичай потрапляють за ґрати.
«На жаль, на декого ніщо не може вплинути. Іноді мені здається, що це свідоме рішення», – каже Марія Приходько. Мовляв, мали шанс уникнути ув’язнення, але не скористались ним.
Якщо на обліку хабарник, йому зазвичай особливої допомоги не потрібно: він все має, а найбільше покарання для нього – неможливість займатись своєю справою протягом кількох років.
«Одного разу кажуть, що одружені, наступного – що ні»
Усі підопічні по-різному розповідають про себе. Одні відповідають на запитання тільки короткими «так», «ні» чи «не знаю», а інші описують найменші деталі.
«З третьої-четвертої зустрічі можна зрозуміти, бреше людина чи ні. Є такі, що забувають, що говорили минулого разу і проговорюються. Кажуть, що працюють, а вже під час наступної зустрічі – що безробітні. Один раз вони одружені, а наступного разу – ні», – пригадує Марія Приходько.
Часом центр пробації відвідують сім’ями. В одній сім’ї приїздять мама з дітьми та з невісткою, в інших – рідні брати, батько з сином. Був випадок, що мама вийшла з в’язниці, а син потрапив на облік у центр пробації.
Багатьох Марія часто бачить на вулицях. Впізнають, вітаються, дякують.
Жінка переконана, що найбільше впливає на засуджених оточення. Якщо вони мають друзів з прокримінальним мисленням, то ті будуть тягнути назад.
«Тут вони всі хочуть змінюватись, а вийдуть за межі центру, зустрінуть друга, вип’ють по 50 – і все. Тому для нас головне – витягнути людей з того оточення», – розповідає.
Багатьох скеровують у громадську організацію «Ми плюс». Так вони потраплять у християнські табори в Карпати. Після кількох тижнів без товаришів-злочинців, у зовсім іншій атмосфері, засуджені починають мислити інакше.
«Виносили засудженим бутерброди»
Інспектори часом годують засуджених, якщо ті кажуть, що два-три дні не їли. Було таке, що виносили їм свої бутерброди.
«Деколи доводиться. А що зробиш? Це життя», – зітхає Юрій Перик.
«Місяць тому прийшов засуджений, який мав їхати у в’язницю. Попросив 10 гривень. У мене були більші купюри, десятки не було. Він наполягав: «Поміняйте, будь ласка, мені дуже сильно треба. Я хочу кефіру. У дівчат поміняла. Він дякував і казав, що не забуде цього і колись ще повернеться», – додає Марія Приходько.
Влітку кожен інспектор купує одноразові пластикові стакани, бо їхні підопічні часто просять води.
У центр пробації хочуть придбати кавовий апарат, але це для них – дорого. Поки що обходяться тисячею гривень на рік, які виділила міська рада на цукерки та чай – аби розмови відбувались у невимушеній обстановці. По-домашньому.
Щоб було затишніше, тут вирощують багато вазонів.
«Платимо за проїзд і за себе, і за засудженого»
Службового транспорту установа не має, але інспекторам часто треба їздити у робочих справах по всій області. За ці поїздки витрат ніхто не компенсовує.
Луцька міська рада пішла на зустріч, тож проїзд у межах міста їм безплатний. Але в решті міст та сіл – ні.
Якщо людину засудили до виконання громадських робіт, інспектор повинен як мінімум один раз перевірити, чи виконує вона покарання. Якщо під час візиту засудженого не було на місці, треба їхати ще раз.
«Якщо треба доставити засудженого із якогось села у районний центр, буває, що платиш не тільки за себе, а ще й за нього, – розповідає Юрій. – Якщо йому треба двічі на тиждень відвідувати психолога, а він не має що їсти, він не поїде взагалі. Дехто навіть може закинути: «Для чого мені психолог? Я здорова людина».
«Всі хочуть бачити перестрілки і погоні». Історії змін
Більшість тих, хто пройшов через центри пробації, повертаються до нормального життя. Без злочинів. Таким чином центри впливають на зниження злочинності.
«Всі хочуть бачити боротьбу зі злочинцями по-іншому: з погонями, перестрілками. Але наша структура тихенько робить свою роботу», – каже Юрій.
Пригадує випадки змін.
У Маневичах живе чоловік, який ніколи в житті не працював. Заробляв крадіжками. Пояснював, що давно загубив документи, тож через це не міг влаштуватись на роботу. Після того, як потрапив у центр пробації, йому допомогли відновити документи та знайти роботу. Після цього він перестав бути крадієм.
Один юнак з Луцька після двох поїздок у Карпати вступив у виш. Навіть цікавився, чи зможе стати поліцейським.
Ще один лучанин, який покинув медколедж і торгував наркотиками, почав займатись футболом і має намір продовжити навчання на медбрата.
Владислав Богомаз із Любомльського району завдяки центру пробації позбувся впливу поганої компанії, пройшов оплачувану практику на «Автодорі» та знайшов роботу. Рік тому став переможцем Всеукраїнського конкурсу малюнка.
Олександр Кузьмук з Ковельського району, якого засудили до 2 років обмеження волі з випробувальним строком на 2 роки, показав результати вже за кілька місяців.
Він розкаявся у злочині та переїхав у Ковель, аби змінити середовище, яке «його гнітило». Там знайшов постійну роботу.
«Утримувати ув’язнених дорожче, ніж засуджених на свободі»
Всі центри пробації в області розташовані в орендованих приміщеннях. Як правило, вони належать облраді. Та й ті доводиться облаштовувати самостійно.
Юрій Перик жаліється, що посадовці на установу не звертають уваги, доки самі не втраплять у якусь халепу.
Так було із кількома посадовцями з Горохівського району. Тоді, коли у них просили допомогти місцевому центру пробації, відмовляли. А коли через хабарі потрапили на облік у ті ж центри, говорили: «Якби знав, що доведеться до вас іти, то будучи при владі…» Якби ж знали.
Юрій порівнює Україну з Європою. Там є так звані будинки на півдороги. Це тимчасове житло для тих, хто вийшов із в’язниці і не має де мешкати.
«Вони на півдорозі до свободи. Там вони адаптовуються до звичайного життя. У нас такого нема і найближчим часом не буде. Розвинені країни пішли вперед. Вони зрозуміли, що простіше допомагати засудженим на свободі, ніж утримувати тюремну систему», – каже.
На Волині є організація, яка дозволяє пожити до 90 днів. Якщо нема одягу та взуття, допомагає Червоний Хрест.
«Аби лишень було бажання виправитись», – наголошує Юрій Перик. Аби було бажання.
Текст та фото: Наталя ХВЕСИК (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.