Художниця Тетяна Мялковська та співачка Тетяна Ціхоцька знають одна одну понад 20 років.
Зараз вони разом волонтерять – допомагають біженцям знайти прихисток, харчі, одяг та найнеобхідніші речі.
Привозять з-за кордону гумдопомогу та відправляють тим, хто потребує – як на Волині, так і в гарячих точках.
Тетяна Мялковська також займається арттерапією, розмальовує бомбосховища, плитоноски та автівки.
А Тетяна Ціхоцька готується до благодійного концерту на підтримку України.
Про війну, волонтерство і творчість жінки розповіли «Першому».
Далі – пряма мова.
Тетяна Мялковська: «Одних лише фарб купили на 1000 євро»
* * *
«У перший день війни ми були в шоці і не знали, що робити. З другого дня тумблер переключився на режим війни – воювати і перемагати. Ми почали об’єднуватися і діяти. Коли нічого не робиш, тебе криє. А коли починаєш допомагати, то в такий спосіб приближуєш перемогу.
Я зв’язалась із громадськими організаціями, з якими співпрацювала з 2014 року як арт-терапевтка. У нас було багато соціально-мистецьких та реабілітаційних проєктів для воїнів і переселенців із Криму, Донецької та Луганської областей. Залишила свій номер, щоб до мене дзвонили за консультаціями і допомогою в поселенні у Львові та Луцьку.
Спочатку з чоловіком була у селищі Рудному на Львівщині. Допомагала там організовувати спальні місця для переселенців.
Ми також приймали біженців у своєму домі. На п’ятий день війни приїхали в Луцьк. У Галереї мистецтв почали робити реорганізацію під волонтерський штаб Культурного сектора Волині.
На сьогодні він має багато напрямків роботи. Зокрема:
- Арт-терапія – психологічні консультації засобами арт-терапії, а також навчання вихователів і педагогів, які працюють з переселенцями. Я проводжу ці тренінги, бо це на часі.
- Відкрита творча майстерня, де можна прийти і помалювати свої емоції відносно війни й перемоги. Вже створили більш ніж 100 плакатів та 20 картин на полотні. Їх виставляємо на аукціон.
- Плетіння сіток.
- Склад гуманітарної допомоги, яку нам почали надсилати друзі з Польщі та інших країн.
Ми відкрили гумконвой. Допомагаємо переселенцям одягнутися, взутися, знайти засоби гігієни, ліки, продукти, в тому числі дитяче харчування.
Щотижня пакуємо допомогу на Бучу, Ірпінь, Київ, Васильків. Передаємо також речі для центрів допомоги біженцям.
Зокрема в міжнародний центр «Замлиння», яким опікується римо-католицький ксьондз з Польщі Ян Бурас. Він приймав багатодітні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу з Маріуполя, Запоріжжя, Ірпеня.
Допомагаємо людям, які живуть в Олиці в приміщенні колишньої психлікарні. Підтримуємо тих, кому прихистком став луцький ліцей № 28.
У Галереї мистецтв ми облаштували 15 спальних місць для біженців. Постійно там жити складно, бо нема душа. Це більше нічліг для крайньої потреби».
* * *
«Я написала проєкт на канадський Центр євроінтеграції на 200 тисяч гривень. За ці кошти купила багато речей: 2 пральні машини, 2 бойлери, 5 фенів, 3 комп’ютери, 2 планшети, 2 електроплитки, мультиварку, мишки, флешки, колонки, павербанк, діапроєктор.
Діапроєктор, ноут і колонки лишили на штабі, бо вони потрібні для проведення арт-терапії. Решту техніки віддали центрам, із якими співпрацюємо, та окремим сім’ям, щоб діти могли дистанційно навчатися».
* * *
З Тетяною Ціхоцькою працюємо по напрямку гуманітарної допомоги. Вона привозить її з Польщі, а ми перепаковуємо й адресно передаємо.
Допомагаємо сім'ям, зокрема тим, які жили в отця Яна. Він поїхав у Польщу на реабілітацію після операції, тож всі вони були змушені покинути центр. Так як ми допомагали їм, то тримаємо далі зв'язок з ними і в курсі їхніх потреб.
Читати більше про це тут: Почати з нуля. Як на Волині обживаються багатодітні сім’ї переселенців
Ми включили режим «жінка/матір/берегиня/мироносиця». Виключили режим «співачка» та «художниця». Мистецтво відійшло на другий план, воно фонове. Моя студія закрита, там теж живуть люди.
Зараз найперше людям потрібно виспатися, поїсти, одягнутися. Далі – послабити психологічну напругу. Це ми робимо через арт-терапію.
Тому зараз я працюю як менторка, натхненниця сердець, організаторка, волонтерка, арттерапевтка. Пензлик в руки не брала. Виняток – коли розмальовувала бомбосховища.
Разом з іншими художниками та студентами ми розмалювати 1000 квадратних метрів у бункерах, 120 плитоносок для бронежилетів та три буси для передової.
Викупили всі фарби з «Епіцентру» та «Нової лінії», тож замовляли у Рівному та Польщі. Потратили вже більш ніж 1000 євро».
* * *
«Нам дуже допомагає логістичний центр гуманітарної допомоги імені Володимира Великого, що у Струмівці. Багато всього передала церква Пресвятої Богородиці.
Допомога надходить із різних куточків та від різних людей.
Ми сердечно дякуємо за підтримку волонтерам Agnieszka Pieczykolan, Ilona Mindur - Rakoczy, жителям села Grabowiec-Góra та гміни Grabowiec, команді Zespol szkol im. Henryka Sienkiewicza та піцерії Resto & Pizza Valentino Grabowiec та її власниці Світлані Тринєцкій.
* * *
«Люди деколи віддають речі за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже».
Відкриваєш ящик. У ньому щось смердить. Дивишся – штани невипрані. Ну як ти передасиш несвіжий одяг? То стидно. Беремо додому прати.
Витягнули куртку, а вона від рукава повністю розірвана.
Може, яка бабця сліпа кинула щось із шафи, не додивившись. А, може, хтось недбало викинув».
* * *
«У нас вже є ціла коробка речей «на перемогу».
Є білий чоловічий костюм і білі мешти.
Є взуття з каблуками, сумочки зі стразами, плаття з цінником з таким декольте, що я казала: «Таня, то тобі на сцену».
Як буде перемога, ми всі гарно одягнемося (сміється – ред)».
* * *
«Два місяці напруги. Ще син в теробороні, за нього хвилююсь. Сімейних обов’язків ніхто не відміняв. На жінці зараз багато всього лежить…
Втомлюємося, але намагаємося тил прикривати, бо без надійного тилу не буде доброго результату на лінії фронту».
Тетяна Ціхоцька: «Для мене війна з «рускім міром» почалась не 2022, і навіть не 2014 року»
* * *
«Про те, як я провела перший день війни, можна було зняти комедію. Всупереч всьому я не мирилися із тим, що вона почалася.
Зробила вдома генеральне прибирання і здала по інтернету екзамен на курсах з вокалу.
У нас був гарний куратор, який тримав всіх у тонусі. Казав: «Хто де в підвалі, відгукніться. Готувалися до іспиту – чому б не здати? Давайте поспіваємо. Продемонструєте мені вокальні позиції».
* * *
«У мене є рідна сестра, яка дуже різко прийняла рішення вивезти всіх жінок та дітей за кордон. Вона нас всіх і повезла в Польщу, хоч не вміла добре водити машину.
Поки ми стояли на кордоні, моя давня знайома Agnieszka Pieczykolan знайшла нам будинок. Безкоштовно. Поляки принесли туди харчів і всього, що треба для життя, – на місяць наперед.
Поляки вразили духовністю, співпереживанням, порядністю. Вони перейнялися всім серцем.
Коли ми з сестрою пішли на пункт перетину кордону, щоб готувати канапки для біженців, то були там не дуже й потрібні…
Я зрозуміла, що сходжу з розуму, бо не можу просто сидіти і дивитися, як працюють на нас поляки, віддаючи свої будинки, харчі, час, кошти…
Постійно думала про те, як можу бути корисна. Це був якийсь хворобливий нав’язливий стан.
Я почала контактувати з поляками, до яких звозили гуманітарну допомогу, і зав’язувати з ними стосунки.
В Агнєшки в спальні все так було заставлене коробками, що не було де розкласти ліжко. Вона казала: «Незабаром мене чоловік вижене з цієї хати».
Я знайшла українку, яка 20 років живе у Польщі і має свій бізнес. Вона годує біженців з України в своїй піцерії, відправляє їх далі за кордон, знаходить місце проживання та роботу.
У неї теж речами, які приносять поляки, завантажені цілі кімнати. Дитяче харчування, одяг, памперси, косметика – одним словом, все, що потрібно для дітей та жінок.
Спочатку ми відправили на Луцьк одну машину з допомогою, потім іншу…
Хтось знаходив кошти на пальне, хтось – буса. Чоловіків за кордон не пускають, тож наші жінки їхали за кермом великих вантажних авто. Вони й завантажують величезні коробки.
Останній раз привезли дві тони допомоги. Самі вивантажували. Ще й на кордоні прикордонник змусив двох жінок вивантажити пів машини, бо не вірив, що там всередині гуманітарна допомога.
Ми все привозимо в Галерею мистецтв. Там все сортуємо, щоб орієнтуватися, що де лежить, коли люди прийдуть за допомогою.
Багато біженців приїхали на Волинь лише з тим одягом, у якому були. Потепліло – приходять за літнім одягом. Похолодало – йдуть за зимовим».
* * *
«Багато з-за кордону надходить постелі нестандартних розмірів. Щоб одягнути покривало в підковру, треба перебрати 10 підковр і 20 покривал.
Моя мама перешиває таку постіль, а також великі банні рушники – на менші».
* * *
«У мене 10 років діяла дитяча вокальна студія «Жайворонки».
Я облаштувала нове приміщення. Тільки встигла розвісити всі свої дипломи на стінах, як почалася війна. І так усе стоїть законсервоване. Мені вже телефонували і говорили, що потрібно платити за оренду…
А зараз занять нема. Всі мої дітки «розлетілися». Дехто є в Луцьку, але більшість за кордоном. Телефонують і кажуть: «Ми будемо брати участь у святковому концерті, дайте нам пісеньку».
Так я дистанційно даю репертуар, і вони представляють Україну в інших країнах.
Всі пісні – українською мовою, традиційно-національні, патріотичні».
* * *
«До війни ми з Тетяною навчили дітей. Зараз опікуємося дітками біженців. Знаходимо їм всі необхідні речі. Намагаємося віддати їм більше уваги та любові».
* * *
«До війни я написала великий проєкт до Українського культурного фонду. Вартість – півтора мільйона гривень.
Він мав відбутися на теренах Волині. Це двотуровий мистецький фестиваль, який прославляв би творчість Олени Пчілки.
Залишився в планах. Маю надію, що втілю його».
* * *
«На сьогодні я працюю над нотним матеріалом піаністки Аріадни Бартаї – внучатої племінниці Лесі Українки, яка живе в Угорщині.
Це акомпанементи до народних пісень, які Леся Українка наспівала своєму чоловікові Клименту Квітці.
Це наші скарби. Володимир Кучерук зараз набирає ці ноти. Я редагую тексти, працюю на іншими організаційними моментами. Маю за честь готувати це до видання.
Цим розраджую себе, щоб менше думати про погане. Також вишиваю сорочку волинським орнаментом – до перемоги. Пів рукава вже є.
У перші дні страшенно страждала від того, що втратила перспективи, які розписала на рік вперед. Нема нічого страшнішого, коли людина не має мрій, планів. Тому я їх собі організувала.
Звісно, хочеться співати. Я вже вела перемовини з Анною Сіліхіною. Вона акомпанувала мені пісні на вірші Лесі Українки, які я видала минулого року до 150-річчя від народження поетеси.
З цими піснями я хотіла їхати в Польщу концертувати. Анна готова. Залишилося знайти водійку, яка буде нас возити».
* * *
«У Вроцлаві планую зробити благодійний концерт для підтримки України. Там паралельно буде виставка картин Тетяни Мялковської».
* * *
«Ведуться переговори з полькою, яка співає автентичний поліський фольклор.
Я, своєю чергою, маю волинські пісні, які зібрали й видали 100 років тому польські фольклористи і зберегли в двомовному варіанті – українською та польською мовами. Вони дуже гарні. Більшість із них відомі. Є частина, яких я ніколи не чула. Хочу їх заспівати, дати їм життя.
Я співатиму українською, а вона польською. Чи навпаки, адже обидві знаємо ці мови.
Це плани. Їх обов’язково виконаємо, бо я це планувала ще до війни».
* * *
«Для мене війна з «рускім міром» почалася давно. Не 2022, і навіть не 2014 року.
Це було тоді, коли я не змогла переключитися і почати співати російські пісні, як це робили мої колеги, щоб заробляти й бути популярними. У мене була творча криза і депресія, але я таки не переступила через себе.
Це були 1996-1997 роки, 2000-ні…
Тоді створила свій проєкт «Коляда», який був абсолютно проукраїнським. Популяризував українські різдвяні традиції, але був некомерційний. А я хотіла підняти українську національну традицію на комерційний якісний рівень.
Ця війна акумулювала всі наші з Тетяною ресурси та напрацювання. Тому ми й співпрацюємо, бо сходимось у поглядах і переконаннях».
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк