«Ідуть тільки ті, хто з пов’язками», – «гармидерівка» Наталка Шепель намагається втиснути тих, хто прийшов побачити виставу «Шишко», у скромні правила творчого експерименту від «Мандрівного вішака». На подвір’ї ЖК «Супернова» у Луцьку – кілька десятків людей.
«Якби я могла розшити «Супернову», я б розширила», – акторка не втомлюється пояснювати, чому лабораторну виставу, яку створили буквально за 5 днів, не можуть бачити відразу всі, хто прийшов. Постійно підходять ще і ще. Можна тільки здогадуватися, для чого ці чорні пов’язки, які видають учасникам дійства. Перед очима – чотири десятиповерхівки...
Навряд чи Кость Шишко, постать якого творча група акторів із Києва, Луцька, Чернігова та Хмельницького буде намагатися осмислити перед очима глядачів, жив у подібних умовах: стрункі під’їзди, газони, схожі на килими. Луцький поет-дивак-інтелектуал більше «жив» на очах у інших, точніше «проживав», «переживав» – на пішохідній тоді Радянській, поміж дерев, кав’ярень та затишних фасадів. Там, мабуть, і римував. Зрештою, йдемо. Дійство починається просто тут.
На яскраво-зелених газонах – люди. Чи тіні? Чи вірші? Звідкілясь з’являється постать чоловіка. Регоче і гучно так: «Знаєте, який я багатий?!.». У Шишка там: «Знаєте, який я багатий? Яка квартира у мене? Це єдина без стін кімната з килимом зеленим...».
Глядачі ледве встигають. Вниз. У підвал. Сходи. Стіни. Очам відкривається кімната, вбрана у паперові декорації: обпалений папір, малюнки, вірші, нецензурні слова… Одразу згадуєш про Шишкові вірші-писанки: він виводив олівцем щось на кшталт яйця – і вписував у цю форму свої твори.
«Знаєте, який я багатий?..» – лунає далі.
***
Знову швидко йти. Знову сходи і ці бетонні стіни. На ходу ледве встигаєш розглядати локацію. Але робити це неймовірно цікаво.
Актори з ліхтариками у руках весь час рухаються лабіринтами «Супернови» і читають вірші Кості Шишка. То під музику в приміщенні для консьєржа, то на сходах, то просто під дверима уже чиєїсь квартири. Ти зрештою, здогадуєшся, що то – Шишкові вірші. Ніхто ж бо їх не оголошує.
«Ненавиджу усім своїм безсиллям», «переінакшити цей осоружний світ»… Фотографи ловлять моменти, намагаючись вмістити ці вірші в кадр. Раптом відкривається ліфт. «Шишко Костянтин Тимофійович?» - чути звідти. Глядачі повертають голови, шукаючи очима, хто це і що сталося. «Ідіть за нами».
Тон розмови миттєво переносить у часи боротьби з «осоружними» поетами, з тими, хто думав інакше. А лучанин Кость Шишко собі таке міг дозволити. Тому мав проблеми з радянськими спецслужбами через свої надто вільні і надто проукраїнські рими. Власне, тому видавати його твори стали вже значно пізніше того часу, коли вони з’явилися на світ.
***
Локація дуже й дуже пасує тому дійству. Новобудова. Але чисто, фарбовані сірим стіни прекрасно доповнюють модерну виставу. Навіть дроти майбутніх люстр, що звисають зі стелі в незаселених свіженьких квартирах, здається, грають тут якусь свою роль. Мовчки грають. «Німогомін», - за Шишком.
В одній з таких квартир відбувається наступне дійство. Ще порогу не переступив, а вже бачиш портрет Леніна на стіні. Вождь дивиться прицільно і зухвало. Посередині стіл, накритий червоним. Графін. Гранчак. На стінах герби і лозунги. Один із: «Жити стало краще. Жити стало веселіше».
На стільчику Шишко (він же актор луцького театру «ГаРмИдЕр» Павло Порицький). Доповідає про те, як посмів. Ага. Це вересень 1965-го. Партійні збори первинної партійної організації Волинського обкому ЛКСМУ, на яких Шишка, усього рік як члена КПРС, постановили виключити з лав партії. За ідеї українського буржуазного націоналізму у віршах і втрату політичної пильності. До речі, сам Шишко свого часу працював… інструктором Волинського обкому комсомолу.
Згадалося, як шістдесятниця з Волині, вчителька Леся Ковальчук описала фрагмент суду за участю Шишка, якого знала: «У пам’яті зосталася картина суду у відомій справі Іващенка, Мороза, пов’язаній зі справою братів Горинів. Тоді заслуховували свідка Костянтина Шишка. Він тримався так просто і невимушено, ніби вів надокучливу розмову з давнознайомими, хоча й неприємними йому людьми. Тихим спокійним голосом пояснював, що протестантські настрої в його віршах зумовлені тривогою за “нівеляцію нації”. Прокурор прискіпливо змушував повторювати сказане: чи то справді недочував, чи не зрозумів змісту останньої фрази».
У квартирі з лозунгами тим часом запитують, що думають про Шишка його однопартійці. Вердикти читають самі глядачі. «Виключити з лав…». І я читаю.
***
Далі – вірші про тишу. Далі – музика і вино в одній із квартир. Далі – щось неймовірно чуттєве про кохання і чистоту стосунків від Шишка. І раптом звідкілясь пронизливо попсове з 90-х: «В тот дєнь, кагда ти мнє пріснілся…». Як зі старого касетника.
Зрештою, хтось шепче збоку, що треба одягнути пов’язку на очі. Як? Ми постійно йдемо сходами і коридорами, сходами і коридорами!.. Одягаємо. Ти йдеш у порожнечу. І вже коли це починає дратувати, раптом чуєш чиїсь руки на плечах, які тебе скеровують: тихо, мовляв, отуди… І стоїть така тиша, що ти не розумієш, де в цей момент інші. Знову чуєш чиїсь руки. Хтось тебе спиняє. Крутить на місці. Знову крутить.
А поміж тобою ходять і читають щось дуже проникливе. Коли у голові дзвенить від поезії, руки підштовхують іти. Сходи. Тримаєшся за людину, що попереду. Постійно думаєш чомусь: «А хто ж це попереду?».
І раптом тебе мало не збиває з ніг свіже повітря. Про те, що ти на даху «Супернови», тільки здогадуєшся.
Чиїсь руки тебе ведуть. Ставлять на якесь конкретне місце. Музика? Кажуть знімати пов’язку вже можна.
***
І ти стоїш – а перед тобою ВСЕ. Місто. Знизу десь там хтось допасає кіз. Верхівка кірхи ховається у затінок. Луг під Боратином і перший вечірній туман. Шишко з його віршами. Луцьк, у якому він був (і є) такий органічний. Зелений килим.
«Знаєте, який я багатий: Яка квартира у мене? Це єдина без стін кімната з килимом зеленим. Гаї у кімнаті моїй шпалерами…» - згадуєш ці слова.
А хтось уже повторює їх за спиною. Повертаєш голову, а за спиною – сліпуче, червоне сонце. Саме сідає над Луцьком по той бік «Супернови». І слів нема, бо здається, що у цій лабораторній виставі навіть сонце… грає.
Музика. Вино. Хтось робить селфі з найкрутішим виглядом на Луцьк, який тільки можна уявити. «Супернова» вражає. І Шишко теж.
Десь кажуть йти вже, бо знизу «назріває бунт». Кидаю погляд униз: там у дворі житлового комплексу – з півсотні людей, які наступними мають не побачити, ні – прожити цю виставу разом із «Мандрівним вішаком». Позбавляти їх такого унікального шансу ой як не хочеться. Бо то справді спроба «переінакшити цей осоружний світ». І самому бодай чуть «переінакшитися».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)
Фото: Павло БЕРЕЗЮК
Коли коридори темні. А люди – світлі
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.