Максим Фраєрман більше відомий у Луцьку, як ді-джей і ведучий Max Freeman. Свого часу він був місцевою знаменитістю – десятки відіграних та проведених вечірок, робота на радіо. Сім років тому чоловік переїхав до Ізраїлю. Та він часто приїжджає в Україну і досі говорить фразу «у нас» про обидві свої Батьківщини.
«Першому» Максим Фраєрман розповів, чому вирішив емігрувати та якою бачить Україну «на відстані».
«КОЛИ ПРИЇЖДЖАЄШ СЮДИ НАСКОКОМ, БАЧИШ БІЛЬШЕ ЗМІН»
– 33-ий мікрорайон Луцька твій рідний, які відчуття, коли повертаєшся сюди?
– З цим районом дуже багато всього пов’язано. Море спогадів тут. В одному гуртожитку я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, а в сусідньому будинку вона зараз живе з моїм сином, хоча між двома подіями пройшло купа часу. Там я купував обручку (показує на маленький магазинчик за «Гостинцем»), там ми проводили багато гарних вечорів і там згорів мій ді-джей-комплект, на якому я відіграв дуже багато вечірок (в «Альфа-клубі», який у 2011 році знищила пожежа, - ред.).
В принципі цей район не сильно змінився, хоча в центрі міста можна багато змін нашукати. Луцьк сьогодні сильно відрізняється від того, яким він був сім років тому. Це те саме класне місто, яке я люблю, з тією самою душею, але з точки зору розважального бізнесу, закладів, воно змінилось. Я поки мало де був, але бачу, що багато всього нового відкрилось.
– В багатьох людей, які їдуть за кордон на кілька днів чи тижнів, після повернення в Україну починається така собі «моральна акліматизація». Вони нарікають на погані дороги, хамовитих прикордонників і т.д. В тебе, як людини, яка живе за кордоном роками, є таке відчуття?
– З обома пунктами, які ти назвала, я не згоден. Цього разу я прилетів до Львова і дорогою до Луцька згадував, якою раніше була дорога між ними і яка вона зараз. Тут суттєве покращення.
Минулого року я прилітав буквально на кілька днів, щоб забрати до себе сина в гості. Тоді у Києві в мене був заброньований номер на теплоході. Зазвичай він стоїть пришвартований, а раз на якийсь час робить прогулянку по Дніпру. Сидячи в літаку, я подивився на годинник і зрозумів, що в мене залишилось 55 хвилин до того, як цей теплохід відчалить. Якщо це станеться, я з валізою дві години чекатиму, поки він повернеться. А на виході – черга. Я вмикаю нахабність, підходжу до прикордонника і пояснюю ситуацію. Мене пропускають і з посмішкою на обличчі дуже швидко все оформлюють. Так само все швидко, доброзичливо і класно було цього разу у Львові.
Коли це повторюється кілька разів поспіль, для мене це вже перетворюється на систему.
Коли приїжджаєш в Луцьк наскоком, ти бачиш рух краще, ніж люди, які тут живуть. Все розвивається, місто розбудовується.
– Ти стежиш за тим, що відбувається в Луцьку?
– Так, половина моїх фейсбучних друзів тут, я підписаний на сторінки засобів масової інформації, зокрема «Першого», для того, щоб знати, що відбувається тут.
Я ніколи не їхав з метою відірватись від всього українського. Більше того – ще три-чотири роки тому я любив розмірковувати про дві Батьківщини. Я казав, що Україна – моя біологічна Батьківщина, а Ізраїль – історична. А цього року в якийсь момент я зрозумів, що Батьківщина – одна. І це те місце, де ти народився і виріс.
Я можу прожити в Ізраїлі ще 10-20-30 чи 50 років, але все одно, коли ми розмовляємо з людьми, які там народилися, відчувається різниця. Ми виросли на різних фільмах, на різній літературі. Це не робить нас чужими, але відмінності є.
Я громадянин обох держав – України та Ізраїлю. В Україні чомусь це неправильно сприймають. Багато людей думає, що це заборонено, але це не так. Україна просто не визнає будь-яке інше громадянство, окрім українського, але не забороняє його.
– Ти плануєш коли-небудь повернутись в Україну на постійне проживання?
– Я не знаю, що таке постійне. Ще до того, як мені виповнилось 30 років, а зараз мені 37, життя навчило не користуватись словами «ніколи» і «завжди». Життя – дуже підленька штука. Воно бачить, де ти міцний і там тебе ламає. Коли я їхав, мене питали, нащо я це роблю: «Ти ж відомий, в тебе все класно тут».
Я не їхав від економічного бідування, я тут добре заробляв, забезпечував себе. Але я розумів, що сягнув умовної стелі і залишається сидіти тут з думкою: «Да, я класний». Хоча, через років п’ять прийшли б молоді, посунули б мене і все. По-перше, хотілось нових викликів для себе, нових горизонтів. А, по-друге, я давно закохався в Ізраїль.
«МОЖЛИВО НА ПЕНСІЇ Я ЗАХОЧУ СПОКІЙНО ЖИТИ В ЛУЦЬКУ»
– Вперше ти там був, як турист чи вже була мета з часом там оселитись?
– В Ізраїлі є державна програма, яка називається «Тагліт». За цією програмою, кожна людина від 18 до 26 років, яка має підтверджене єврейське коріння, має право на десятиденну безкоштовну поїдку до Ізраїлю. Це своєрідна рекламна кампанія країни. Тебе везуть, показують все найкраще, а в кінці «ненавязчіво» кажуть: «Ти знаєш, ти можеш сюди переїхати, якщо захочеш». Я закохався в країну і після того ще кілька разів їздив за різними освітніми програмами. І вже в 2011 році я переїхав остаточно.
Мені здається, я можу повернутись в Україну через якісь приземлені причини. В Ізраїлі страшенно дорога нерухомість і придбати своє там дуже важко. А коли ти досягаєш пенсійного віку, вже не факт, що можеш заробити достатньо на оренду житла. А оренда там дорога. Я за свою однокімнатну квартиру-студію плачу майже тисячу доларів. В якийсь момент ти думаєш – от завтра зі мною щось станеться, що я тоді буду робити?
– Таке поняття, як пенсія там є?
– Є, але зараз я вв’язався у власний бізнес і поки вивчаю, як питання соціального забезпечення там вирішуються з бізнесменами. Коли ти найманий працівник, у тебе раз на місяць просто відраховують гроші на це. Хоча пенсія теж не якась там космічна.
Там важко фінансово. Я не жаліюсь зараз, але там нормально живе той, хто паше. На своїй першій роботі в Ізраїлі, а це був кол-центр американської компанії, я навчився тому, що називають робочою дисципліною. Робота починалась о 9 і якщо я заходив в офіс о 9:03, на мене дивились з виглядом: «Що з тобою не так?». Тому що в 09:00 ти повинен бути готовий приступити до роботи, а не тільки зайти в приміщення. І коли ти на це дивишся, згадуєш, як в Україні часто працівник в 9-тій попив кави, в 10-тій покурив, в 11-тій порозкладав пасьянс, потім попрацював годинку і оп – обід. Я не знаю, як зараз, але раніше в нас дуже багато людей так відносились до роботи. А там тобі ніхто не дає такого права. «Я плачу тобі гроші – чого ти маєш сидіти розкладати пасьянс?» Там ти весь час, як білка в колесі.
Можливо, в якийсь момент я втомлюсь і скажу: «Я хочу купити собі квартиру в Луцьку і спокійно собі жити на пенсії.
– Після інтерв’ю ти йдеш до стоматолога. Чому в Україні?
– В першу чергу це людина, з якою я вже більше 10 років. Ми познайомились в екстремальних обставинах, коли мені за дві години треба було зліпити два передні зуби. Відтоді я її називаю Коперфільдом. Стоматолога і перукаря не змінюють. Але я збрешу, якщо скажу, що питання ціни тут неважливе. Залежно від послуги, в Ізраїлі все дорожче у три-чотири, а то й вісім разів. В мене це вже увійшло в звичку. Їдеш в Україну – загляни до стоматолога.
– Чим ти займаєшся зараз в Ізраїлі?
– По-перше, я відкрив квест-кімнату (вид розваг, при якому групу людей зачиняють у кімнаті, де вони розв’язують головоломки і шукають ключ, - ред.). У 1995 році був фільм «Seven». Це історія серійного вбивці і одна з моїх улюблених стрічок. Тому квест-кімната за мотивами цього фільму.
По-друге, я вже шість років є ведучим найпопулярнішого серед російськомовного населення в Ізраїлі караоке-клубу «Джельсомино и друзья». Раніше я там працював три рази на тиждень, а зараз залишив за собою один день. Також я допомагаю другу реалізовувати проект, який називається «Мозгобойня». Це інтелектуальні ігри за російсько-білоруською франшизою. Я адміністратор турніру, тобто допомагаю вирішувати спірні питання, які, наприклад, виникають між гравцями і суддями.
– Така багатозадачність – це твоє особисте бажання чи необхідність в Ізраїлі?
– Це моя внутрішня необхідність, яка виникає через надлишок енергії. Я в житті ніколи не міг займатись чимось одним, мені завжди здавалось, що є ще ресурс. У Луцьку я паралельно працював на радіо 10 років, був ді-джеєм в клубі і реалізовував різні благодійні проекти і т.д. Можливо, це в мене такий дорослий різновид дитячого синдрому розсіяної уваги, коли ти не можеш зосередитись на чомусь одному (сміється, - ред.). При цьому я з тих людей, які можуть прокинутись і годину не вилазити з ліжка, потім встати, поснідати і знову стомитись.
«ВСЕ, ЩО Є В СФЕРІ РОЗВАГ ІЗРАЇЛЮ, Є В УКРАЇНІ»
– Сфери розваг в Україні та Ізраїлі відрізняються?
– Дуже. Важко порівнювати ринок в країні з населенням 45 мільйонів і в країні з населення 8 мільйонів. В принципі все те, що є в нас є і там, і навпаки. Хіба, що у трохи зміненому вигляді. Але різниця величезна.
Коли я тільки приїхав в Ізраїль, хотів реалізувати себе, як ді-джей. Я думав: «Та я ж маю 10-річний досвід, та я ж профі». Але в країні з населенням 8 мільйонів будь-який ринок замкнений на собі, він маленький. Це, умовно кажучи, як півтора Києва, плюс-мінус всі один одного знають, зайти комусь новому дуже важко.
А, якщо ми порівнюємо клубні сфери, як не дивно, в Україні більше розваг. Якщо в Україні існувала і техно-сцена, і хаус-сцена, і транс-сцена, в 2000-х був розквіт клубної культури, коли сюди заходили найбільші світові бренди, то в Ізраїль до сьогодні не зайшов жоден з них.
– Зараз ситуація в Україні змінилась. Під кожним постом про вечірку в соцмережах буде десяток коментарів з приблизним змістом: «Люди, в країні війна! Що ви робите?». Як ти до цього ставишся?
– Розумію обидві сторони. Але я дотримуюсь тієї думки, що життя продовжується в будь-який момент. Під час Другої світової війни, коли були бомбардування, люди інколи спускались в землянки з музичними інструментами і співали там. Просто, щоб не боятись, щоб було веселіше.
Ті, що пишуть обурені коментарі, зазвичай кидаються в крайнощі. Якщо йти за їхньою філософією, потрібно скасувати все і зосередитись тільки на війні. Я не знаю, чи це призведе до добра. Людям потрібен позитив у житті в тій чи іншій формі.
Я погоджуюсь з тим, що, коли у місто привозять загиблого бійця і оголошується День скорботи, його потрібно дотримуватись. І перед цією поїздкою я дуже переживав, щоб, не дай Боже, щось не трапилось, тому що тоді заклад опиниться в дуже тяжкій ситуації. (16 листопада Максим Фраєрман був ведучим на відкритті караоке-клубу George’s Club в РЦ «Промінь», - ред.). Як правило, жоден з цих коментаторів не був в ролі організатора, який вкладає шалені гроші у захід, а потім щось трапляється і все це летить в трубу.
Я вважаю, що кожен робить свій вибір. Є людина, яка вирішує нікуди не ходити, не розважатись, поки не закінчиться війна. Окей, повага, це її вибір. А серед обурених коментаторів за віком і фізичним станом теж дуже багато людей, які могли б бути на передовій, але вони сидять на диванах і коментують. Немає тут однозначної відповіді – у всьому в житті потрібно мати золоту середину. Треба знати, коли віддавати шану загиблим героям, а коли посміхатись. А посмішка повинна бути у житті – навіть у найважчі часи. Тому що ці часи аж ніяк не стануть легшими, якщо ти знімеш посмішку з обличчя.
«ПОЛІТИКА – ОДНА З НАЙБРУДНІШИХ РЕЧЕЙ, ЯКІ Я ЗНАЮ»
– Ти стежиш за політичними подіями в Україні?
– Більше ні, ніж так. Я терпіти не можу політику і двічі відхиляв пропозиції йти в політичні сили. Один раз – в Україні, інший – в Ізраїлі. Політика – одна з найбрудніших речей, які я знаю в житті. Ти приходиш туди з палаючим серцем, бажаючи зробити багато хороших речей для своєї країни, міста, а закінчується це все, як правило, дуже погано. Тебе знищують компроматами, висмоктаними з пальця, або змушують переступати через свої власні моральні принципи і говорити «за» там, де ти хочеш сказати «проти».
Я не розуміюсь в політиці тільки тому, що не хочу. Але разом з тим я більш-менш знаю історію України, знаю прізвища людей, які фігурують в політиці. Якщо можна сказати, що я побудував стіну між собою і політикою, то ця стіна скляна. Тобто я бачу, що відбувається, але не беру участі. Я не бачу в українській політиці міцної, харизматичної і при цьому незаплямованої постаті, за якою можна було б йти.
До речі, я дуже антирелігійна людина. Я не можу сказати, наскільки віруюча, але як тільки церква змішується з політикою, вона для мене перестає існувати. А це відбувається майже всюди.
– Як тобі те, що зараз відбувається в Україні? Надання Томосу, війни патріархатів?
– Я тут на боці того, що православна церква, яка існує в Україні дуже багато років, має повне право бути незалежною. І, якщо з цим погоджується патріархат, який православ’я обрало керуючим, то тут питання – а хто ж «розкольнікі»? Свого часу Московський патріархат фактично самовільно забрав Київський під свою юрисдикцію, не запитавши Константинополь. То про що зараз мова, друзі?
– Як ти ставишся до українських артистів, які після 2014 року виступали і виступають в Росії? Той же Moнатик.
– Не підтримую і не засуджую. Я знаю, що це людина, яка дуже любить країну, яка його народила. Він не є для мене антипатріотом. Я б не змішував музику з політикою. Я знаю, що це дуже непопулярна позиція. Але це все одно, якби на запрошення провести захід у Луцьку, я б не поїхав, бо деякі українці в роки Другої світової були колабораціоністами і тут був антисемітизм, через те, що в сьомому класі я почув на свою адресу, що я жид. Але це ж не так – тут живе безліч прекрасних людей, які прекрасно до мене ставляться.
Абсолютно так само і в Україні, і в Росії є люди, які дуже-дуже далекі від політики і люблять музику. От і все.
Я дуже часто бачу в луцьких засобах масової інформації негативні матеріали про артистів, які виступають в Росії, особливо про Монатіка. І багато людей в коментарях просять облишити його, мовляв він поїхав, забрав гроші, а витратить їх тут, заплатить податки.
Разом з тим не живучи тут, я не маю права розказувати людям, як їм жити. Я не відчуваю того болю, який відчувають люди, що втрачають членів своєї сім’ї. Двоє моїх знайомих лежать на кладовищі у Гаразджі. Але не можу сказати, що я відвернусь від людини, яка зробила той чи інший вибір, тому що знаю – у кожного своя правда.
– А як щодо артистів, які не просто їздять в Росію з концертами, а переїхали туди, виступають з політиками, Ані Лорак, наприклад?
– Якщо вони переїхали і живуть там, то які претензії? Ми можемо сказати людині, яка тут живе: «чемодан, вокзал, Россия». А якщо людина взяла чемодан, пішла на вокзал і поїхала в Росію, то проблеми немає. Я не розумію, чому ми повинні виносити якісь оціночні судження про людей, які поїхали туди. Я хотів би, щоб всі люди на Землі в першу чергу займались своєю домівкою, своєю сім’єю, своїм під’їздом, своїм містом. Тобто, це повинні бути круги, які поступово розширюються, а не говорити про те, що далеко, а те, що під носом – пофіг. Це, що називається, проблема бабки біля під’їзду – президента обговорити, владу обговорити, кілограм насіння згризти.
«НАРОД, ЯКИЙ ПОВАЖАЄ СЕБЕ, НЕ ДАСТЬ ТРИМАТИ СЕБЕ ЗА ІДІОТІВ»
– Як гадаєш, яка найбільша проблема зараз є в Україні?
– Я вважаю однією з найбільших проблем в українській економіці корупцію на найнижчих ланках. Різниця економічно розвиненого і нерозвиненого суспільства у векторі корупції. В Ізраїлі є корупція, але вона існує на дуже-дуже високих ешелонах. В нас запросто прем’єр-міністр може сісти за корупцію. І таке вже було. Як пересічний громадянин Ізраїлю, я корупції не бачу. В мене немає навіть думки дати хабар поліцейському чи медсестрі.
В Україні цього дуже багато внизу завдяки нам самим. Я знаю дуже багато людей, яким простіше «порішать», ніж напрягтися і зробити так, як це має бути. І до тих пір, поки кожен з нас буде «рішать», нічого не зміниться. Це замкнене коло. Звинувачуєш когось, але сам заносиш пакет туди, кладеш під сукно сюди, на євробляхах заїхав, потрапив в аварію, вийшов з машини і пішов.
Оцей перемикач «погане життя-хороше життя» він спочатку повинен бути в людей в голові. І він повинен бути зроблений навіть раніше, ніж зміна влади, тому що народ, який поважає себе, не дасть тримати себе за ідіотів.
Я дуже люблю наводити приклад, як в Ізраїлі було з регулюванням цін на молочний продукт «Cottage». Ізраїльтяни просто капець, як його люблять і зрозуміло, що виробники почали цим користуватись. Мова йде не про те, що вони підняли ціну в два-три рази, а на копійки – 15 чи 20 і так кілька разів. Але це людей обурило. В якийсь момент в Фейсбуці створюється сторінка «Бойкот», яка за день набирає 60 тисяч підписників при населенні країни 8 мільйонів, вони відправляють петицію в уряд.
Наступного дня міністр харчової промисловості викликає на килим виробників цього продукту і каже їм: «Чуваки, ви обнагліли. При тих цінах, що у вас, мені вигідно відкрити заборонений на даний момент імпорт кисломолочних продуктів. Навіть з умовою доставки, розмитнення і т.д. імпортний продукт буде дешевший, ніж ваш. Даю вам два тижні на врегулювання цін. Якщо ви цього не робите, я відкриваю імпорт». Вони не встигли відрегулювати ціни, міністр дозволив імпорт і в місцевих виробників продажі впали на 30%. Після цього вони швиденько все врегулювали.
Людина повинна себе поважати, а повага до себе – це не тільки бити себе в груди і казати: «Я патріот». А знати, що, як народ ти маєш сили не обов’язково піднімати на вили, а просто змусити владу себе поважати і пам’ятати, що вони служать тобі, а не ти їм. Це ознака дорослого, сформованого суспільства.
Українське суспільство вже дуже далеко зайшло. Навіть, якщо порівнювати з тими процесами, які зараз тільки починаються в Росії, то ми вже трохи далі.
Мені дуже приємно бачити, що в Україні формується середній клас. Я бачу це на прикладах людей, з якими ріс. Вони змогли чогось досягнути, на щось заробити і щось собі дозволити, не вкравши, не зробивши ніяких махінацій. Наявність саме середнього класу дуже й дуже важлива для суспільства, том що саме він є рушійною силою. Прошарок малозабезпечених людей не буде розмовляти, він піде піднімати на вила. Революції робляться на гарячих серцях молодих людей, які за це платять життями. А середній клас вміє вирішувати проблеми більш грамотними, політичними процесами. Я сподіваюсь, що з часом він все ростиме.
– Як думаєш, не занадто повільно це все відбувається? Вже 27 років, як є незалежність, а до успіху ще дуже далеко.
– Ми любимо дивитись на те, як в Америці живуть, але забуваємо, що американській демократії 200 років. Не можна порівнювати 27 і 200. Європейським демократіям теж не 20 і не 30 років. Є історичні процеси, які не можуть швидко відбуватись. Повинні змінюватись покоління. І я це казав в 2011-ому, коли їхав звідси. Я сказав, що повинні відбутись процеси, які на мій погляд, займуть років 30-40, а в мене немає запасних 40 років.
Я люблю наводити приклад Мойсея, який 40 років водив євреїв пустелею, перш ніж привести їх в Ізраїль. Є дуже класна гіпотеза, чому той шлях, який можна було пішки подолати за два тижні, зайняв 40 років. Мойсей хотів, щоб ті люди, які народились рабами, не дійшли до Ізраїлю. Щоб дійшли ті, які були народжені вже вільними людьми.
Це символізм, але його можна застосувати до того, що відбувається в Україні. Покоління повинні змінитись. Люди, які народились в один час зі мною, вони теж поламані 90-тими. Добре, хоч бандюками не виросли (сміється, - ред.). Я знаю одиниці людей, які класно адаптуються під епоху, в якій живуть, а в основному ми всі – діти своєї епохи з відповідними поглядами і цінностями. Кожне наступне покоління, яке зараз народжується, більш ментально розвинуте. Моєму сину 16 років і він мені розказує, що курити – це не круто. Та в моїх 16 років це було найкрутіше, що можна придумати. І так у всьому – в поглядах на корупцію, на чиновників, бюрократію. Так, це повільно, але так є. Не можна цей шлях пройти швидко.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Роман Домбровський
Передрук заборонений
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.