Піхотинець Леонід на псевдо «Океан» — з Чернігова. До 2014 року працював у цивільній сфері — як майстер спорту з боксу тренував дітей міста.
Його історію розказали на сторінці Чернігівського обласного ТЦК та СП.
Окрім спорту Леонід займався й ресторанним бізнесом, але з початком Революції Гідності його життя кардинально змінилося:
Для мене Революція Гідності стала поштовхом до того, аби долучитися до оборони України на сході. Тоді я служив в одній із бригад на посаді старшого підрозділу. Разом із побратимами обороняли Маріуполь. Наш підрозділ переважно складався з патріотичної молоді — юнаків і дівчат віком від 18 до 21 року. Вони були для мене, як мої власні діти. Були й добровольці старшого віку — 30–31 рік. Але, попри вікову різницю, усіх нас об’єднувала одна мета: дати відсіч ворогу та захистити територіальну цілісність Батьківщини.
Вдруге Леонід потрапив до війська вже під час повномасштабного вторгнення. Самостійно прибув до ТЦК та СП, а після проходження всіх етапів потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Спочатку служив у розвідувальному підрозділі, згодом — у підрозділі кулеметників. Маючи бойовий досвід, навчав новобранців усьому, що знав сам. У колективі панувала атмосфера братерства та підтримки. Це братерство неабияк допомагало під час оборони Вугледарського напрямку. Наш кулеметний підрозділ хіба що ворожі танки не зупиняв... А так — за півтора року, поки ми утримували позиції, бувало всяке...
Окрім вірних побратимів, Леонід зустрічав у 72 ОМБр і відважних посестер:
Колектив бригади складався не лише з чоловіків. У суміжних підрозділах були й жінки-доброволиці, які нарівні з чоловіками несли службу на різних ділянках фронту. Найбільше мені запам’яталася бойова медикиня Катерина. Маленька, вагою 47 кілограмів, але така сильна — і тілом, і духом. Пам’ятаю, як вона витягнула з поля бою тяжко пораненого побратима, більшого за мене... Тягнула його півтора кілометра. На вигляд — ніколи б не сказав, що вона здатна на таке. А вона сама прийшла, просилася до війська. Взагалі, жінки у війську дуже мотивують. Дивишся на них — і самому хочеться не зупинятися, а йти вперед і бути гідним прикладом.
Про свою мотивацію Леонід каже наступне:
Дехто питає: у чому наша мотивація? Ми постійно пояснювали: якщо ми не станемо на захист України, росіяни не зупиняться — і будуть тут, у наших містах та домівках. Про своє рішення долучитися до війська не жалкую. Тут я знайшов вірних побратимів, тут — моя друга родина.
Наразі Леонід проходить реабілітацію після тривалого лікування внаслідок поранення, численних контузій та серйозних наслідків після них. Він продовжує свою службу, тепер — в одному з ТЦК та СП Чернігова, куди був переведений за висновком лікарів.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.