7 грудня перестало битися серце відомого українського письменника і журналіста, почесного громадянина Луцька, засновника газети «Сім’я і Дім» та компанії VolWest Group.
Три місяці тому Перший спілкувався з Іваном Корсаком про те, як проростали перші паростки Незалежності на волинській землі та роль місцевої преси в боротьбі за становлення держави:
-Іване Феодосійовичу, наскільки мені відомо, в часи, коли ви були головним редактором Камінь-Каширської районної газети «Радянське Полісся», це видання було справжнім рупором ідей Народного Руху. Як Вам це вдавалося в умовах тотального контролю владних і силових структур над районними газетами?
-Вільна рухівська преса у тих умовах? Можлива, тільки вартувала дорого – на здоров’я, звісно. Ми друкували фейлетони, гострі кореспонденції про «бурштинові кімнати» для партійних бонз, екологічні матеріали, від яких зверхники носом крутили… Нас «чистили» на всіх пленумах та партактивах. Навіть «закриті листи» були, які обговорювали на закритих зборах, аби викурити редактора. Але шоком стало для зверхників, коли не редактора воліли б у відставку відправити, а керівників району. Перший секретар як прочитав такий протокол, то тільки папкою об стіл хряпнув:
-Тепер я знаю, з ким тут працюю!
Був момент, коли демократичним силам у районі довелося особливо сутужно. Причиною стало будівництво нового райкому партії. Люди особливо озлобилися на цю затію, бо у місті не вирішувалося багато нагальних проблем. А партфункціонери вішали мешканцям району локшину на вуха, мовляв, райком будується за партійні внески.
- У лікарні хворі та породіллі через нестачу місць лежать у коридорах. У неприпустимо перевантаженій школі діти навчаються в три зміни і сліпнуть. А тут будується помпезний палац на жменю працівників. З таким самим купецьким розмахом будується облвиконком у Луцьку,-закінчив я свій виступ на районній партконференції і сів на своє місце. А біля мене один з тутешніх керівників, порядна і совісна людина, смик! - і відсунувся інстинктивно якнайдалі вбік. Боже милий, подумалося, навіть пристойних людей “зашугали” уже на рівні підсвідомості.
Спростувати міф про “партійні кошти”, що йшли на будівництво райкому, довго не вдавалося: офіційні документи, згідно з вказівкою згори, фінансові установи відмовлялися нам видати. Тоді один з лікарів поїхав в облвиконком, без найменших мук совісті всучив “на лапу” відповідальному працівникові й привіз додому повний кошторис.
Публікація кошторису в “Радянському Поліссі” нагадувала вибух бомби. Резонанс посилювали факти незаконного залучення до будівництва працівників колгоспів і радгоспів, кріпацьку працю яких райком, звісно, і не мав наміру оплачувати.
У редакцію валом пішло два потоки листів. Перший, інспірований райкомом, - це протести керівників підприємств і організацій, мовляв, у газеті все надруковано не так. А другий - колективні листи і листи окремих громадян.
Неабияк сполоханий райком почав щоденно тероризувати головного лікаря району, головного санітарного лікаря та багатьох інших. Не забули й про мене.
За таких умов було вирішено провести в Камені-Каширському наш перший мітинг. Звістка про нього бездротовим телеграфом облетіла усі колективи. Люди тікали з підприємств, незважаючи на сувору вимогу влади затримати людей на роботі, тікали, перелізаючи інколи, аби обійти прохідну, через високі бетонні огорожі. Люди вперше відчули, що вони не «гвинтики» і мають бути господарями на цій землі.
Весь наступний номер “Радянського Полісся” був присвячений мітингові. При тодішній ціні одного номера газети чотири копійки, у Львові, оповідали, його можна було купити за 25 карбованців. Газету розклеїли і в Луцьку, причому прибічники Руху зробили це таким клеєм, що обкомівці ще довго не могли здерти чи зішкрябати такий осоружний їм номер.
Знаю, що один із випусків газети спалили. Хто Вас тоді підтримав?
Постійне цькування райкомом газети і мене, як редактора, врешті - решт стали нестерпними. Одного дня я пішов на пошту і послав у Київ кілька телеграм, в яких коротко виклав суть: у Спілку письменників, у “Літературну Україну”...
Наступного дня телефоную в Київ - телеграм не було. Диво дивнеє: і другого, і третього дня не одержали. Тоді я зрозумів, у руки яких “поштмейстерів" потрапили мої телеграми. Тож, зневірившись у будь-чиїй допомозі, текст телеграми ставлю в номер на завтра. Ставлю в останню чергу, ген надвечір, аби убезпечитися від лихого ока тих, хто здатен “стукнути" райкому.
Стукнули... у двері моєї квартири близько дев'ятої вечора. Черговий з райкому:
- Вас просять терміново. Бюро.
Камінь-Каширське бюро обрало тоді власну тактику: з годину мене «молотять», а тоді на телефон першого секретаря лунає обкомівський дзвінок і мені кажуть брати трубку.
- Знімеш чи ні? - все та ж пісня, тепер уже високопоставленого обкомівського працівника.
Молотили мене до півночі, а вночі газету спалили. Частину накладу, щоправда, вирятували робітники сусіднього заводу лісгоспу.
Чи було Вам страшно, адже Ваша діяльність ставила під небезпеку Вашу родину? Розкажіть про випадок, коли по вашій автівці стріляли.
Редакційна “Волга" верталася з Ковеля в Камінь-Каширський пізнувато. Щойно поминули село Сошичне, як почувся гучний виляск і шофер різко пригальмував.
- Шина лопнула! - перший здогад.
У машині був і мій син. Наступного ранку водій зайшов у кабінет.
- Ходіть, я щось покажу.
На правих передніх “редакторських” дверцятах виднілася виїмка десь міліметрів з п’ять-шість завглибшки. Я попросив оглянути машину заступника начальника міліції , людину демократичних поглядів.
- Стріляли під кутом... Чи загаялись, чи навмисне пропускали.
... Збігло трохи років, і на весіллі високопоставленого керівника ми з дружиною Марією Іванівною зустріли випадком начальника КДБ Камінь-Каширського району.
- Добридень, - простягнув дружині руку начальник.
- А я вам руки не подам, - відповіла Марія Іванівна.
- Чому?
- Бо ви стріляли у мою сім’ю, - відповіла Марія Іванівна.
- То не я стріляв, не я! - зірвало несподівано начальника.
- І домашній телефон, звичайно, не ви прослуховували, - іронізувала Марія Іванівна.
- Я мав можливість слухати навіть те, про що ви у ліжку з чоловіком балакали, - поступово оговтувався начальник, гасячи іскри в очах. - Але стріляв тоді все-таки не я...
... Українська оксамитова революція, перемігши, нікого не висилала у мордовські табори. Але хто проти неї чинив зло, мав знати: рано чи пізно йому можуть не подати руки…
Як далі Ваша життєва стежка була пов’язана з Народним Рухом України? Розкажіть про роль «Народної трибуни» в популяризації його ідей.
-В газеті «Народна трибуна» пройшли мої найкращі журналістські роки. В цьому переконаний твердо, попри велике напруження, постійні «наїзди» і оббріхування старих і віджилих сил… Газета гостро критикувала голів обласного і міського судів, вимагала відставки голови облдержадміністрації, а її редактор від імені групи депутатів “озвучував" вимогу на сесії обласної ради. Хай собі дозволить таке сьогодні якесь видання, і воно швидко переконається, як легко і просто жити на світі. За даними моніторингу Конгресу США, «Народна трибуна» була названа однією з кращих в Україні.
Що можете сказати для молодого покоління, патріотів держави? Чи довго, на Вашу думку, нам ще продиратися крізь терни?
-В Україні все буде гарно. Вірте. Робіть.
Розмовляла Ярина Руднік
«Народна трибуна». Автори малюнків – Віктор Федосюк, Олег Мазепа та інші художники.