Вісім років — це ціла епоха для будь-якого медіа, особливо для незалежного розслідувального видання в регіоні. Центр журналістських розслідувань «Сила правди» — недавно відзначив восьмий день народження. Вони запевняють, що попри свою невелику команду журналістів «не просто тримають планку професійності, а реально впливають на події. Їхні матеріали стають підставою для кримінальних проваджень, штрафів Антимонопольного комітету, а іноді — повертають у в’язницю людей, які завдяки «зв’язкам» вийшли на волю.
Оксана Петрук – головна редакторка «Сили правди». Вона знає, як воно — писати розслідування про чиновників, які потім намагаються «купити» твоє мовчання чи «потоваришувати». Знає, що таке працювати без стабільного фінансування, коли гранти закінчуються, а донати від людей стають питанням виживання.
Ми поговорили з Оксаною про шлях «Сили правди» від маленької ініціативи до відомого медіа, про найбільш гучні кейси, про небезпеки цієї роботи, фінансову незалежність, про те, як журналістів намагаються використати у політичних іграх, і про те, чому навіть після восьми років боротьби вона не втрачає оптимізму.
— У нас гарний привід до розмови — вісім років вашій редакції. Як відсвяткували?
— Ну, відсвяткували у такій теплій атмосфері, як завжди, з нашими читачами й глядачами. Тільки якщо раніше ми просто запрошували всіх охочих, то цього разу перевагу надали тим, хто підписаний на нас, хто заповнив форму. Прийшли близькі люди, близькі за цінностями. Навіть були підписники, які живуть у Києві, але приїхали спеціально нас привітати. Це дуже приємно.
— Як ви визначали, хто підписник, а хто ні? Це ті, що донатять?
— Так, у нас є спільнота «Люди правди». Ми почали її розвивати з січня цього року. Люди, які оформили щомісячну підтримку, належать до цієї спільноти. Їм і надавалась перевага при реєстрації.
— Ага. То виходить, я теж належу до «Людей правди»?
— Так! А чого ти не був?
— Я не знав, що я в спільноті.
— Отак от! (сміється)
— Добре, тоді давай розкажемо тим, хто вас не знає: скільки у вас людей працює? Бо ж ви не блогери, а цілий центр.
— Ну, якщо говорити про всіх — журналісти, дизайнери, ті, хто займаються інфографікою — то десь п’ятнадцять. В офісі зазвичай вісім-десять. Починали ми вчотирьох, тепер маємо команду, поділ обов’язків, менеджера спільноти. Все вже по-дорослому.
— Які підсумки за ці роки? Що би ви сказали на своєму святковому тості?
— (сміється) Ну, не знаю про тост, але, якщо чесно, ми дуже виросли. І кількісно, і якісно. У нас уже чітка структура: є журналісти, які займаються лише розслідуваннями, є бухгалтерія, менеджери. І, головне — ми маємо репутацію. Наші матеріали читають, на них реагують правоохоронці, антимонопольний комітет. І це, власне, головне досягнення.
— Ти згадала про змови на аукціонах. У двох словах поясни, що це таке.
— Це коли кілька учасників домовляються між собою, щоб купити щось дешево. Наприклад, громада виставляє землю, а на аукціон приходять двоє знайомих підприємців. Вони «імітують» конкуренцію, і в результаті громада отримує менше грошей. Потім люди дивуються, чому дороги не ремонтуються, а грошей у бюджеті нема.
— Згадаєш якийсь найпоказовіший випадок?
— Ми судилися з родиною експрокурора Вадима Веніславського. Писали про те, як «Луцькспецкомунтех» і пов’язані фірми брали участь у тендерах. Антимонопольний комітет потім довів, що вони подавали документи з одного комп’ютера, і кожну компанію оштрафували на 200 тисяч гривень.
— А громада що втратила через цю змову?
— Там йшлося не про аукціон, а про тендер — тобто вони не недоотримали, а навпаки, переплатили. Але таких справ у нас багато. Наприклад, недавно оштрафували компанії, пов’язані з депутатом облради Романом Микитюком — там теж мільйони.
— Ти казала, що ваші матеріали часто стають підставою для кримінальних справ. Є вироки?
— Так. Найяскравіше — справа Артема Приходька. Він збив дитину насмерть, був засуджений, але жив собі вдома. Ми це з’ясували, отримали відео з камер, поговорили з сусідами. Після нашої публікації прокуратура наступного дня відреагувала — його повернули у виправний центр, знайшли наркотики, відкрили ще дві справи.
— Як ви обираєте теми? Бо ж потенційно їх море.
— Так, їх дуже багато. Але ми реально оцінюємо свої можливості. Є теми, за які просто не можемо взятись — наприклад, по військових структурах, бо все закрито. Або коли люди приносять історію, але не готові говорити відкрито. Ми такі теми відкладаємо.
— Часто вам «зливають» інформацію?
— Хотілося б частіше (сміється). Буває, що тема справді цікава, але люди не готові свідчити. А іноді це просто зведення рахунків — політичне або бізнесове. Ми це теж розуміємо, але якщо є порушення, то все одно пишемо. Як кажуть: не робіть фігні — і не будемо про вашу фігню писати.
— До речі, ти згадала «Свинарчуків». Як ти ставишся до того, що Бігус випустив розслідування перед виборами?
— Правильно зробив. Якщо є факти — мовчати не можна. І не має значення, за два тижні до виборів чи після.
— Після вашого матеріалу про начальника ТЦК казали, що вас використали проти Залужного. Що думаєш?
— (сміється) Я це навіть у тебе побачила. Але, слухай, якщо там є за що, то вибачайте. Можливо, когось це й збиває, але фактів це не скасовує.
— Кажуть, у вас є вибірковість: лісників копаєте, а Погуляйка — ні.
— Та ми писали і про нього! Аналізували його декларації, статки. Просто він не місцевий, інформації менше. А з лісами ми давно працюємо, маємо контакти з екологами. До того ж, у нас був грант саме на цю тему. Це нормально, коли журналіст заглиблюється в одну сферу і стає там профі.
— Який найрезонансніший кейс у темі лісу?
— Ми ще у 2020 році писали про незадекларовані статки Олександра Кватирка. Тоді все «заглохло», а в 2024-му НАЗК відкрило провадження про незаконне збагачення. Ми навіть бачили в судових ухвалах фрагменти наших матеріалів — без посилання, звісно. Але результат є, і це головне.
— Бували теми, за які ви не взялися, бо було небезпечно?
— Ні. Найнебезпечніше було якраз із Приходьком. Ці люди непередбачувані. Коли ми прийшли до нього додому, він викликав поліцію. Тому так, іноді страшно, але це частина роботи.
— Вам погрожували?
— Буває на рівні натяків. Часто лякають судами ще до виходу матеріалу. Але потім... ті ж люди підписуються на нас і навіть донатять (сміється). Один герой нещодавно казав нашій журналістці: «Може, й мені буде цікаво дізнатися про вашого чоловіка». Отакі «натяки».
— Хабарів не пропонували?
— Ні. Раніше телефонували й просили зняти матеріал за гроші — не погоджувались. Іноді через третіх осіб пробують «подружитися». Але ми розуміємо, навіщо.
— А якщо, скажімо, Кватирко почне вам донатити щомісяця — писатимете про нього далі?
— Звісно! У нас є політика пожертв. Ми не приймаємо грошей від партій чи чиновників. Якщо фізична особа — будь ласка, але це не вплине.
— Директор «Луцькводоканалу» намагався зареєструвати торгову марку «Сила правди». Це виглядало як тиск.
— Так. Ми написали про це, він нічого не прокоментував, тільки сказав «дякую». А потім задонатив 500 гривень (сміється). Але це нічого не міняє.
— Добре, поговорімо про гроші. Хто вам платить?
— Ми працюємо за грантами. Було два проєкти, обидва американські. Потім фінансування урізали, і ми почали розвивати спільноту, донати, рекламу.
— У січні гранти закінчилися?
— Один так, другий призупинили, потім відновили. Нас ще підтримав чеський фонд. Зараз вистачає на стабільну роботу, але не на розвиток.
— Скільки людей вас підтримує фінансово?
— Було 70–80 постійних підписників, зараз менше. Люди відпадають, додаються. Є четверо спонсорів на YouTube — тримаються від початку.
— Скільки заробляє журналіст-розслідувач у Луцьку?
— Мало. 15–18 тисяч. У Києві трохи більше, але й витрати там інші.
— Як реагуєш, коли кажуть: усі журналісти продажні?
— Уже ніяк. Хай собі кажуть. Потім самі приходять, коли їхнє життя торкається несправедливість. Як кажуть: поки півень не клюне...
Розмовляв Юрій РИЧУК