Війна багатьох вигнала з дому, і навіть ті, які обіцяли не покидати свої домівки, зрештою змушені були виїжджати на вільні території, щоби зберегти власне життя. Саме це сталося з Владиславом Гацем – студентом-біологом Харківського національного університету ім. Каразіна. Хлопець вимушено покинув рідну Цупівку на Харківщині і виїхав до родичів на Любешівщину. Адже його село одним із перших зустріло війну, а згодом і окупацію.
Історію життя в окупації розповідає в матеріалі «Свобода була за п’ять кілометрів – історія переселенця з Харківщини» Соломія Мусірівська. Його опублікувало «Нове життя».
Владислав разом із родиною прокинувся о п’ятій ранку від пострілів. До цього вони дивилися новини про зміни в конституції ОРДЛО і розуміли, що буде війна.
– Тому коли я прокинувся, то не здивувався, – згадує про початок війни Влад. – Я зібрав речі, і ми з братом та його дружиною поїхали в Харків до них на квартиру. Дорогою з новин дізналися, що стріляють по всьому кордоні – від Луганська до Житомира.
Влад ділиться, що до цього не задумувалися, що робиться на тих територіях, які підконтрольні так званим «Л/ДНР».
– Нам здавалося: найстрашніше, що може бути, це артобстріл, авіанальоти. І не розуміли, що найстрашніше – це чувак з автоматом, який може зайти до тебе в дім і зробити, що захоче. Від будь-якого пострілу можна заховатися. Навіть від ядерної бомби, а люди – сволоти такі, що дістануть, якщо їм треба, – каже Владислав Гаць.
У Харкові Влад пробув недовго і пішки по розбитих коліях повернувся додому в рідну Цупівку, яка на той момент була ще підконтрольна Україні. Росіяни вже стояли у прикордонній Козачій Лопані і, ймовірно, могли піти далі.
Згодом окупанти (загалом це були «еленерівці») заїхали БТР-ми та уралами на територію школи і там оселилися. Люди в Цупівці у ці дні старалися не виходити з дому – боялися. Але коли солдати з автоматами розбіглися по периметру в очікуванні засідки, група місцевих, зокрема і Влад, вийшла до них розбиратися, чого ті взагалі заїхали в село.
– Ми думали, що з ними можна говорити. Але з першої розмови стало зрозуміло, що ні. Вони почали згадувати ці «восєм лєт», казати «от тепер тримайте і ви» і одночасно, що вони нічого з нами не робитимуть. Що вони ніби поліція, яка порядки наводитиме. Вісім років можна було без них, а тепер треба, щоб вони приїхали порядки наводити, – розповідає нинішній переселенець.
Майже третина населення Цупівки – нащадки вихідців із Любешівщини або інших районів Волині, адже після Другої світової війни багато людей виїхало на схід України на заробітки. Та й узагалі, як зазначає Влад, люди у селі патріотично налаштовані, тому до колабораціонізму вдавалися одиниці. Спочатку окупанти ходили по домівках тих, хто якимось чином спромігся затягнути собі на подвір’я їхню покинуту техніку, чи тих, хто приєднався до лав ЗСУ. Про останнє вони дізнавалися зі шкільних стендів, де були зазначені випускники, котрі служать у Збройних силах України.
Через місяць ціллю «візитів» окупантів ставав будь-хто, хто виділявся і не підтримував їх. Так сталося з родиною Влада, до якої одного дня прийшли з автоматами. Хлопець має дві версії, чому це сталося. Перша – тому що ім’я його мами, директорки дитячого садка, у всіх на вустах через її активну громадську діяльність. Друга – на них донесли через зауваження за російську мову… діти.
– Якось до нас прийшли двоє хлопчиків, які застали артобстріл та були змушені у нас сховатися. Вони розмовляли російською, і їм зробили зауваження за це, – аналізує Владислав.
Після закінчення обстрілу діти пішли, а через кілька днів до сім’ї Гаців прийшли окупанти – зі зброєю і словами: «Кто тут нє любіт рускій язик, кто тут любіт українську мову?». Усіх вивели на подвір’я, чоловікам позав’язували скотчем очі і повезли в школу. Перед тим перевірили телефони.
– У школі нас завели у великий коридор і по черзі водили на допит у кабінет директора, де засів їхній командир. Питали: «Ти за кого?», «Кто наводчік?». Запитав мене, коли народився Ленін. Я не знав та ще й забув. Потім запитав, коли народився Степан Бандера. Я збрехав, що не знаю, – розповідає хлопець.
Утім, ця зустріч закінчилася погано. Влад, який звик розмовляти українською, не перейшов у розмові на російську, що було принципово для окупантів. Ті були розлючені.
– Прилякав і каже: «Ти понімаєш, што такіх нациков, как ти, прістрєлівать надо?!». Витягнув пістолет із кобури, зарядив, приставив до голови і вистрілив біля правого вуха в стіну. Вийняв порожню гільзу і заявив: «На, ето тєбє напамять сувєнір, штоби ти помніл, кто тєбе збєрьог жизнь», – пригадує ті жахливі моменти Владислав.
Після цього чоловікам наказали щодня приходити відмічатися. Так тривало п’ять днів, а тоді на місце «еленерівців» заїхала росгвардія. Росіяни не цікавилися цивільними справами і ставилися зневажливо до своїх попередників. Тому після їхнього приходу ходити на відмітку місцевим стало не обов’язково.
Тоді сім’я Гаців зрозуміла, що все ж таки треба тікати з окупації. Влад першим спробував виїхати з села на велосипеді. На виїзді з села Влада зупинила росгвардія і, перевіривши телефон, запідозрила його у шпигунстві. Хлопця схопили і повезли в Козачу Лопань у штаб. Його та ще тринадцятьох затриманих помістили в підвал і викликали поодинці на допити.
– Мене відвели на другий поверх у кабінет. Там був телефон польовий в якості джерела струму ну і… гралися. Під’єднали до вух і погрожували калашом. Питали всяке, а потім знову відвели в підвал. Наступного дня мене і ще одного чоловіка повезли копати окопи. Нас не могли залишити самих, тому над нами була варта із двох людей, які постійно мінялися. І кожен приходив та одне й те саме говорив. Усі вони вважали, що в союзі було краще, – розказує хлопець.
Через день Влада відпустили. Посміхаючись, нині він каже: певною мірою завдячує своїм акторським навичкам, які здобув у театрі, адже переконав росіян у тому, що все зрозумів. Хоча додає: у той момент уже змирився з тим, що його можуть застрелити. І нині, дивлячись на Ізюмські поховання, розуміє, що таке могло статися і навіть ставалося, але не конкретно з ним. Після повернення додому хлопець більше не планував виїжджати, адже був страх, що це повториться знову і значно трагічніше.
В окупації без електрики та газу дні минали дуже повільно, тому хлопці грали в шахи і, як розповідає Влад, наче накликали на росіян обстріли від наших військових. Кожен снаряд чи міна, що летіли в бік окупантів, викликали у юнака велику радість, яка переважала егоїзм та страх самому потрапити під них. Головне, щоб вигнали росіян. Тим паче, що від самого початку окупації Влад у телефонних дзвінках повідомляв, де ворожі позиції. Ці розмови прослуховували українські військові, під контролем яких була вежа, котра стояла в сусідній Прудянці.
Коли українські війська наблизилися максимально сильно до Цупівки, відновилися перевезення гуманітарки. Її провозили звичайнісінькими автівками дорогою, яка була за лісовою посадкою і котру ніхто не бачив. Тоді у людей знову стали з’являтися думки про те, щоб виїхати з села. І ті, хто міг, почали евакуйовуватися.
Влад відважився виїхати на вільні території. І того разу це було успішно. В Прудянці він зустрів українських військових і був вражений їхньою оснащеністю.
– Я побачив, що наші хлопці, як ті марсіани, ходять у шоломах, у нормальних броніках. Мають значно краще оснащення, зброю, ніж окупанти. Це вже інший рівень. Не треба розказувати, наскільки вони краще ставляться до цивільних. Тому що це наші люди. Вони круті, – каже вимушений переселенець.
Та найбільші емоції у Влада викликало те, що нарешті він на свободі. І вона увесь цей час була так близько – усього за п’ять кілометрів від нього.
Нині, через понад пів року, завдяки нашим захисникам та захисницям Цупівка й інші села на Харківщині звільнені. Вересневий контрнаступ найбентежнішим був для тих, чиї домівки перебували в окупації, і ось нарешті їх повертають Україні. Незважаючи на пережите, Влад також збирається поїхати до рідного села, коли це стане можливо.
Фото з особистого архіву Владислава Гаця