Коли вона починає грати на бандурі, здається, навколо замовкає усе живе і заворожено слухає. Музика лучанки Оксани Костанди справді проймає до глибини душі. Вона бринить у такт зі струнами. А голос – такий потужний, глибокий і кришталево чистий – не відпускає до останньої секунди свого звучання. Не випадково виконанням цієї талановитої жінки був вражений сам Папа Римський Іван Павло ІІ.
На зустрічі з тоді ще зовсім юною волинянкою у Ватикані він пообіцяв, що зробить усе можливе, аби побачити Україну. І невдовзі приїхав!
У музичну школу записалася тихцем
Оксана Костанда нині – викладач бандури Луцької музичної школи. Всю себе вона віддає співу та грі, бо з улюбленим інструментом та піснею пліч-о-пліч іде по життю. Це друга половина її їства, перша – сім’я.
Але талант волинянки міг так і залишитися не відомим Україні та світу. Бо в дитинстві батьки дівчинці боронили займатися музикою.
– Моя прабабуся Людмила дуже гарно співала, і я успадкувала її голос, – розповідає жінка. – Скільки себе пам’ятаю, весь час співаю. А от грати почала крадькома від батьків. Бо вони відразу не дозволяли. Ще в садочку до нас приходили викладачі з музичної школи й записували діток на фортепіано. Я прийшла додому й кажу: «Тату, я хочу грати». А він мені: «Нема грошей, нема де піаніно поставити». Добре. У першому класі почула, як грав ансамбль скрипалів, і просилася, щоб мене віддали на скрипку. А тато знову був категоричним: «Що, будеш пиляти мені на нервах? Ні». І коли трохи пізніше до нас у школу прийшла вчителька, яка записувала на бандуру, й розповіла, що це єдиний інструмент, на якому можна грати і співати одночасно, я тягнула дві руки. І цього разу до батьків по дозвіл не пішла.