- А зрештою, чому 46? – запитую режисерку Руслану Порицьку.
Запитую вже після вистави. Коли на сцені ще вирують емоції, але інші. Коли вже принесли квіти, витерли сльози, вгамували усмішки, актори розхристані пристрастями збирають себе докупи і десь у глибині ангару чути, як грузинський голос впевно підспівує українскьому «Чорні очка як терен, чорні очка як терен, як терен»...
- Зараз. Отаре! – гукає та. – Тут запитують, чому 46...
«46 дотиків» назва вистави, яку цього року спільно створили актори із Незалежного театру ГаРмИдЕр (м. Луцьк, Волинь, Україна) з акторами Державного театру імені Егнате Ніношвілі (м. Ланчхуті, Сакартвело, Грузія).
16 липня виставу презентували у Луцьку. В ангарі на Залізничній, 9, що став простором для найсміливіших луцьких мистецьких ідей, було цього вечора людно і емоційно.
- Дуже банальна історія, бо коли ми думали, як назвати нашу виставу, то порахували, за скільки репетицій ми це зробили, порахували кількість наших зустрічей – і вийшло 46, – усміхається режисер із Грузії Отар Катамадзе. – 46 разів ми торкалися до цієї теми. І один до одного.
* * *
46 дотиків-репетицій, 46 контактів, 46 разів проговорених на сцені українських та грузинських історій, які зрештою злилися у спільний наратив і тепер розповідають їх різними мовами. Різними, але про одне, і своє.
- Ми цього моменту чекали більше року. Тому що більше року тому народилася ідея у Давіда Церителі, нашого колеги і товариша з Грузії, з Батумі, зробити щось спільно з нашими театрами і нашими акторами. І, звісно, на заваді цьому став карантин, але якщо є велике бажання і на те є воля вища, то все відбувається. Сьогодні ми раді приймати у нашому просторі гостей із Сакартвело, – каже Руслана Порицька за хвилину до показу.
Отар Катамадзе розповів, як народжувалася вистава. Над нею обидва театри спільно працювали у Грузії.
- Тиждень ми розповідали один одному наші особисті історії. З цих історій ми й зробили основу і те, що ви сьогодні почуєте. Так народився текст. Ця вистава стала нашою, дуже особистісною. А потім за три тижні ми її поставили, – згадував Отар і дякував Луцьку за те, що тепло його прийняв, за те, що дався його відчути.
Прийняти гостей із Грузії у Луцьку допомогли у департаменті промоції та туризму Луцької міської ради, за що гармидерівці теж висловлювали свою вдячність.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Драма промзони. Історії з луцького ангару, в якому оселився... театр. РЕПОРТАЖ
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ці 4 хвилини очікування - жахливі». Кілька рядків з вистави про Кумановського в луцькому ангарі
* * *
А далі – темно. Актори у білих куртах, безжально розписаних то українськими та грузинськими словами-символами. Там і ПТН і ХУ*ЛО, і смайлики, і 2015, і 2021...
Безмовно кричать і зливаються у рухах. Місцями це схоже на танець. Українсько-грузинський танець нагадувала ця вистава. Це хіба якщо можна танцювати про війну чи смерть.
...Далі художниця з Маріуполя розказує про ранок, присмак кави і про те, як їй сьогодні хочеться «малювати шаленство життя». І от тобі: «металевий приторний смак», солоний. Бо снаряд.
- Переді мною красива картина смерті, - каже художниця.
...Грузин-афганець говорить про вітер, про порепану землю, про дорогу, про те, як «йдеш тихо» і «чуєш думки побратимів», а за плечима рюкзак з іграшкою доньки. Все. Нема.
...Вчитель з України проговорює свою історію НЕповернення з війни. Бо хоч і повернувся, але так навчився горнутися до землі, лізти в землю, рятуватися землею, що тягу до свого окопа не переборов.
У ньому своїй історії і поставив останню крапку, щоб лишитися із землею назавше. Бо так безпечніше. На війні. Але виявилося, що й поза нею.
...Наречена одна.
...Лікар починає боятися крові.
Бруківці ангару на Яровиці дуже пасують ці чіткі, наче різьблені на камені вісім історій про різне, але про одне і те ж. Грузини говорять грузинською. Десь вгорі їхні слова пишуть, щоб розуміли. Але вони зрозумілі якось і без того.
- Людина не лише гомосапіенс, – кажуть вони вкінці.
Людина ще й гомомораліс. Знову - темно.
* * *
Кожному то може бути історія про своє. Але вона так чи інакше про те, як любити свою землю... аж до бруківки.
«Перший» пропонує побачити цю прем’єру в 46-ти кадрах нашої фотографки. 46 дотиків світла до того, що відбувалося на сцені ГаРмИдЕр ангар-stage.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА