Ніч. Вагітна полонена скрутилася клубочком на холодній бетонній підлозі камери. Вкотре згадує свого коханого чоловіка, і враз з її очей починають литися сльози. В утробі заворушилося дитя, ніби нагадуючи: «Мамо, ти ж обіцяла не плакати». Похапцем витерла очі. Боже, як же хочеться їсти! Хоч би печиво одне чи цукерочку… Але потрібно пересилити себе і заснути. А вже вранці двері камери відчинять і почується звичне: «Ей, ти, вазьмі чяй…»
Це історія звільненої з російського полону рівнянки Мар’яни Мамонової. Про пекло пережитого там, жінка розповіла для t1.ua.
…У вересні минулого року Мар’яна Мамонова – капітан медичної служби із Рівненщини – вийшла заміж. Її обранцем став цивільний із Маріуполя – Василь Мамонов. Та насолоджуватись подружнім життям дівчина так і не змогла – усього декілька місяців щастя попервах між роботою, а далі – повномасштабна війна. Вона рятувала поранених бійців на «Азовмаші» в Маріуполі. Годі й нагадувати – усі ми прекрасно знаємо, яке пекло влаштували окупанти у цьому місті. Роботи у медикині було дуже багато, поранені поступали один за одним – і з легкими травмами, і з важкими, і зі смертельними…
– Мені допомагали мій санітарний інструктор Олексій Шевченко, дуже йому дякую, та мої водії, які були моєю правою рукою. В нас була хороша взаємодія одне з одним, ще допомагали хлопці з батальйону – евакуйовували поранених, тому що були моменти, коли ми не могли виїхати через обстріли, – розповідає Мар’яна.
Молода жінка не приховує – було дуже важко. І навіть не стільки фізично, як морально. Найбільше, із чим не можна змиритися навіть на війні, так це із людськими втратами. Рятували кожного до останнього, навіть коли бачили, що надії на життя зовсім немає. Важко було усвідомити, що деяких людей уже не повернути, важко було повідомити про втрати командирам. За день доводилося втрачати до п’яти військовослужбовців, а це чиїсь діти, чиїсь батьки, чоловіки, які уже ніколи не повернуться додому… І ось це справді важко. Коли військові втрачали своїх побратимів, вони – безстрашні воїни, які не боялися віддати власне життя за свою країну, – плакали, падали на коліна, обіймали і пригортали до себе мертве тіло…
Найбільше Мар’яні запам’ятався момент, коли молодий захисник помер на її руках. Дівчина не встигла оговтатися від шоку, як задзвонив його мобільний, і там було написано «мама».
– Ми розуміємо, що хтось мусить взяти телефон і повідомити їй, але ніхто так і не наважився цього зробити. Бо це дуже важко. Смерть була на кожному кроці. І коли ти бачиш, що захисник помирає і ти уже нічим не можеш йому допомогти, ти просто гладиш його по голові і все. Сльози з твоїх очей ринуть рікою, і тобі не під силу більше нічого зробити. Просто гладиш…» – із болем пригадує ті страшні моменти наша героїня.
Про вагітність чоловіку прямо не сказала, лише натякнула...
Про ситуацію на «Азовмаші» у Маріуполі було відомо не так багато, як про «Азовсталь». Але бомбили його не менше. Та навіть у таких умовах, маючи мінімальні запаси харчів, військові допомагали іншим.
– Запаси медикаментів і їжі в нас закінчувалися. Але командир військової частини організував роботу так, що ми ще й допомагали їжею мирному населенню. Незважаючи на страшні обстріли і небезпеку, наші хлопці готували їжу і возили пораненим у госпіталь. При цьому ризикуючи власним життям, – розповідає Мар’яна.
В умовах постійного недосипання, стресу і безперервного порятунку поранених Мар’яна не одразу звернула увагу на зміни, які почали з нею коїтися. Швидка втома, постійна сонливість, відсутність апетиту. Усе це, зрозуміло, можна було б пояснити стресом, що, власне, Мар’яна спочатку і зробила. Та згодом думка про можливу вагітність все більше почала турбувати її. Тоді Мар’яна і уявити не могла, в яких умовах їй доведеться виношувати своє перше дитя.
– У мене при собі був один тест на вагітність, бо ми з чоловіком планували дитинку. Токсикозу у мене не було, скоріше якесь внутрішнє передчуття підказувало, що щось зі мною не так. Тест одразу показав мені такі дві жирні червоні смужечки. Це було десь 15 березня, і це був третій місяць вагітності. Я водночас раділа, і плакала, і переживала, і знову раділа, – пригадує наша героїня.
Напевно, кожна жінка у такій ситуації запанікувала б – і не дивно. Але не Мар’яна. Вона чітко розуміла, що її життя – під постійною небезпекою, тож про вагітність своєму коханому вирішила не казати. Тоді ще був інтернет, тому вона вислала чоловіку наліпку з дівчиною, хлопцем і дитям. Так Мар’яна йому натякнула. Пояснює: «Бо я переживала: якщо зі мною щось трапиться, щоб для нього не було таким великим ударом, що не тільки я загинула, а ще й його дитина». І так, вимагати, щоб її, вагітну, евакуювали в хоча б у відносно безпечне місце, вона не стала. А просто продовжувала виконувати всю свою роботу. І від того, що вона при надії, нічого не змінилося, адже Мар’яна розуміла: від неї залежать життя наших військових. Тим більше Олексій Шевченко, якого вона уже згадувала, дуже їй допомагав. Він здогадувався, що та чекає на дитину, і намагався більшу частину роботи взяти на себе. Кожен раз, як вони потрапляли під обстріли, він прикривав її собою, за що молода жінка буде вдячна йому все життя.
Найважчими були два місяці полону
День полону – 3 квітня… Є моменти, про які наша героїня розповідати не може. Однак зізнається: тоді їй було страшно, як ніколи. Але свого страху окупантам вона не показала.
– Коли вам наказують: руки вгору, світять в очі прожекторами, зустрічають із собаками і кажуть, що з цього моменту ви військовополонені російської федерації та «днр» – це справді страшно. Що буде далі – ніхто не знав. У мене були ступор тоді, нерозуміння і страх, – розповідає.
Після цього полонених повезли у колонію в Оленівку. Найважчими, каже Мар’яна, були перші два місяці перебування там.
– Особливо важко було психологічно – це ж тюрма! Це колючий дріт, високий паркан, конвоїри, злі собаки, це ставлення з відвертим приниженням – там персонал був і росіяни, і деенерівці. Важко було через відсутність елементарних побутових речей, приміром, в камері багато людей і там же стоїть туалет. І треба було пересилити себе багато у чому. У мене не було імені, лише – «ей, ти!». Ти постійно ходиш з опущеною головою і руками за спиною, повертаєшся тільки до стіни. Ось це важко, тому що тоді я була просто ніким, – каже Мар’яна.
І все це при тому, що в колонії знали: вона вагітна. Але правила для неї були, як і для всіх, – без будь-яких поблажок. Спала вона на підлозі – під нарами у кутку камери, на холодному цементі, мала лише одну тоненьку ковдру. Кожного дня їла ту саму нестерпну їжу – зранку пшенична каша, в обід щось типу «щів» – вода, квашена капуста, трішки картоплі, вечір – пшенична або ячна каша. Та радіє від того, що її не кривдили фізично. На запитання, чи застосовували насильство до інших полонянок, коротко відповідає: «Було всяке». Своє горе Мар’яна ділила разом з іще однією полоненою, з якою дуже потоваришувала, – Анастасією Чорненькою. Дівчата постійно були разом.
Коли в Оленівці відбувся теракт, а сталося це за метрів 500 від того місця, де утримували Мар’яну, – це було великим шоком для усіх полонених. Було багато загиблих, поранених, вкалічених. Ніхто не мав впевненості, що завтра таке ж не станеться з ними…
Уперше відчула шевеління дитини в утробі, коли лежала на холодній підлозі камери
Мар’яна дуже сумувала за коханим і рідними. Уявіть, у полоні вона пробула більше, ніж загалом тривало її сімейне життя. Молода жінка не знала, чи відомо рідним, що вона жива, що вагітна. Та впадати у розпач не дозволяла собі – заради дитини! Якось близько 22 години, коли Мар’яна майже засинала на холодній підлозі камери, відчула перші шевеління свого дитяти в утробі. «Це було незабутньо. Наче пташечка крильцями затріпотіла», – пригадує молода жінка. «Більше плакати не буду», – так вона пообіцяла своєму малюку, бо стресу і так вистачало. Хоча були моменти, що сльози капали самі – неконтрольовано.
Часто вагітна терпіла голод. Чи точніше – постійно. Різні смаколики, яких так хочеться жінкам при надії, їй хіба що лише снилися. Знову ж таки рятувала подруга Настя. Вона добровільно ходила на роботу – розносила їжу військовим, чистила картоплю, за ніч по 10 мішків дрібної картоплі мусили почистити, а за це отримували чи то печиво, чи цукерку. Настя не з’їдала заробленого, а приносила своїй вагітній подрузі.
– Ми ділили цукерку на двох, одне печиво на двох. Їсти мені дуже хотілося, було таке, що я прокидалася посеред ночі, будила Настю і казала: «Я так хочу їсти, так хочу!» А вона мені відповідала: «Потерпи до ранку, нам принесуть чай…»
Через п’ять місяців полону у вагітної жінки почалися сильні набряки – спухали руки, ноги, піднімався тиск. Вона не могла сама ні одягнутися, ні взутися. Щоб зняти з себе відповідальність, окупанти відвезли її в лікарню у Донецьк – у п’яте пологове відділення. Там, як пригадує Мар’яна, до неї дуже гарно ставилися, добре годували, вона розмовляла виключно українською, і її ніхто за це не принижував. До останнього надіялася на обмін, але її готували до того, що все ж таки пологи пройдуть в окупації. Та й сама вона на 99 відсотків була у цьому впевнена. Тамтешні волонтери принесли їй дитячий одяг. Та чим більшим був термін вагітності, тим більше Мар’яна не могла стримуватись і плакала. Хотіла додому – до рідних, до коханого чоловіка. Переживала, що якщо народить там – маля можуть забрати. У лікарні вона пробула ще місяць.
І ось, коли молода жінка вже практично зневірилася, що її обміняють ще до пологів, цей день таки настав. Їй нічого не сказали, лише кудись повезли. І коли посадили у літак, повідомили – їдеш на обмін! А далі – рідна земля, від зустрічі з якою Мар’яна плакала і хотіла обіймати навіть надпис «Україна».
– Мене з подругою Настею та іншими полоненими з Донецька направили на таганрог, звідти – на москву, потім – у білорусь, а звідти на автобусах – до кордону з Україною. Дорога тривала десь із третьої ночі, а приїхали ми в Чернігів десь о двадцять другій. Мене обмінювали найпершу. За кілометрів десять до кордону мене пересадили у «швидку», очі зав’язали. І коли відчинилися двері, хтось взяв за руки – і я почула: «Не хвилюйся, все добре, ти вдома, виходимо». Я не одразу зрозуміла, що робиться, бо ж розмовляли українською. Я в сльози, мені кажуть: «Не можна тобі плакати. Все погане позаду». Там я побачила таку велику вивіску – Україна, Чернігівська область. Мені хотілося від радощів підійти і обійняти той надпис. Все таке рідне навколо. Емоції переповнювали! Мені дали подзвонити до чоловіка, я кажу йому: «Коханий, це я». А він: «Це ти?» Кажу: «Так, я в Україні, я вдома». І почала плакати. І він теж почав плакати. Після того чоловік подзвонив моїм батькам, і сказав, що я вже в Україні, в Чернігівській області, їду в госпіталь. Батьки теж плакали від радощів – і мама, і тато… – розповідає Мар’яна.
Перша зустріч з чоловіком і рідними
А далі була така довгоочікувана і омріяна зустріч із чоловіком, з рідними. Безліч разів вона собі уявляла цей день і мріяла про нього, будучи у полоні.
– Коли чоловік мене побачив у пологовому Чернігова, куди мене перевели, – не впізнав. Бо ж він бачив мене ще місяців 7 тому, коли я була така маленька, тендітна. А тут я така хом’ячок, смішна. Він дивиться на мене і каже: «Зайчику, це ти?» Привіз мені великий букет троянд. Я дивлюся на нього, а він – на мене, і знову починаю плакати. Він мене став заспокоювати. Рідні мої теж приїхали. Знаєте, це була така емоційна зустріч: обійми, сльози щастя, усвідомлення того, що увесь той жах уже позаду. До речі, завідувачка пологового там – моя землячка, з Млинівського району, дуже хороша жінка. І весь персонал там дуже приємний, дякую їм, – продовжує.
Для Василя полон дружини став справжнім випробуванням. А повернення – подвійним щастям. Бо дружина повернулася не одна, а з дитям!
Її дитя в утробі ніби спеціально трималося до останнього, аби не з'явитися на світ в неволі. І коли його матуся нарешті ступила на рідну землю, всього за чотири дні після звільнення з полону народилося. Перед цим Мар’яна за клопотанням своєї подруги-лучанки потрапила до перинатального центру у Луцьку, бо дуже хотіла народити ближче до дому. Спеціально по неї з обласного центру Волині виїхала «швидка» з акушером-гінекологом, анестезіологом і двома водіями. Минуло менше від доби після переїзду до Луцька, як Мар’яна стала мамою. Їй зробили кесарів розтин, бо були показання. Народилася здорова дівчинка, з вагою 3255 грамів та ростом 57 сантиметрів. Маленьку притулили до маминих грудей і далі понесли на знайомство з татом. «Я цього моменту не бачила, але чоловік розповідав, що, коли доню поклали на нього, в нього навернулися на очі сльози», – каже молода матуся.
Для Василя полон дружини став справжнім випробуванням. А повернення – подвійним щастям. Бо дружина повернулася не одна, а з дитям!
– Він багато чого не розповідає, бо його просто починають душити сльози. Йому було важко – перш за все від усвідомлення того, що він нічим не може мені допомогти. Хоча він підключав дуже багато людей для мого порятунку, багато куди звертався із проханнями звільнити мене. І сім’я моя зробила багато чого для цього. Я в полоні навіть уявити не могла, наскільки потужно вдома люди піднялися заради мого звільнення, – продовжує молода жінка.
12 жовтня Мар’яні виповнився 31 рік (з чим її уся редакція «Твого вибору» щиро вітає!). Свято вона зустріла у колі найрідніших і у новому статусі – «мама». Тепер вона адаптується до життя на волі і планує повністю присвятити себе донечці і чоловіку. У Луцьку подружжю подарували двокімнатну квартиру. Усе, про що Мар’яна могла тільки мріяти, здійснилося. Та одна думка їй таки не дає спокою – в полоні росіян залишаються ще багато наших хлопців і дівчат. І від цього їй нестерпно боляче…
Ірина БУРА.