Побратими його називають “Повар”, бо хлопець добре готує. Зараз Віталію лише 21 і останній рік він провів на війні в складі 60 Окремого Батальйону Сил ТрО - «Поліські Вовки» 104 бригади. У цьому ж батальйоні служить і його батько. Тому контракт підписував не вагаючись.
Історію воїна розповіли на фейсбук-сторінці бригади.
“Мама важко сприйняла моє рішення. Але ситуація в країні така, що я не міг інакше. Та й більшість моїх знайомих вже були на той час на службі. Якогось страху не було”, – розповідає Віталій.
Зараз він служить на посаді пілота в взводі ударних безпілотних авіаційних комплексів. Каже, що фах освоїв доволі швидко і нині вже навіть допомагає навчатися новоприбулим бійцям. Найголовніше в цьому – це постійні тренування.
“Коли з позицій приїжджали, то я сам ініціативу виявляв, брав дрон, пусту "балванку" від гранати та набивав руку. Так само вчився літати вночі – це значно складніше, зате нічному пілоту польоти вдень – це вже запросто”, – ділиться військовослужбовець.
Проте, додає хлопець, йому ще є куди розвиватися: “Мрію досягнути того рівня пілотування, як у нашого командира взводу. В нього все так виходить, ніби все життя тільки те й робив, що літав дроном і кидав скиди”.
В цій професії є безліч напрямків для розвитку. Першочергово “Повар” займається розвідкою і коригуванням на легкому дроні, але бувало, що і скиди доводилось робити, й на важкому безпілотнику літати. Однак самі польоти – це лише дещиця служби.
“Важливо, щоб пілот розумівся в техніці, розбирався в різних програмах… Хто дружить з комп’ютерами, то йому легше. Комп’ютерні ігри також дають певну перевагу на старті, бо в гравців краща моторика пальців і легше звикнути до контроллера”, – пояснює воїн.
Окрім того, бувають завдання, не пов’язані з дронами та польотами: “Не вистачало людей, а треба було евакуювати пораненого з передової позиції, от ми з командиром і водієм поїхали “Рошелькою”. Нам розказали обстановку, під’їзди й “по-сірому” поїхали. На під’їзді FPV в нас влучила, але машина витримала”.
Тоді хлопцям вдалося швидко знайти пораненого і попідруки затягнути в машину.
“Воїн там чекав на евак майже дві доби, бо ніяк не вдавалося його забрати. То він був неймовірно радий нас бачити. Правда, дорогою назад по нас ще кілька разів прилетіло: чи то скид, чи підствольний гранатомет. Але нам таки вдалося його врятувати. Він вижив і це головне”, – пригадує той виїзд Віталій.
Воєнні будні нелегкі, але боєць знає, заради чого він тут. Він не розглядає варіантів жити в іншій країні, а хоче залишатися тут, на Батьківщині, тож понад усе хоче, аби настав мир.