У 100 окремій механізованій бригаді служить 31-річна Яна, яку вдома з війни чекає три річний син Артем.
Її історію розповіли у підрозділі з нагоди Дня медика, який відзначали 27 липня.
Яна проходить службу на посаді фельдшера медичного пункту Камінь-Каширського батальйону 100 омбр.
Закінчивши з відзнакою Ковельський медколедж, дівчина 10 років працювала на посаді медичної сестри реанімаційного відділення ковельського МТМО. Утім, у жовтні 2022-го медикиня змінила білий халат на піксель.
«Відчуття страху (за родину, за домівку) не покидало мене із початку повномасштабного вторгнення, тому я вирішила діяти та пішла до військкомату. Тричі мені відмовляли, але моя впертість та наполегливість зіграли вирішальну роль і згодом я приєдналася до лав 100 бригади. Коли комбат вперше мене побачив, то запитав: «Що ти тут така мала робиш?», – пригадує Яна.
Але вже незабаром скептицизм керівництва змінився на захоплення, адже своїм професіоналізмом та самовіддачею медикиня заслужила авторитет та довела, що вона тут не випадково. Та й на думку самої дівчини, найкращою відзнакою роботи медика є врятоване людське життя.
За два роки служби «Хуліганка» (саме такий у Яни позивний) брала участь в евакуації сотень бійців, проте найбільше їй запам’ятався випадок, котрий стався на Покровському напрямку. Тоді підрозділ Яни працював на межі можливостей.
«Одного разу нам довелося евакуйовувати бійця 110 бригади. У нього була пробита легеня, ушкоджені голова та кінцівки, на які вже був накладений турнікет – його стан був вкрай важким. Аби відновити кровотік і виграти трохи часу, ми вирішили ризикнути й послабити джгут. Пізніше колеги зі стабпункту розповіли Сергію (так звали пораненого): «Завдяки цій тендітній дівчині ти залишився живим». А за місяць він знайшов мій номер і зателефонував, аби подякувати. Це було дуже зворушливо», – пригадує Яна.
Попри напружений графік, дівчина не втомлюється вдосконалювати свої навички, адже переконана: досконалості немає меж. А для цього необхідно невпинно працювати та й про розвиток не забувати.
Яна переконана, що левову частку успішного виконання будь-якого завдання становить довіра до побратимів.
«Я вірю в наших хлопців-піхотинців. Вони своєю чергою впевнені в нас – медиках. Не раз доводилося чути від побратимів фразу: «Ідучи на позиції, ми знаємо, що ці нас витягнуть і за будь-яких обставин нададуть допомогу», – каже Яна.
«Хуліганка» переконана, що ми здобудемо Перемогу. І буде це доволі швидко та певною мірою несподівано.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Сталевий» Гурген зі «Сталевої Сотки»: історія бійця 100-ї бригади
На Волині з перемогою на Яну з нетерпінням очікують батьки Валентина Адамівна та Анатолій Панасович, а також трирічний син Артем. На запитання про мрію, Яна ледь стримуючи сльози відповідає: «Хочу дати сину ту любов, яку зараз дати не можу».