«Мені найстрашніше – коли людина без позиції», – Артем Федецький

«Я пишаюся кожним спортсменом і спортсменкою, які допомагають перемогти»

Я випадково зустріла його «того» тижня лютого 2022-го біля входу до приміщення, де працює Волинська обласна військова адміністрація. Чоловік, якого знають мільйони людей у світі, стояв скромно збоку і чекав, поки зможе зайти всередину.

Молоді військові на вході перемовлялися між собою – було видно, що гостя впізнали. Як вивідала згодом, він сам прийшов до представників місцевої влади із простим запитанням: як може зараз стати максимально корисним Волині та Україні.

А в березні 37-річного футболіста вже цитували на увесь світ.

«У цій країні я став тим, ким я є. Тому готовий стояти тут до кінця. Готовий боронити нашу землю до нашої перемоги. Потрібно буде стріляти – будемо стріляти. Якщо москалі прорвуться сюди, то вони відчують, що таке партизанщина західної України. Там хлопці їх палять, а ми будемо їх тут різати, як свиней», – заявив в ефірі телемарафону на одному зі всеукраїнських каналів Артем Федецький.

Довідково:  Артем Федецький – український футболіст родом із Волині, син футболіста Андрія Федецького, найкращого бомбардира луцької «Волині». У своїй ігровій кар'єрі Артем виступав на позиції правого захисника і встиг пограти за «Шахтар», київський «Арсенал», ФК «Харків», «Карпати», «Дніпро», а також німецький «Дармштадт 98». Разом із донеччанами у 2009-му Федецький став переможцем Кубка УЄФА, а вже через шість років дійшов до фіналу разом із «Дніпром». За збірну України Артем відіграв 53 матчі, в яких відзначився двома голами. Разом із національною командою Федецький їздив на чемпіонати Європи у 2012-му і 2016-му роках.

 

Знайти його номер виявилося справою техніки. І на розмову Артем погодився одразу. Бо вважає, що відомі українці мають через ЗМІ доносити світу правду, збирати однодумців та допомагати нашим Збройним силам перемогти російську федерацію.

Говорили багато і про різне. Адже Федецький – власне один із тих, хто своїми вчинками спростовує пропагандистський міф про «спорт внє палітікі» й доводить, патріотизм – то не слова, а дії, які мають системний характер. Тож вашій увазі – пряма мова.

* * *

Тоді, у лютому, я був у Львові з дружиною. Чув, звичайно, що казали про імовірний наступ росії. Але до кінця не вірив, що таке дійсно станеться – у Європі, у наш час…

24-го зателефонував товариш приблизно о 5-й ранку. Розбудив звісткою про те, що нас бомблять. Луцьк, Львів, військові об’єкти по усій Україні.

Син був у Луцьку в бабусі та дідуся. Тож ми швиденько зібралися, в машину – і до нього. Вже тоді стояли скрізь невеличкі блокпости. У Луцьку пройшли перевірку документів.

… У мене був шок. Не знав, що й куди, як і що. Ступор. Війна – то так страшно. І що чекати у найближчі години, ніхто не міг передбачити.

Перші день-два відчував страх. І не за себе. Думав, що буде з країною, як може розвиватися ситуація. Постійно намагався перебувати з родиною, щоб за потреби їх захистити. Плюс читав усі новини. Може, й не хотів, але сам себе накручував. Дуже. Бо реально не розумів, що трапиться за годину, не те що завтра.

А десь на третій день прийшов записуватися до тероборони. Тоді вже було багато охочих. Навіть усіх не брали, бо, мовляв, фізично не в змозі стількох записати.

І мене в той час переповнила така гордість! За усіх нас, за українців, за волинян! Навіть за те, що ніхто особливо й не звернув уваги, що Федецький прийшов в тероборону (сміється – авт.).

Там же спрямували, що якщо маю можливість допомагати нашій армії в інших напрямках, взаємодіяти з волонтерами й фондами, то зараз краще тим зайнятися. «А як буде потреба аж край, то тебе прикличемо», – сказали.

* * *

Розумію, що у військових, як і в футболістів на полі під час гри, є свої тактичні напрацювання: варіант наступу, варіант відходу, як оборонятися чи тримати позицію. І, звичайно, без цієї військової підготовки ніяк. Тож увесь час бійці тероборони проходять певні навчання у тому напрямку.

У мене досвід володіння зброєю є. Стріляти вмію влучно. Раніш не раз їздив на полігон.

А ще не раз бував у наших солдатів на передовій із футболістами «Дніпра». Адже у попередні роки, поки триває війна, ми відвозили нашим захисникам невелику гуманітарну допомогу. 

В окопах спілкувалися. Хлопці розповідали, як це все відбувалося.

* * *

Безпека рідних мене дуже хвилювала у перші дні війни. І спочатку син та дружина були зі мною у Луцьку, не хотіли нікуди їхати. Але десь за два з половиною тижні після початку війни я наполіг, щоб відправити їх за кордон.

Фото зі сторінки Юлії Федецької

Дитині треба було займатися футболом (він має 12 років, а займається з шести). Пояснив, що так буде спокійніше мені, розв’яжуться руки. Ну а моя мама однозначно відмовилася їхати.

Наразі ж усі ці місяці так і триває: дружина з сином то за кордоном, то приїжджають на якийсь час в Україну. Живемо, як багато українських родин зараз…

Фото зі сторінки Юлії Федецької

* * *

Я не раз чув, що спорт поза політикою. Категорично не погоджуюся. Ніщо не поза політикою. Вона – частина нашого життя.

Довідково: «Росіяни вбили 100 українських спортсменів і тренерів. Вони загинули на полі бою та від ворожих обстрілів. Чоловіки і жінки. Дорослі та діти. Четверо поранені. Ще 22 перебувають у полоні. Більш ніж три тисячі спортсменів зі зброєю захищають Україну і всю Європу. Ціною життя і здоров’я вони виборюють мирне майбутнє всього континенту. На волонтерському фронті понад 1100 спортсменів і тренерів. Усі вони зараз мали би бути у спортивних залах, тренуватися і тренувати, готуватися до змагань. Ніхто з них не хотів цієї війни. Але ніхто з них не зумів залишитися осторонь». (Зі сторінки міністра молоді та спорту Вадима Гутцайта у ФБ).

 

Музика, кіно, книги – про це ж теж говорять «поза політикою»? Але ця теза – то маніпуляція. Для прикриття власного страху, байдужості.

І таки дійсно важливо в людині те, є в неї позиція чи ні, хай там чим вона займається.

Не треба далеко йти. Поясню на прикладі футболістів, яких знаю особисто.

От Роман Зозуля. Він патріот, любить свою країну. Але якщо пригадати те, з чим він зіткнувся в Іспанії, коли поїхав підписувати контракт... І взагалі, як йому псували життя проросійські вболівальники! (Роман Зозуля завжди відкрито підтримував Збройні сили України в боротьбі проти російської збройної агресії, однак іспанські фанати, «підігріті» московською пропагандою, неодноразово обвинувачували його у зв’язках з українськими «нацистами», чим дуже зашкодили кар’єрі, – авт.).

І то, на жаль, у будь-якому куточку світу є (якби то сказати, щоб не дуже образити) така нікчемна група, яка підтримує погляди росії.

Але українці точно знають: де ступає кирзовий москальський чобіт – там завжди горе й біда. З недавньої історії це Сирія, Чечня, Грузія. Ці війни – лише «завдяки» російській федерації. Однак не увесь світ це розуміє, бо їхня пропаганда працювала і працює.

Та що там закордон! Тільки в останні місяці основна частина українців почала усвідомлювати, як підло і ницо робляться абсолютно брехливі заяви, коли відчула це на собі. Тому мені не дивно, що така реакція за кордоном була на того ж Зозулю.

росія промиває мізки людям через свої ЗМІ. Проте ніщо не змусило Романа відступити від своїх переконань чи принаймні їх не показувати.

На щастя, коли я грав у Німеччині, ніде з таким не стикався. Але багато іноземних гравців цікавилися ситуацією, питали, як у нас усе відбувається насправді. Розповідав, пояснював, переконував.

«Де ступає кирзовий москальський чобіт – там завжди горе й біда»

* * *

Якщо провести паралель із Другою світовою війною і нинішньою проти росії, то сьогодні – 21-ше століття, час безмежного доступу до інформації. Було б бажання знайти правду – все реально зробити.

Я пишаюся тим, що ми живемо у вільній країні, де кожен має право на вільну думку. 

Необхідно почати ідеологічно працювати з людьми, щоб народ розумів, чого прагне держава і до чого рухається, та показував це волевиявленням. У росії такого немає. Цим ми сильні.

Як живе російський народ, відомо. Переважно населення – дуже бідне. Але є і досить багаті люди. Чому ж вони не розвивають свою країну? Чому їздять шопитися в Італію, відпочивати – на Мальорку чи Ібіцу.

«Люблять расєю» на відстані. Про реальний стан справ мовчать. У них круто – це так. Але це і є портрет  свино-собаки.

* * *

росіяни – це нація без розвитку. Тут навіть не зомбування. Вони просто не прагнуть розвиватися, не прагнуть робити всередині країни щось краще для себе, для своїх людей. Живуть за принципом, що коли в них погано, у сусідів має бути ще гірше. На жаль, така ситуація.

Те, що їхня пропаганда працює на повну котушку, не є виправданням їхньої позиції. Людина розумна знайде правду в світі, де є безліч передових технологій, зокрема й у плані отримання інформації.

І не буде слухати з російських каналів ту «бєлібєрду», що розказують Соловйов чи Скабєєва. Це – пропащі люди. А ті, хто їх слухає, – ще більше пропащі. Як і ті, хто мовчить.

От спортсмени російські. Мають у соцмережах великі армії підписників. На них багато хто рівняється – і молоде покоління, і зріле. Чи багато з них засудили вторгнення росії в Україну?

Вони не хочуть цього робити, бо бояться – і демонструвати адекватну позицію, і втратити фанатів, які підтримують путіна та «спєцапєрацию».

На жаль, словами чи мовчанням, але вони будуть підтримувати путінський кривавий режим і те бачення, яке закладає пропаганда.

Мені важливо, що світові спортивні організації наклали санкції на спортсменів з російської федерації. Бо з них ніхто навіть не намагався висловитися на рахунок правдивої ситуації у їхній країні і того, що відбувається у нас.

Довідково: Проти росії та білорусі впроваджено вже 134 спортивні санкції. Зокрема, за інформацією міністра молоді та спорту Вадима Гутцайта, в олімпійських видах спорту (48 санкцій), неолімпійських (69), спільних для олімпійських і неолімпійських (2), паралімпійських (12 санкцій), дефлімпійських (2), видах спорту людей з інвалідністю (1). Їх застосували понад 100 міжнародних федерацій та асоціацій. Окрім того, у липні 2022-го міністри спорту 35 європейських і неєвропейських країн виступили зі спільною вимогою призупинити членство росії і білорусі у міжнародних спортивних організаціях.

 

Вони це все знають, розуміють, що їхні війська воюють тут, але попхали язики в дупу.

Але в рази гірше, що мовчать багато українських спортсменів.

* * *

«Працюємо заради одного – аби перемогти російського агресора і був мир в Україні»

Я пишаюся кожним спортсменом і спортсменкою, які допомагають. Їх дуже багато. Сам постійно на зв’язку з Романом Зозулею. Як знаєте, у нього була в футболі травма. Він відновлювався довгий період, місяці.

Однак саме тоді, ще у 2015-му, Роман заснував благодійний фонд «Народна армія». З того часу регулярно допомагав бійцям на передовій і в тилу. Бо об’єктивно: яка армія зараз і яка була в 2014-му році?

Із початком повномасштабного вторгнення робота переформатувалася. Зараз – зовсім інші потреби. У березні з’явився проєкт «Народна тачанка» (для армії закуповують автомобілі, причому на передову вони їдуть напаковані речами, які придбали для захисників – авт.).

Досить багато «швидких» із Європи завдяки тим коштам, які збирає фонд, відправили і на схід України, і нашим прикордонникам. Сучасні автівки, дійсно обладнані усім необхідним.

У липні Зозуля розповів про перші результати іншого проєкту – «Мото для ЗСУ» (фонд купує та реконструює під потреби військових байки, адже воїнам на передовій для мобільного переміщення вкрай потрібні і швидкі та потужні мотоцикли – авт.).

Дуже допомагають той же Андрій Ярмоленко (півзахисник збірної України і форвард «Вест Хема» пожертвував українській армії три мільйони гривень, а очільник Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус розповідав, що футболіст активно допомагає місту, в якому розпочинав свої перші кроки у спорті – авт.), той же Олександр Зінченко (захисник збірної України та «Манчестер Сіті» заснував «Football For Ukraine» – фонд допомоги українським громадянам, які постраждали від війни, розв'язаної росією, а також підтримки по всій країні таких установ, як школи та лікарні – авт.).

Ще у лютому українські футболісти та тренери сформували фонд допомоги армії. Руслан Малиновський, Олександр Зінченко, Андрій Ярмоленко, Роман Яремчук, Віталій Миколенко, Віктор Коваленко та інші.

Серед тих, хто й раніш вчинками доводив свій патріотизм, немає такого футболіста, який не допомагає армії, – чи фінансово, чи в теробороні, чи волонтерить у гумконвоях.

Я взаємодію з багатьма. У мене майже немає вільного часу. Телефонної зарядки не завжди вистачає на пів дня.

«Телефонної зарядки не завжди вистачає на півдня»

Багато допомоги іде від тих людей, які перебувають у Європі. Відправляють нам і ліки, і військове спорядження. З ним зараз важко, але шукають, знаходять і передають. Працюємо заради одного – аби перемогти російського агресора і був мир в Україні.

* * *

Зрада не має виправдання. Свою думку щодо позиції Анатолія Тимощука (всесвітньо відомий футболіст родом із Луцька не залишив посаду асистента головного тренера російського клубу «Зеніт» через вторгнення росії в Україну – авт.) я висловлював уже неодноразово.

Довідково: У коментарі Футбол NEWS Артем Федецький сказав: «Війна закінчиться, і Україна обов’язково переможе. Як далі із цим жити Тимощуку, я не знаю. Мабуть, він не має ні серця, ні совісті. Абсолютно нічого в нього немає в грудях. Порожня людина, яка поставила гроші вище за совість і народ України».

 

Потім читав, як ексагент футболіста розповідав про зв'язки та співпрацю Анатолія з ФСБ. Не знаю, наскільки ця інформація важлива. Тут має значення така правда, як мовчанка Анатолія Тимощука. Це основне, факт, аргумент. Далі гірше нікуди.

Тоді, 24 лютого, я хотів написати йому, зателефонувати одразу. Але дружина зупинила: «Та зачекай, він же має сам, він все скаже». Але…

На третій день війни я не витримав. Посеред глухої ночі написав Тимощуку таку «петицію», з акцентами, що і як. Він прочитав – і жодної реакції. Це мене дивує і гнітить досі. Я так пишався дружбою з ним.

Свого часу, коли мені було 15 років і я поїхав до «Шахтаря», Толік, будучи капітаном донецької команди та лідером збірної, у багатьох побутових моментах мені допомагав. Я на нього рівнявся, як на старшого брата. Були матчі, перед якими просив поради. Він завжди підказував, як діяти.

Так само, коли потрапив у першу команду «Шахтаря», почувався під опікою Толіка. Він був мені за вожака, прикладом того, як треба працювати, щоб досягти в житті тих результатів, які досяг Тимощук.

А те, що він змовчав, не показав досі своєї позиції жодним чином, – у мене шалене розчарування в ньому, в першу чергу, як у людині. Мене це абсолютно розбило.

Впевнений, він добре знає, що відбувається в Україні, адже його батьки проживають у Луцьку. І кажуть, що батько в теробороні…

Я думаю, треба Толіку бути повністю моральним виродком, щоб мовчати. Не знаю, чи він не спілкується з батьком, чи його не слухає.

Питаю себе: як може тримати настільки особиста ситуація, щоб не реагувати на ситуацію в державі? Я не вважаю, що «Зеніт» – остання команда, яку може тренувати Тимощук.

І, звичайно, не хочу рахувати чужі гроші – але ж він за життя футбольне заробив. Впевнений, що більш ніж достатньо, щоб хоч 25 лютого могти спокійно виїхати в Європу, забрати туди рідних, показати патріотичну позицію і допомагати своїй країні. А так…

Тимощука офіційно викреслили з історії українського футболу.
З волинського досі не наважуються...
На жаль, допомогти процесу не вдалося

Коли ми знаємо, що воюємо з росією, що рашисти – вороги, як вони цинічно діють, що натворили в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Чернігові, Сумах, Харкові, Миколаєві, по усій Україні, а лучанин сидить у Петербурзі і мовчить. Ні туди, ні сюди…

І ніби українець, бо так його знають вболівальники. Згадайте, як на футбольному полі свого часу все українське пропагував, підносив, стрічки на волосся в’язав жовто-блакитні, малював прапорці на щоках… А тут... Мені це найстрашніше – коли людина без позиції.

Я до останнього сподівався, що він десь щось скаже. Був якийсь невеликий пост у соцмережах ні про що. І він швидко видалив його. Це низько і мені не зрозуміло.

* * *

Все життя можна будувати себе, працювати на ім’я, показувати ніби справжнього. І в одну секунду здутися. Бо такі важкі моменти, як зараз в Україні, дійсно демонструють, хто є хто. Бог у такий спосіб дає нам це зрозуміти.

«Розумію, що вже серед цих колишніх друзів ті, кому не подам руки за жодних обставин»

У мене, на жаль, є багато людей, яких раніш вважав друзями, з якими спілкувався, а зараз категорично змінив думку. Дехто виїхав. Дехто тут, але вичікує. Ніби й тут – але нічого не хоче говорити ні про тих, ні про інших.

Роблю для себе певні висновки. Розумію, що вже серед цих колишніх друзів ті, кому не подам руки за жодних обставин. Не знаю, як поведуся, як зустріну. Давнього не вернути, тож стосунків, як раніш, однозначно не буде.

Але в мене таке в характері, що як на полі, коли заведений, то сварюся зі всіма. А в житті якось намагаюсь зрозуміти, чому людина так повелася, яка ситуація до цього призвела.

* * *

Кожен вибрав зараз свій шлях. Так, багато українських футболістів грали у білорусі. Але як почалася війна, розірвали контракти і виїхали. Так само і в росії.

Той же Ярослав Ракицький (З 28 січня 2019 до 2 березня 2022 року — гравець російського клубу «Зеніт» (Санкт-Петербург). Саме він за весь час виступів у складі збірної України ніколи не співав гімн своєї країни. – авт.) розірвав контракт. Честь і хвала, що наважився, на відміну від Анатолія Тимощука.

А на рахунок тих, хто каже, що грає, що не може піти, бо треба багато заплатити за порушення умов контракту, – для мене це взагалі не аргумент. Писали, що Дмитро Іванісеня не покинув росію після того, як вона розпочала війну проти України, саме через це.

Але я впевнений, що вихід є. Тільки треба хотіти його знайти.

Або Іван Ордець (Ексгравець збірної України, вихованець донецького «Шахтаря», який з 2019 року – в московському «Динамо», – авт.). Він хоч на початку війни виступив на підтримку України, проте досі грає у клубі росії, яка влаштувала у його Волновасі пекло.

Не зважає на те, що російські війська зрівняли із землею рідне місто. У мене нема слів і пояснень цього.

«Багато футболістів з початком війни розірвали контракти з клубами білорусі та росії»

* * *

Важко дивитися на те, що натворили і творять окупанти (а це ми ще не знаємо багато чого з того, що відбувається на сході, в окупації). Від знайомих чув історії людей, які виїжджали. Як їх роздягали і перевіряли, чи немає свастики, татуювань.

Навесні у Луцьку разом із ведучим «Люкс ФМ» Славою Дьоміним ми допомагали переселенцям із харчуванням, показували-розказували дещо з організаційних питань. Зараз вони у безпеці, щасливі, що виїхали. Їм допомогли і харчуванням, і одягом, і з документацією.

Але у Маріуполі ці люди 20 днів просиділи у підвалах. Двоє пенсіонерів та троє онуків. Про виїзд вони розповідали страшні речі.

Коли проходили «деенерівські» блокпости, було дуже страшно. Зрадники демонстрували скотське ставлення навіть до літніх жінок: роздягали, штовхали.

З найстрашнішого, за їхніми словами, – проїжджати протитанкові міни, які могли у будь-який момент здетонувати.

* * *

Ми – нація переможців. У мене є багато історій. Вони різні, але усі схожі тим, що люди вірять у перемогу.

Коли дивлюся відео про тих, хто не скорився в окупації, хто воює, волонтерить, працює,  – переповнює гордість за звичайних простих людей. Хто чим може, допомагає.

росіяни, на щастя, не знали нас. Вони досі, як мені здається, не розуміють, що трапилося з українцями у лютому і що відбувається зараз. Я впевнений, що навіть якби території у центрі та заході й окупували, то не завоювали б. Була б партизанщина.

Хто з чим би йшов – але землю не віддавали б. І не віддамо тих, де зараз ворог. Перемога – питання часу.

Я знаю, що люди, коли бачать у деокупованих містах і селах наших воїнів, починають плакати. Важко усвідомлювати, що довелося пережити мільйонам українців.

«російські солдати радіють тому, що намародерили, вихваляються вбивствами, катуваннями, згвалтуваннями»

Ми бачилися у Львові з одним чоловіком. Він пройшов Донбас 2014-го. У березні займався зачисткою диверсійних груп у Бучі, Гостомелі, Ірпені, селах поблизу.

Він каже, що хоч і військовий, але такого звірства не пригадує. У російських окупантів немає поваги ні до кого, нема розуміння, що є цивільне населення, діти.

російські солдати радіють тому, що намародерили, вихваляються вбивствами, катуваннями, згвалтуваннями. Усім тим, що не вміщується у голові адекватної людини. Це стадо, нікчемні виродки.

А найгірше – це не тільки солдати такі. Їхні дружини, батьки їх у цьому підтримують. Вони шукають нацистів, фашистів? Не знаю, як вони собі це пояснюють, бо не хочу в їхні голови лізти. Але для мене фашисти – вони.

Для такої країни як росія повинна бути повна ізоляція у всіх сферах.

Основне наразі – накласти повне ембарго на енергоносії. Тоді ми швидше переможемо у війні. А російська федерація розвалиться на декілька республік.

* * *

Дуже важко чути про скандали з гуманітарною допомогою. Ці люди, які в такий час намагаються нажитися на війні, заслуговують на розстріл на місці. І я, до речі, сам із таким стикався.

На початках багато конвоїв відправляли з Європи – і замість цілої фури приходить в Україну половина. Ми проводили власні розслідування. І з’ясували страшні речі. Що, наприклад, ліки розвозили по аптеках та продавали.

Тобто – безкоштовно йшли ліки для бійців, для мирних людей у гарячих точках.  А їх переділювали та давали на аптеки на продажу. Ми такі моменти присікли одразу. І таке з нами більше не трапляється.

«Ці люди, які в такий час намагаються нажитися на війні, заслуговують на розстріл на місці»

Щоправда, зараз є певні моменти з доставкою гумконфоїв. Треба брати спеціальні дозвільні документи. Іноді виникають непорозуміння на порожньому місці і їх необхідно оперативно вирішувати.

А людям, які наживаються на війні треба давати жорсткий прочухан. Бо коли всі свідомі люди об’єдналися, а хтось намагається шукати собі вигоду, варіантів немає.

* * *

«Не на часі». Багато років вирішення важливих для українців питань відкладалося із запереченням «не на часі». Я вважаю, що зараз саме той час, коли все тоталітарне й нав’язане треба просто обрубувати. Вже.

Змінювати назви міст, вулиць. І декомунізація (у тому числі й на меморіалі в Луцьку) та дерусифікація – це очищення, без якого руху вперед, до майбутнього, не буде.

Це однозначно правильні і потрібні рішення. Так, був момент, коли всі разом воювали проти фашистів.

Але ми вже знаємо, що історія тієї війни не така, як нас учили в школі. І хіба наші діди-прадіди, перемігши нацизм, могли тоді уявити, що в майбутньому станеться війна між росією та Україною? Вони, мабуть просто не повірили б у це.

А ми тим часом дійшли в історії до фашизму путінського, до цього кричущого моменту.

Тож позбуватися радянського спадку та пропаганди треба негайно. Бо путін спить і бачить, як повернути радянський союз.

Хай пробачать наші діди, які, можливо, у це все вірили. Але я думаю, вони б нас зрозуміли, якби дізналися правду. Хоча, можливо, вже розуміють, коли десь на небі дивляться за нами.

* * *

«Ми повернемо і наші державні кордони, і спортивну славу»

Мене хвилює майбутнє українського спорту. Звичайно ж, футболу – особливо.

Але добре розумію, що після перемоги найперше буде потрібно допомогти повернутися у домівки тим людям, які залишилися без житла. Стільки всього доведеться відбудовувати заново. Там, де бойові дії, майже все зруйновано. Це – росія, після «міру» якої – пустка.

Й у першу чергу маємо працювати над цим. Футбол – далеко не на головному місці. Але він об’єднує людей. Так, зараз нас об’єднала війна. І дай Боже, щоб вона якнайшвидше закінчилася нашою перемогою (а тільки так і буде).

А далі треба у тому ж руслі допомагати одне одному: як окремим людям, так і бізнесу, щоб запустити його. Надійдуть кошти допомоги на ці потреби від інших країн – потрібно ретельно відслідковувати, наскільки чесно їх використовуватимуть.

А щодо спорту – то він теж буде поступово відроджуватися. Так, знадобиться час, бо не за рік чи два ми вийдемо на той рівень, який показували до війни. Але з нашою нацією та партнерами – все можливо.

Бо навіть зараз, за ці місяці, маємо реальну підтримку, коли наших спортсменів приймають за кордоном на повне утримання, щоб вони мали змогу готувати і захищати спортивну честь держави.

І для розвитку спорту мусимо бути рішучими у діях. Потрібно не тільки захищати, а й відбивати наші землі. Це – завдання номер один.

Ми повернемо і наші державні кордони, і спортивну славу. Так, буде важко. Але маємо і підтримку, і терпіння. Ми довели світу, що сильна нація.

* * *

Працювати на перспективу футболу на Волині я мрію давно. Добре розумію, з чого треба починати і як рухатися.

Кілька років тому не раз намагався зустрітися із народним депутатом Ігорем Палицею (у 2011 році в групу компаній, пов’язаних із Палицею відійшла і спортивна родзинка краю – футбольний клуб «Волинь» з усією своєю інфраструктурою – авт.) . Але – не вдалося.

А у мене була команда хлопців, які з нашого регіону, але мешкали і в столиці, і за кордоном, і які дійсно хотіли щось змінити у команді, змінити напрямок. Бо наразі Ігор Петрович, як на мене, досить багато викидає коштів, але результату, як ми бачим, жодного.

«Потрібно зробити найперше базу для маленьких діток, які мріють стати футболістами»

Футбол треба ставити на правильні рейки, які поступово будуть рухатися до результату. І почати з низин – із розвитку дитячої академії. Потрібно зробити найперше базу для маленьких діток, які мріють стати футболістами, дати їм умови, щоб вони розвивалися. А в кінці щоб ми бачили результат – це поповнення цими гравцями першої команди. Саме це основне завдання дитячих тренерів.

Таку програму ми мали розписану покроково з акцентами, як потрібно розвивати клуб із кожним роком. Але, на жаль, я не зміг достукатися до людей, які могли б зорганізувати цю зустріч із Ігорем Палицею. Очевидно, вони мали перед собою інші завдання.

Чому Луцьк, коли я тут навіть не грав? Тут мій тато був капітаном команди. І він грав у «Волині» 17 років. Я хотів у пам’ять про нього зробити щось дійсно видатне і вагоме. Не залишаю мрії взятися за це після нашої перемоги.

А про проблему дитячого футболу знаю не з чуток. Адже коли мій син грав у Луцьку, будучи в дитячій школі «Волині», то я бачив, що всі питання вирішували за рахунок батьків (турніри, екіпірування, поля, м’ячі).

Так, клуб допомагав. Але небагато – наприклад, дати автобус. Це якось неправильно. Коли є така школа, вона має працювати і бачити сенс у тому, щоб у майбутньому ці футболісти поповнили лави і «Волині», й інших клубів. А згодом – і збірної України.

* * *

У світовому футболі є багато напрацювань. І просто для розвитку в нас потрібно дивитися на тих, де працює така система.

«Футбол – це гра для людей, для вболівальників»

Я, наприклад, грав у Німеччині. Там у клубі є рада директорів. Навіть коли клуби – скажімо, «Манчестер Сіті» чи «Парі Сен-Жермен» – належать арабським шейхам, то все одно є рада директорів. Вона обирає план розвитку і затверджує бюджети, з яких кошти виділяються на усі потреби, зокрема і на трансфери, і на дитячий футбол.

У футбольній структурі потрібні люди, які будуть мислити правильно, спрямовуватимуть кошти у потрібне русло та контролювати їхнє використання. У нас теж має бути так.

Щоб клуби не з’являлися на рік, на два, виходили у Прем’єр-Лігу, а потім пшик, бо олігарх награвся, вибори пройшли.

Якщо потрібен розвиток, то має бути фахова рада директорів, сильне плече серйозного інвестора і програма, яка буде розписана мінімум на 10 років. Щоб навіть вболівальники бачили, що клуб – то не на один день. Бо футбол – це гра для людей, для вболівальників.

* * *

І на Волині є потужності, де реально створити дитячу футбольну академію. Бо хоча б мінімальний стартап можна запустити за будь-яких умов.

Тут не треба вкидати шалені кошти. Штучне поле плюс декілька роздягалень – і вже можна говорити про необхідні стартові умови для дітей, для розвитку, для майбутнього.

«Зараз думаю і працюю на перемогу, а далі буду думати про інше»

І я знаю, що у Луцьку є бізнесмени, які хотіли б вкладати кошти у розвиток дитячого футболу. Можливо, комусь ця гра і нецікава. Але для підприємства це потужна реклама.

Коли бізнес вкладає кошти у розвиток таких видів спорту, до нього більша лояльність від громадян. Навіть хай фінансування буде в якості реклами – це все одно дії, а не слова.

* * *

Зараз думаю і працюю на перемогу, а далі буду думати про інше. Волонтерство, товариські матчі, де збирають кошти на потреби армії, і таке інше. Намагаюся все охопити максимально.

На жаль, не проводжу аукціонів, на яких би продавав власні сувеніри. Я ж усі свої речі після завершення кар’єри пороздавав. Але мені багато хто пише з тих, кому щось подарував, і питає, чи може виставити це на аукціон: мовляв, чи не ображуся. Я – тільки «за»! Як бачив, то дещо намагався репостити у сторіс.

Ще було, що приїхав один вболівальник і просто попросив річ підписати, щоб продати на потреби ЗСУ. Я дуже гордий за них. Бо це було уже їхнє, ті експонати у колекції. І заради перемоги та допомоги Збройним силам вони це продають.

Хай, може, то невелика допомога, але таких історій багато. Разом – то значні кошти. Вийде хороша сума, за яку можна купити військову амуніцію.

Ми з весни організовуємо турніри. Скажімо, у березні у Львові провели турнір, де грали багато професійних футболістів. Ті кошти, які виручили, пішли за закупівлю апарату для вакуумної терапії ран у львівський госпіталь. Він недешевий, але дуже потрібний.

У квітні такий турнір був вперше у Луцьку, де збирали кошти для потреб прикордонників. Планували на команд 16-18. Прибуло понад 30. Внесок не ставили фіксованою сумою. Але зібрали понад 70 тисяч гривень. І турнір пройшов класно, і люди відволіклися трохи, й емоцій спортивних додали.

З недавнього – 27 липня у Луцьку відбувся благодійний матч між зірками футболу та працівниками гіпермаркету «Там Там». Вдалося зібрати 168 216 гривень на рахунках та у скриньках. Але мета – мільйон, бо стільки потрібно, щоб придбати дрони для ЗСУ.

Я бачу, що по усій країні, де є можливість провести турніри, люди грають і збирають кошти. Такі змагання – це теж про патріотизм.

Українці – сильна нація. І хто як може – усі допомагають.

Я з радістю спілкуюся з медіа. Бо розумію, що чим більше ми будемо кричати, говорити про ситуацію, що відбувається у країні, тим більше людей нас почує. І тим швидше ця війна закінчиться, бо буде більше допомоги як для нашого народу, так і для нашої армії, для ЗСУ.

Ми усі ці місяці показуємо світу, хто ми, українці, є насправді. Що любимо свою країну. Що маємо одну мету – знищити ворога – і йдемо до неї. Ми визволимо землю від російських окупантів. Те, що ми разом робимо – то гордість . У світі слово «українець» – то вже не просто національність, а світовий бренд.

Текст: Ольга Булковська

Фото: Людмила Герасимюк, з відкритих джерел та особистого архіву Артема Федецького

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».

#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У волинських селах біля білоруського кордону школи не відкриються
Наступна новина Школа безпечніша, ніж будь-який житловий будинок, - держсекретар МОН на Волині
Схожі новини