30 січня в прокат вийшла нова українська комедія «Наші котики». Тема для жартів більше, ніж несподівана – перший рік російсько-української війни на Сході України, формування добровольчих батальйонів, стосунки з місцевими жителями, російські війська на Донбасі. Що в цьому всьому смішного? На перший погляд, нічого. Та творці фільму запевняють: з гумором можна дивитися навіть на такі непрості і болючі теми.
Редакція «Першого» вирішила перевірити, як їм це вдалося.
«Продюсер фільму – внук Степана Бандери. Лише це – вже привід його подивитись». Віта Сахнік
– Мир підписали.
– Який мир?
– Так мінський.
– Хто підписав?
– Кучма.
– Кучма? Який зараз рік?
І це лише один з десятків вдалих жартів у фільмі «Наші котики». Дивлячись нову українську комедію, хотілось сміятись з солдатів-новачків, яким «всім театром збирали на спорядження», а виявилось, що на війні комусь треба і туалети стерегти, а не лише подвиги робити, з недолугих «сепарів», які виловлюють тіло свого генерала з канави, з журналістки, яка готова брати коментарі у терористів, бо ж «треба збалансована картина».
У фільмі здається посміялись з усього. «Сакральним» і недоторканим не залишився ніхто. Навіть українські добровольці виглядають тут не доблесними героями-переможцями, а звичайними людьми зі своїми слабкостями та амбіціями. Як от в одному з епізодів новобранець телефонує татові і підставляє телефон ближче до вікна, щоб чутно було постріли. А наступного дня той же персонаж мріє про нагороду від президента, яку неодмінно отримає в Маріїнському палаці. Мріє так, що вірить навіть своєму товаришу-жартівнику, який вирішив погратись в президента, зімітувавши голос у слухавці.
Творцям «Наших котиків» вдалось те, що до походу в кінотеатр я вважала неможливим. Здавалося б, як можна сміятись з такої болючої і живої рани, як війна? Виявляється, можна! Більше того, це не сприймається, як висміювання та приниження реальних подвигів. Хоча, думаю, хейтерів стрічка отримає немало.
Так, недоліки є. Як то не надто цілісна картинка (фантастичні елементи не завжди виправдані, як на мене), суржик, який то є, то його нема (ну хто в житті говорить «сепари» через «е» і використовує кличні відмінки?), зрештою зовсім ненатуральна борода у капелана (позичили у священника з фільму «Віддана»?).
Але мені не хочеться зациклюватись на недоліках. Бо цей український фільм унікальний в своєму роді. Це не просто комедія «для посміятись годинку». Це можливість подивитись на війну іншими очима і зрозуміти, що там теж живуть люди, які не тримають автомати в руках 24/7. Яким не чуже все те ж, що і «міленіалам», «хіпстерам», «спортсменам», «любителям матча-лате» і т.д. на мирних територіях. Бо це врешті-решт одні і ті ж люди.
А ще продюсерами цього фільму є Степан Бандера (внук того самого Степана Бандери) і Уляна Супрун з чоловіком Марком. Ну чим не привід сходити в кінотеатр?
«Не гумором єдиним... Фільм нагадує, що війна нікуди не зникла». Ірина Васюхник
Комедія і АТО. Гумор розпочинається з самої назви: «Наші Котики або Як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з тимчасовими елементами військового стану». (Хе-хе-х, сарказмом пахне).
Мені, як людині, яка мало що любить критикувати або взагалі не любить, важко сказати, що фільм не сподобався. Навпаки, дуже сподобався. Було кілька моментів, звичайно, але це комедія - тут вони виправдані, жанр дозволяє.
Гумору було багато, в тому числі чорного. Чого тільки варте зображення Росії і «русского мира». Прихильники цього «міру» хочуть знищити «хохлів» за «ідєю вЄлІкого русского народа». Так, це не лише у фільмі.
Тут сміялись зі всіх: з журналістки, зі священника, який теж вміє показувати свої емоції. Але от з журналістки я сміялась найбільше, як би це не звучало гірко. Дівчинка, яка щойно закінчила університет і в голові одні стандарти, і вона ще не розуміє, як так, чому тут це не діє? Через це виникає купа «непорозумінь», але смішних))
Про головних персонажів говорити не буду. Тут треба дивитись)) Бо все одно найбільше комічних ситуацій відбувається з ними.
Але не гумором єдиним. Окрім жартів, тут є місце і для серйозного. Фільм ніби нагадував глядачу, що війна не зникла. Не переборщили значить…
Не змогла сприйняти цей фільм, як комедію. Юлія Галецька
От серйозно, я весь час відчувала напруження. Неабияке.Так, були кльові, вдалі жарти, але за ними починались серйозні обстріли. Актори настільки майстерно грали, що я щиро співчувала їм.
Я не могла сміятись з їхньої незграбності, віри чи наївності: я співчувала їм і була вдячна. Можливо це через особисті причини, бо завдяки тату, який був на передовій декілька місяців, я інакше сприймала стрічку.
«Не знаю, мені було важко, навіть моментами хотіла вийти з залу. Образ смерті, який час від часу з‘являвся у фільмі, також пронизував до кісток. Бо, розумію, що багатьох таки «забрала». Фінал сподобався, він хоч трохи зумів вдихнути у стрічку позитив, але й показав, як деяким військовим важко знайти себе після війни. Звісно, це моя суб’єктивна думка, і ви маєте право її не поділяти. Як наприклад, це робив увесь зал реготавши з кожного смішного і не дуже – моменту»
Але, ось ці кадри де російські танки та БТРи наступають на трьох необізнаних добровольців - мені здались страшними. Бо відразу в голові думка, що не усі так «весело» переживали обстріли, не усі змогли поїхати на наступну ротацію, не усі..далеко, не усі.
Журналістка, яку ледь не взяли в полон, могла там і залишитись. Наші хлопці потрапляли й потрапляють в полони. В мене весь час фільм межував з реальними, страшними розповідями тата і я не змогла сприйняти його, як комедію. Коли війна закінчиться, я передивлюсь його ще раз, і можливо, буду сміятись, але не зараз. НЕ ЗАРАЗ.
Котики, вибачайте... Олена Лівіцька
Не смішно.
Ні, я не зануда. Ні, я не вважаю, що є речі, з яких не можна сміятися. Однозначно: сміх – це зброя.
Просто я не люблю таких комедій. Комедія – це коли зала заливається сміхом. Теплим таким, щирим, нестримним. Без різниці, що в тій залі «і малі, і старі. Як на «Мої думки тихі». А коли хтось поруч дрімає, хтось чавкає чіпсами, а хтось вгорі як раптом загегоче, бо, бачте, впала додолу рука померлого «Професора» чи звідкілясь вилетіла Смерть - це так собі...
Наша зала не сміялася на всю. Значить – не смішно.
Я не люблю, де для того, щоб ніби-то було смішно, треба, щоб на екрані все літало, реготало, бахкало. І всі ці спецефекти підказували: отут треба заржати, товаріщі.
Я бачила багато моментів, які викликали усмішку. Позиція «Туалет», наприклад. Геть вірю, що хлопці там не втрачають і гумору, і доброго драйву й годні набудувати «з перчинкою» не тільки туалетів)) Дзвінок «президента», наприклад. Заповіт «Професора», наприклад. Чи поява серед сєпарів генерала з іменем Борис Тодуров (як такий привіт від продюсерки Уляни Супрун). Чи про мир, Кучму, і «який зараз рік?».
Мені сподобалася бабця і внучка. Внучка кожного разу при зустрічі гукає нашим хлопцям «Слава Україні!», баба зразу ж телефонує і здає місця, в яких вони їх зустріли. Мені сподобалася гарна українська мова. Чулася не театрально, між іншим.
Тепер розумію, чому цей фільм так роздратував москалів, що вони «гамселили» по ньому з усіх своїх ефірів. Це суцільний і безпосередній стьоб над всіма їхніми «скрєпами». І вже одне виправдовує появу подібних комедій в українському кінопросторі.
Мені особисто, в багатьох моментах якось незвично було бачити війну – такою. Кожного разу, коли доброволець «Професор» так досить енергійно співав собі під ніс «Плине кача», я хоч-не-хоч тут же згадувала перший луцький похорон під «Плине кача» ще фактично під час Революції гідності. Труни над величезним натовпом. Труни, які «пливли» до Свято-Троїцького собору. І всі цю жуть у венах. Першу жуть, яка вводила у ступор, відбирала мову. «Плине кача» записалося мені в голові на все життя саме таким, дуже сумним «некіном».
...Під кінець дрімота пройшла. Якраз «котики» почали ритмічно працювати лопатами і засипати тіла вбитих ними російських спецназівців у ямі. А на обрії показалася бабка, котра здавала їхні позиції сєпарам, а це раптом привезла «котикам» здати свого зятя Гошу... Внучка щебетала: «Я ж казала!..». Далі – красива розв’язка. Позицію «Туалет» перезвали в позицію «Професор». Гоша заговорив українською. Сидить «котик», доброволець із позивним «Літо». Лавка. Зима. Він давно повернувся з фронту... Ладно, далі йдіть дивіться))
Погана комедія. Мені сподобалася! Юрій Ричук
«Та перестаньте ви ділити кіно на українське і все інше. Це ж просто кіно! І воно мусить бути якісним» - кажу інколи друзям, як перемиваємо кістки черговому фільму. Кажу - ...і лукавлю.
Бо сам щоразу, коли дізнаюся про зйомки нового укркіно, подумки мало не молюся: «Хай у них все вийде, тільки не облажайтеся, пацани!»
І чого там — не завжди лажають. І знімають «Кіборгів». «Додому». «Мої думки тихі»... (ем... більше щось і не пригадаю нелажових.. А, ну «Сторожова застава» і «Захар Беркут» - цілком ок).
...Коли дізнався, що в Україні знімають комедію про російсько-українську війну, та ще й роблять це круті хлопці з Babylon`13, та ще й обіцяють зробити це прям неполіткоректно — посилив свою кіномолитву в рази.
.. Ну що вам сказати? Ну так, комедія така собі... Ні, мені не дисонує тема війни у комедії. ПРАВИЛЬНО! І не проти я пісні “Пливе кача” - бійці навіть в смішному кіно мають право її співати.
Але... Це якийсь гумористичний неїстівний вінегрет, де і «чорні» приколи, і буффонада, і абсурд, і гротекст, і «підліткокові» жарти, і потуги інтелектуального «текстового» гумору. Ти просто втомлюєшся перелаштовуватися з хвилі на хвилю. А сміятися ж мусово — фільм чітко, відверто і агресивно комедійний, не дивлячись на сумну тему війни.
Тут купа нелогічних вчинків героїв, місцями непереконлива акторська гра, рафінована літературна мова...
Втім, от не повертається мені язик казати «фу-фу, не йдіть на це кіно». Йдіть! Тому що ідея — грандіозна. Відверто висміяти Росію, Путіна, кавказців, ряжених повстанців, військових чиновників... Висміяти не просто у черговому мемі на Фейсбуці, а голосно, прямим текстом, масово, на великому екрані. Вважайте — ОФІЦІЙНО!
Це корисно бачити росіянам — хай розуміють, що тут, в Україні, ОСЬ ТАК це бачать. Це корисно бачити нашим мільйонам співвітчизників, які далі мріють «дружити з Росією», може хоч трохи заткнуться... Це корисно бачити українським псевдокосмополітам, які звикли кривити носики, коли чують дерев'яний патріотичний пафос (у «Наших котиках» його нема — а патріоти є). Зрештою, це корисно бачити і тим, кому війна не на жарт болить. Бо сміх – він теж лікує...
«Наші котики» - це цвях. Так, не дуже міцний, кривенький і з незагартованого металу. Але цвях у труну українського комплексу “меншого брата”. З кого сміються – того не бояться.
P.S. А ось так реагували на «Наших котиків» в Росії)))