У Луцьку люди, які живуть з пересадженими органами, висадили алею на знак подяки до донорів. Всього в області живе 31 людина, яка перенесла пересадку (1 має донорське серце, 3 – печінку і 27 - нирки). Дехто з них отримав орган від рідних, інші – від абсолютно незнайомих померлих людей.
Розповідаємо, як змінила їхнє життя операція.
Ольга Проніна, 32 роки та Мілана Медвецька, 4,5 роки, Луцьк:
«Міланка народилась без жовчного міхура і жовчовивідних шляхів. В 4 місяці їй зробили операцію з відновлення жовчовивідних шляхів, але, на жаль, вона не дала бажаних результатів.
У два роки зробили вже трансплантацію печінки в Італії. Підійшла моя. Лікарі забрали лише частину органу – з часом він відновився. Стан був дуже важкий, але Міланка трималась молодцем. Сьогодні нам 4,5 роки і все добре. Ліки доведеться приймати пожиттєво, але порівняно з тим, що ми отримали – це дрібниці.
На лікування ми витратили дуже багато грошей – 115 тисяч євро. Це і власні збереження, і пожертви небайдужих людей, допомога благодійних фондів, волонтерів.
Коли вперше почули суму, подумалось, що не зможемо стільки зібрати. Але ми бачили дітей після трансплантації і це вселяло в нас надію, що все може бути добре. Ми вдячні усім людям, які допомогли і дали шанс на життя».
Людмила Волчук, 47 років, Ковель:
«З дитинства хворіла гломерулонефритом. У 23 роки нирки відмовили і я потрапила на діаліз (апаратне очищення крові, - ред.). Загалом чотири роки пробула на ньому. Три рази на тиждень по чотири години була прив’язана до апарату. Мене трусило, тиск падав, нудило, ноги і руки зводило. Було таке відчуття, ніби я помирала. Лежала на тому апараті і молилась, аби Бог дав мені нирку. Готова була навіть померти, аби тільки не бути на діалізі.
Жоден з родичів не підійшов, тому довелось чекати на трупну пересадку.
Пам’ятаю, у 1997 році лежала у запорізькій лікарні, була десь 12 година ночі, я готувалась до сну, як раптом хірурги заходять в палату і кажуть, що є донор. Мене почало трусити – навіть номер телефону додому забула. Тієї ж ночі мені зробили операцію.
Ще й думала, як мені можуть пересадити чоловічу нирку. Потім зрозуміла, що це не має значення.
Після виписки з лікарні в мене такий приплив енергії був – відразу захотіла на роботу. Дякую Богу, що 22 роки я живу без діалізу і з чужою ниркою. Я просила Бога, хоча б 5 років пожити, а тут такий подарунок.
Є люди, які кажуть: «Не віддам своїх органів після смерті». Ну як так? Ти ж помреш і вони згниють в землі, а хтось міг би жити завдяки цьому».
Юлія Колєнда, 34 роки, Ковель:
«У 23 роки я перехворіла грипом. Почав підніматись тиск, боліли нирки. Часто лежала в лікарні. Підлікуюсь – стане краще, потім – знову гірше. Стало дуже мало сечі. Лікарі сказали, що нирки відмовляють і потрібен діаліз. Через 5 місяців лікар порадив їхати в Донецьк. Якби татова нирка не підійшла, там можна було стати на облік і шукати орган від померлих. Мені пощастило і татова нирка підійшла. Він ні хвилини не вагався, чи готовий віддати орган. У 2009 році зробили пересадку і відтоді я живу практично, як здорова людина.
Обмеження, звичайно, є. Працювати офіційно не можу з першою групою інвалідності. Та й від інфекцій потрібно берегтись, бо приймаю ліки, які пригнічують імунітет. Але з тим, що було на діалізі, цей стан не порівняти. Тоді 5 місяців тиск у мене був під 200 і не збивався».
Наталія Костюк, 46 років, Луцьк:
«Нефросклероз лівої нирки я мала з дитинства, а в 23 роки відмовили обидві нирки і я потрапила на діаліз. Пересадку зробили у 2008 році – через 5,5 років. Орган отримала від померлого. Я хотіла дізнатись, ким був донор, але мені відмовили. Сказали радіти тому, що маю.
Операцію робили у Мінську за свій кошт. Тоді це коштувало 21 тисячу доларів. Я живу завдяки моєму покійному чоловіку – його стараннями вдалось оплатити лікування.
Я оптимістка і вірила, що нирка знайдеться. Для цього працювали і старались. У 23 потрапила на діаліз, а зараз мені 46 і, Слава Богу, живу. Хоча шлях до цього був непростим. На діалізі було дуже важко – постійно тиск падав, а через сім місяців після операції почалось відторгнення нирки. На щастя, в лікарні її врятували.
З таблетками, які мушу приймати пожиттєво, постійні проблеми. Доводиться вибивати, де тільки можу. Наприклад, мені на місяць потрібно ліків на 10 тисяч гривень. Самостійно я на них заробити точно не зможу».
Михайло Бегаль, 57 років, Ратне:
«У мене з дитинства були проблеми з нирками. В силу свого активного способу життя захворів раз-другий-третій і в результаті одну нирку видалили. Близько року я був на діалізі. Не обійшлось без побічних ефектів – тиск сильно падав, але паралельно завжди працював: адаптував свій графік, брав з собою на діаліз ноутбук, вчив іноземну мову. Хай Бог милує, щоб зійти з колії. Людина повинна завжди працювати.
Пам’ятаю був на пасіці, коли мені подзвонили з Мінська і сказали, що знайшли нирку. Зібрався, взяв товариша, сів в машину і поїхав. Тиждень там побув і приїхав назад. За три тижні вийшов на роботу.
Звичайно, тепер переживши цю проблему, краще розумію своїх пацієнтів (Михайло Бегаль – головний лікар Ратнівської центральної районної лікарні, - ред.).
Я катався на бричці у 20 градусів морозу, купався, коли тільки сніг зійшов. Тепер кажу пацієнтам, щоб не були такими дурнями, як їхній лікар».
Текст і фото: Віта Сахнік
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.