Денис Катюха до повномасштабної війни жив у Мелітополі та мав успішний бізнес. Він на власні очі побачив та пережив всі «блага» руского міра. Покинувши окуповане рідне місто, приїхав до Луцька і став волонтером.
Історію переселенця розповідає Волинська служба новин.
Денис Анатолійович відверто і чесно розповідає, що до війни мав у столиці Росії бізнес. Після початку війни на Донбасі у 2014 році він його закрив. Тож чоловік добре знає росіян, і знає, чому вони не виходять на вулиці.
«До війни я жив в Мелітополі, займався бізнесом. В мене було кілька напрямків – туристичний, продаж автозапчастин, торгівля. В Кирилівці у мене був готель. До речі, з 2008 до 2014 року у мене був бізнес в Москві. Звичайно, після окупації Криму та Донбасу все скінчилося. Росіяни - інші люди, вони не українці. Вони там кажуть, що не можуть вийти, бо бояться ФСБ. Дехто з українців теж боявся міліції, але ж виходили в 2004 році, виходили в 2014 році. Пропаганда РФ каже, що ми - один народ, але - ні. У нас, мабуть, більша любов до свободи, що передалася ще з козацьких часів. Завдяки цьому ми й зараз перемагаємо»,- каже чоловік.
У перші дні війни у мережі з’являлися відео, як люди самотужки намагалися зупинити російські танки. У Мелітополі люди теж виходили на великі мітинги. Денис Анатолійович у своєму телефоні знаходить такі ролики та світлини, правда, їх лишилися небагато, адже довелося почистити телефон. Розповідає, що вони усі свої машини заховали, щоб окупанти їх не забрали. Користувалися велосипедами, якщо нема, то ходили пішки. А ще – зізнається, що у них вдома не були зібрані тривожні рюкзаки, бо він був переконаним оптимістом.
«Мелітополь був окупований 24 лютого. Вечері, біля в’їзду у місто були російські танки. 25 лютого були незначні вуличні бої. До російських колон масово почали виходити містяни. Наші протести тривали довго, людей ніхто не організовував, вони самі виходили. Городяни виходили, хтось із стягами, хтось - без, а що було робити, просто сидіти вдома ніхто не міг. А потім окупанти почали розстрілювати протестувальників. Тоді, коли ми виходили, нам здавалося, що ми можемо щось змінити. Ну, по-перше в нас був шок. Ніхто не знав, що робити», – розповідає чоловік.
У перші дні працювали всі служби, крім поліції. На другий день зупинилося мовлення українських телеканалів, місцями ще був Інтернет. Потім, через декілька днів і він пропав. Був поганий мобільний зв’язок, але поки був, бо ж він потрібен оркам теж. Потім закрилися магазини і почалося мародерство, бо ж в місті не було поліції. Ніхто не працював, тільки ринки. Тоді росіяни, ніби взялися охороняти, почали, щоб задобрити людей, роздавати гуманітарну допомогу. Але насправді, це була українська продукція: картопля, цибуля, олія, борошно, крупи, яку вони просто забирали у фермерів, грабували по дорозі великі оптові склади.
Денис Анатолійович розповідає, що через два тижні почала з’являтися якась окупаційна адміністрація, народна влада, як вони її називали. Вони почали заявляти, що почнуть наводити порядок, тому що, от вас кинули… Далі почали забороняти виходити на вулиці з мітингами. Містом їздили броньовики з гучномовцями, почали роздавати пропагандистські листівки.
«А далі комендантська година. Тоді вони з зі зброєю почали приходити до людей о 5 ранку, які мали проукраїнську позицію та забирали їх у невідомому напрямку. Так діяло НКВС у 1937 році. Я дізнався, що почали приходити до одного, другого, третього знайомого. І я розумію, що до мене теж прийдуть. А ще - у мене активна громадська позиція, є бізнес. Вони просто прийдуть по гроші. Посадять, стануть бити і бізнес відіжмуть. Тому ми вирішили, що треба виїжджати», – пригадує Денис Катюха.
Чоловік розповідає, що з окупації можна виїхати було тільки через блокпости і через лінію фронту. «Тож 28 березня ми наклеїли на машину напис: «Діти» і вирушили до Запоріжжя. Це – єдина дорога життя, що веде з окупації. Було непросто, до території, що підконтрольна Україні, потрібно було подолати десь 60 кілометрів. Перед нам було вісім блокпостів з окупантами. На деяких стояли бойовики з ДНР. Вони могли вимагати гроші, перевіряли телефони. Взагалі нам ще дуже пощастило, адже нас не змушували роздягатися, бо ж вони шукали татуювання, синці від бронежилета. А деякі люди це все проходили.», – каже чоловік.
Найважчими були блокпости, де стояло ФСБ. Вони щоразу влаштовували свої психологічні допити, де треба було зважувати кожне слово, відповідаючи. Їх люди відрізнялися від інших військових своїм виглядом, манерою розмовляти. Питали про відношення до України, чи служив в армії, питали, чому виїжджаємо: «Вам, що тут було погано?». Спочатку абстрактна розмова, щоб втертися в довіру, а потім різко «А чого їдете?». Такий відволікаючий прийом, а потім відразу інше питання.
«Вони мені казали «От, зараз приїдете на Україну, а вас там заберуть в армію або розстріляють». Питали: «Як відноситесь до Росії?». На такі питання бажано мати чіткі, переконливі відповіді, бо якщо, наприклад, скажеш: «Люблю Росію», то йде наступне питання: «А чого тоді виїжджаєш?». Найважчим був блокпост у Василівці. Він практично був останнім і там були працівники ФСБ. Перевіряли прописку, знову питали і, навіть, дітей допитували: «З ким їдеш, хто це?», – розповідає Денис Анатолійович.
А потім була сіра зона, спалені машини, яку треба було проїхати дуже швидко. Адже в кожну хвилину міг початися бій та обстріли. «З нами в машині була вагітна сестра дружини. Тож ми казали, що відвозимо її і повернемося. Саме тому не взяли ніяких речей. От так нам вдалося вирватися з першого разу. Ну, на одному блокпості, окупанти вимагали гроші, на іншому питали чи є цигарки», – згадує чоловік.
На українських блокпостах хотіли віддячити нашим військовим, але нічого не мали, крім хліба. «Тож я даю, а вони не беруть… «Не треба, вам він потрібен більше. Їдьте далі». І ще десять та чи п’ять українських блокпостів, я вже не рахував. Я весь час намагався хліб віддати хлопцям. Але вони ввічливо відмовлялися і казали, що в них все є», – пригадує підприємець.
Денис Катюха згадує, що спочатку твердо вирішив, що на передовій буде відвойовувати все, що у нього забрали. Бо просто сидіти вдома він не міг.
«Коли ми виїхали, я пішов до військкомату. Я прийшов і кажу, що в мене все забрали і я хочу відвойовувати це. Але їм потрібні люди з військовою спеціальністю, а в мене її не було. Розповів, що за освітою я кандидат наук, працював директором. Ну от мене записали та сказали чекати, коли знадоблюся, викличуть. Я пішов, чекаю, ніхто не кличе, а я тоді був в такому стані, що просто сидіти не міг. Зателефонував своєму знайомому, що був військовим командиром та й розповідаю йому, що хочу на передову, а мене не кличуть. Він на це порадив, що я можу працювати в тилу, бо маю ж багато знайомих в бізнесі, а значить, зможу допомагати військовим. Через кілька днів зателефонував й спитав, чи можу я знайти певне авто для хлопців», – згадує про початок волонтерства чоловік.
Чоловік зізнається, що те, чим він займається – його позиція та вклад у спільну перемогу. Каже, що Луцьк затишне і комфортне місто.
«А ми як їхали, то взагалі, ніби, пальцем в мапу. Прямували в західний регіон. До того я взагалі у Луцьку ніколи не був. На Тернопільщині ми трохи пожили в знайомих. А потім я зрозумів, що вся допомога йде із Заходу, тож треба їхати сюди. До того ж, у Луцьку були знайомі, з якими ми познайомилися минулого року, тож ми лишилися. Так воно й почалося. З допомогою для військових я їжджу на Запорізький напрямок. Спочатку я питав, що привезти, а тепер вже й сам розумію, що треба. На тому тижні я доправив нашим військовим вже 13-те авто. Окрім цього, я звертаюся до волонтерських центрів, зокрема, до «Ангару», «Старого міста» «Жіночої сотні самооборони». З проханням допомогти захисникам сухпайками та іншими потрібними речами», – розповідає волонтер.
Але, попри все, підприємець переконаний, що він після перемоги повернеться додому.
«Зараз я багато подорожую Україною і зустрічаю наших гостей, які у нас відпочивали. Вони впізнають у мене у різних місцях. Чую від них багато хороших слів. Усі кажуть, що знову до нас приїдуть. Це - дуже підбадьорює!», – каже Денис Анатолійович.
Текст: Лілія Воробйова
Фото автора та з особистого архіву Дениса Катюхи