Традиційно першої неділі жовтня в Україні відзначають День учителя. Наша нинішня розмова з викладачем одного з луцьких коледжів. Домовляємося зустрітися на робочому місці, в аудиторії. Перше, що чую, коли заходжу в начальний заклад, дивно приємне: «Оленко Андріївно!»
Назустріч виходить яскрава і сонячна молода жінка з красивою косою. Саме ця Оленка Андріївна уже 8 років навчає студентів туризму. «Люблю сісти у автобус і так е-ге-ге-гей – поїхали…це справжній кайф», - каже педагог. Тож розмовляємо напередодні свята і про навчання, і про подорожі, і про сучасних дітей.
– «Оленка Андріївна» – так вас називають?!
– Уже за 8 років роботи я всілякими способами намагалася це вивідати. Прізвиська викладачам дають усім, я це знаю. Але мені настільки прикро і образливо що донині в мене одне прізвисько «ОА» Олена Андріївна. Ну, от коли свято, як сьогодні, то кажуть – Оленочко Андріївно. Так прикро, що ні разу не обізвали. А так – ОА, ОА, як «іа-іа» (сміється, - авт.)
– День учителя – це свято?
– Це день, коли вчитель відчуває себе 20, 30 разів педагогом, все залежить від кількості студентів в аудиторії, які кричать – «Вітаємо»!
– А внутрішньо що відчуваєте чи є піднесення від того, що от «і я педагог»?
– Ой, я кожного ранку це відчуваю, встаю на першу пару і відбувається піднесення! Підносиш себе і біжиш на пару (сміється, авт.).
А якщо серйозно, то справді щодня є відповідальність, що я – педагог. Відчуття того, що ти щохвилини спілкуєшся з людьми, яким ти передаєш свій досвід, не зрівняти ні з чим. Звичайно, в учителів різне ставлення і до цього свята, і до діяльності. Але для мене кожна пара – це свято: величезне, здоровенне, на 45 хвилин чи на годину двадцять хвилин. І не треба чекати того одного особливого дня у році.
– Хто ви за фахом?
– Маю дві вищих освіти філолог, викладач української мови й літератури і народознавства, а також туризмознавець.
– А чому ж саме акцент на туризмі? Чесно кажучи, «викладач туризму» звучить неоднозначно…
– Прийшов час і я усвідомила деякі технологічні процеси, пов’язані з відпочинком інших людей, стала професіоналом здійснення туристичних ідей, навчилася гарно організовувати відпочинок іншим. Коли стала повністю робити це сама, то зрозуміла що можу навчити й інших людей. Вміти зробити для когось свято відпочинку – не так і легко, хоч, можливо, комусь здається, що це – елементарно.
– Чи легко це дітям дається? Бо на словах це дійсно професія-свято. Поговорили, помріяли, якась теорія, а що далі?
– Дійсно легко не всім. У кожного є своя специфічна сфера, де він може працювати, але далеко не всі можуть працювати у сфері послуг, з людьми. Тому що надати людині послугу для декого психологічно проблемно, здається, ніби саму людину принижують.
Людям відкритим легко дається ця сфера, абсолютно легко. А ті, хто обрав туризм, бо їм самим подобається подорожувати, їм – важко. Благо, що за період навчання можна усвідомити, що це не їхня сфера і перекинути свої сили на щось інше.
– Ваші студенти – діти. Традиційне навчання у XXI столітті – це нудно. Слухати лекцію і записувати за тьотею вчителем конспект – такий підхід уже давно став вчорашнім днем...
– Та сто відсотків, що вчорашній! Але діти приходять зі школи і ще приносять із собою якісь традиційні навички. Сів прямо, спина – прямо, руки – прямо і думка – пряма, колективна.
Коли починаю пару, завжди кажу, що пояснюю «на пальцях»: усіляку теорію потрібно розбавити прикладом з життя. От коли пояснюю, що таке туризм, то кажу, що це – великий кошик і ви з ним пішли у садок.
Сьогодні вам хочеться яблуко – зірвали його і отримали послугу «розміщення». Зірвали грушку, отримали послугу «харчування». А назбирали ще трави і каштанів, і отримали «додаткові послуги» у вашому турі.
Ніби й гумор, а сприймати ліпше асоціативним рядом. Занять через п’ять я питаю – «А які ми послуги наберемо у кошик?» і всі безпомилково кидають туди ті грушки-яблука…
Є ще один момент – одразу розмежовую мотивацію і самостійне навчання. Завше першого вересня, коли діти заходять в аудиторія, я запитую – чому ви сюди прийшли? Відповіді різноманітні, саме тоді ми групою починаємо формувати мотивацію. Саме вона допомагає упродовж 4 років навчання дітям працювати.
– Якісь свої педагогічні секретики є?
– Ніколи приказним тоном не заставляю щось робити. В моїх студентів уже є усвідомлення, що 90% того, що ти зробив сам – запам’ятається обов’язково. Діти таким чином більше себе зорієнтовують на майбутнє, приходить момент усвідомлення, що ти не дитина шкільного віку, а ти вже людина, яка здатна щось здійснювати у своєму житті, маєш прагнення, маєш мету і маєш ціль.
– Чи практикуєте у роботі реальний туризм, екскурсії?
– Так! Можна я регіонами перелічу, бо дуже всього багато? Отож – Волинська, Рівненська, Львівська області, Закарпаття, Одещина, Центральна Україна, Київ, Київська область, от поки зовсім на крайній схід не маємо можливості поїхати. Всі інші напрямки для нас відкриті – починаємо ми з одноденних подорожей, десь за два роки завершуємо дво, триденними походами на Закарпаття, Карпати. Практики багато.
– Вражень, певно, теж через край?
– Багато хто з дітей за межі села не виїздив. А ще за час свого викладання зустрілася з таким, що є студенти, які не знають, що таке екскурсія. Не те, що не знають, вони ні разу не відчули це на собі.
Для таких студентів – це отримання навичок для подальшої практики. Діти ж не сидять екскурсантами в автобусі, вони проводять екскурсії!
Так, у них на початках не все виходить, не все вдало, не завжди орієнтуються. Але за спиною сидить педагог, який завжди допоможе. Це – шалений досвід! І без зайвої скромності кажу – це результат роботи викладача.
– Найкращий подарунок у свято це …
– …коли ті, кого ти вчиш, реалізовують свої вміння на сходинку вище за тебе. От це – реальний подарунок, який я бачу у своїх випускниках. Це дуже емоційна річ. Я пригадую свій перший, другий випуск, бачу, що вони реалізували себе уже у житті. Все те, що я їм дала у навчанні, увесь досвід, яким поділилася, вони його примножили. Сьогодні це керівники турпідприємств, які мають уже тисячну клієнтську базу. Це мені великий подарунок і ніщо матеріальне з таким речами не зрівняти.
– Педагогіка – це ж не все, чим живете?
– Ні, звісно! Я дуже щаслива мама чотирирічної дівчинки Даринки. Це – моє повернення в дитинство і нове пізнання світу. А ще маю такі власні, свої захоплення: не вмію співати, а люблю і співаю (сміється, авт..) . А ще добре освоюю майже усі мистецькі напрямки – вмію трохи малювати, фанатію від усілякого хенд-мейду, люблю різьбу по дереву, хоч і не маю поки потрібного інструменту, лозоплетіння, гончарство. Час не завжди є, але коли є – викроюю для захоплень.
– Не можу не запитати: педагогКВНщик – це як?
– Я ніколи нікому не зізнаюся, що грала в КВК, але всі це знають! Мене хтось здає! Ну, пари у мене завжди веселі і неординарні, не даю втрачати увагу, завжди жартую – так і вчимося. Розігруємо ролі по-туристичному – хтось може стати автобусом, хтось страховиком чи екскурсоводом. Усі мають свої звуки і відтворюють їх. Аби я це розповідала категорійно, з термінами, то не запам’ятали б, а коли аудиторія гуде і всі регочуть – в пам'ять врізається!
– Свято, усі з квітами. Що б побажали колегам? Одним реченням…
– Важко одним реченням – я ж педагог, не вмію так! А бажала б натхнення і терпіння, а ще людяності, але такої незвичайної. А людяності у самому собі, бо кожна дитина буде тебе відтворювати. І якщо у тобі, як у педагогові, немає цієї іскри людяності, натхнення, бажання пізнати світ, то аналогічну відповідь ти отримаєш і від тих, кого вчиш.