Старший солдат 65 окремої механізованої бригади, житель села Залаззя Любешівської громади Віктор Котік загинув 31 березня 2024 року на Запоріжжі. Воїну навіки 40 років.
Спогади про захисника опублікувала газета «Нове життя».
Народився та зростав Віктор у Великій Глуші. Був опорою матері. Бо ж старший син Василь на далекій Сумщині знайшов долю. Наймолодший Сашко теж пішов своєю життєвою стежиною. А середульший Вітя у Залаззі створив сім’ю. Однак, попри відстань, щодня був із матір’ю на зв’язку. Допомагав. Підтримував. Розважав добрим словом і дотепним жартом. Бо ж мама була в синів одна – понад двадцять років тому не стало батька.
Тривожилося материнське серце за сина тоді, коли пішов після школи в армію. У прикордонні війська потрапив. Тож не дивно, що після демобілізації планував продовжити кар’єру прикордонника. Уже й документи всі зібрав. А тоді раптово передумав. Вирішив трохи по заробітках поїздити, підзаробити.
Із майбутньою дружиною Віктор познайомився у Великій Глуші, куди Вікторія прийшла працювати фельдшеркою. Невдовзі молодята побралися. Спочатку проживали у Великій Глуші, згодом перебралися у Залаззя, до батьків Вікторії. Побудували ошатний дім. Але вбратися в нього та і не встигли. Адже почалася Велика війна.
Вона розділила життя Котіків на до і після у квітні 2022 року. Попри те, що Віктор мав статус обмежено придатного до служби, як тільки викликали, пройшов комісію та став у стрій. Із того часу й потягнулися тяжкі дні для всієї родини. Сім’я чекала свого Віктора тут, на Любешівщині, слала йому передачі, аби хоч трохи відчував тепло рідної домівки. А він затято виганяв рашистського ворога на Сході і Півдні. П’ять разів у тяжких боях отримував контузії і знову повертався на поле бою, бо ж побратимів усе меншало. Не зізнавався рідним, у якому пеклі знаходиться. Лише інколи просив неньку молитися за нього та інших хлопців.
…28 березня 2024 року Вітя зателефонував до матері, до тестя. Бо ж дуже хотів поговорити з шестирічною донечкою Амінкою. Як же раділа ця дівчинка, коли тата відпустили на кілька днів додому ще на початку служби! Вона бігла назустріч воїну, котрий тримав у руках великий букет, і все кричала: «Тату, тату!» Тепер ці, тоді такі щасливі миті, – одне з останніх відео-споминів про рідну їй людину, котрі Аміна зберігатиме все життя. Бо ж її тата 31 березня не стало. Тата, який любив свою донечку понад життя.
Поховали воїна у селі Велика Глуша.