Член Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки, оборони та розвідки Сергій Рахманін розповів про ключові проблеми в організації Сил оборони України, мобілізації, підготовці військових.
Своїми думками про це він поділився в інтерв’ю Radio NV.
— Чому Україна воює корпусами, а не дивізіями і арміями? Про це говорять і військові, і президент Володимир Зеленський визнав це у своєму виступі в парламенті, що Україна потребує зміни підходів до управління в армії. Можливо, це стосується і структурної перебудови Сил оборони?
— Я уважно слухав президента, навіть натяків на це не почув, по-перше. По-друге, змушений вас трохи виправити, у нас є формальне з'єднання бригад в корпуси. Але насправді Україна не воює корпусами, у чому і проблема — якраз треба воювати корпусами.
У нас це фактично штучне об'єднання з'єднань в корпуси. Але формально українські Збройні сили, українські Сили оборони не воюють ні корпусами, ні навіть бригадами. Один з величезних недоліків ведення цієї війни, на цьому постійно наголошують військові, і дедалі голосніше про це кажуть, що насправді у нас жодна бригада не воює повним складом.
Є така практика у військового командування, коли один батальйон бригади воює, наприклад, під Лиманом, інший батальйон воює на запорізькому напрямку, третій батальйон — під Кліщіївкою-Андріївкою, а сама бригада з залишками і приданими батальйонами з інших з'єднань воює, наприклад, під Куп’янськом. Приблизно так у нас «воюють корпусами». У нас, за рідкісними виключеннями, бригади не воюють навіть своїм повним складом. Це велика проблема.
Якоїсь чіткої, зрозумілої, притомної відповіді від найвищого військового керівництва, чому це саме так, чому у нас бригади, навіть нові, які формуються, відправляються на фронт побатальонно, її немає. І чому ми створюємо нові бригади, замість того, щоб поповнювати старі бригади, назвемо їх так, в яких все ще залишився кістяк, навколо якого можна вибудовувати повноцінну бригаду.
Є логіка в тому, що величезна лінія фронту, є логіка в тому, що ворог постійно відмобілізовує велику кількість людей і треба ущільнювати бойові порядки. Але навіть підручники з стратегії пишуть, що, якщо ви посилюєте сильну бригаду слабкими військами, слабкими військовослужбовцями, то вони підтягуються до рівня якісних військовослужбовців. І навпаки: якщо ви формуєте бригаду, вибачте, з демотивованих, з літніх, без бойового досвіду людей, то ця бригада не буде боєздатною.
Це помилка, яка, на превеликий жаль, не виправляється. Я поки що не бачу від вищого військового керівництва намірів щось змінити.
— А реорганізація під час війни є можливою?
— Це складне питання, на яке немає достеменної відповіді. Але я можу послатися на точку зору щонайменше чотирьох дуже авторитетних військових, які обіймали різні посади, які користуються авторитетом у військовому середовищі, які кажуть, що це складне завдання, але його важко назвати непосильним. Тому що за умов нормальної організації, політичної волі та чіткого плану це можна не те щоб безболісно, але порівняно безболісно зробити навіть під час повномасштабної війни, навіть під час інтенсивних боїв.
— Комітет формує свої пропозиції вищому керівництву держави?
— У нас немає такої компетенції. Якщо ви уважно подивитесь законодавчу базу, яка стосується повноважень, то повноваження комітету обмежені. Подібні речі не є нашою компетенцією. І навіть якби ми переступили через власні повноваження і написали подібні листи, рекомендації, вони в будь-якому разі не розглядалися б військовими, тому що ми не є тим органом. Це питання не відноситься до тих питань, на які військове керівництво, військово-політичне має зважати. Є певна ієрархія, є певна компетенція і кожен має займатися своєю справою.
Насправді це питання мають порушувати саме військові. Я знаю, що останнім часом достатньо голосно порушуються ці питання. Я думаю, що всі вже звернули увагу на публічну заяву командира 12-ї бригади НГУ Азов. Я знаю щонайменше трьох генералів, які теж не публічно, але достатньо активно просувають цю тему. Але поки що це не змінюється.
— У комітеті є професійні військові, той же Роман Костенко. А комунікація з військовим керівництвом відбувається, нехай навіть неформально?
— Зрозуміло, що ця комунікація відбувається. Зрозуміло, що це питання ми ставили і не отримували відповіді, яка б для нас була вичерпною, яка б нас влаштовувала.
Зрозуміло, що ці питання обговорюються, коли на засіданнях комітету присутні представники Генерального штабу чи представники головкома [Олександра Сирського], чи представники командування Сухопутних військ: ми порушуємо це питання, у них є своя логіка, свої відповіді.
Але, ще раз кажу: з огляду на те, що в комітеті є люди з військовим досвідом і не просто з військовим, а з бойовим досвідом зокрема, відповіді представників Генштабу і головнокомандувача нас поки що, на жаль, не влаштовують.
— Зміни в системі мобілізації, анонсовані міністром оборони Рустемом Умєровим, можуть поліпшити ситуацію?
— Зрозуміло, що вони мають поліпшити ситуацію. Ситуація з мобілізацією не є задовільною. По-моєму, це абсолютно очевидний факт, який не потребує якогось додаткового обговорення. Питання лише в тому, як ставитися, що саме треба поліпшувати.
Наприклад, я, чесно кажучи, не коментую питання, як нам треба реформувати ТЦК, тому що, вибачте за відвертість, не реформа ТЦК має поліпшити якість мобілізації. Реформування ТЦК у переліку питань, які мали б покращити якість мобілізаційного процесу…
Мобілізаційний процес — це дуже складний процес. Це не тільки отримання повістки і проходження ВЛК, а потім отримання військової повістки. Мобілізаційний процес, відповідно до законодавства, це складний процес. До речі, він включає в себе не тільки військову складову. Мобілізація, відповідно до закону, це низка заходів, які передбачають різні заходи і в економіці, і в системі державного управління, але не буду зараз заглублюватися в цю проблему.
Проблема з мобілізацією полягає в тому, що значна кількість людей (я зараз не оцінюю їх, а просто констатую факт) або бояться і не хочуть іти до лав ЗСУ, або користуються можливостями піти з ЗСУ, залишити свою військову частину. Йдеться про так зване СЗЧ — осіб, які самовільно залишили частину.
Проблема ж не в ТЦК. Проблема в тому, що люди бояться загинути, люди бояться бути пораненими, люди бояться, що їх погано навчать, бояться потрапити до командирів, які, з їхньої точки зору, можуть бути некомпетентними. Люди бояться, що вони потраплять в ситуацію, коли доведеться виконувати жорстокі, а, можливо, навіть безглузді злочинні накази. Люди цього бояться.
А тепер скажіть мені, будь ласка, де у цій схемі ТЦК? При чому тут ТЦК? Я не кажу, що ТЦК святі, до них є величезна кількість питань. Але якщо ми говоримо про якість формування нових бригад, про поліпшення процесу мобілізації, то ТЦК в цій мережі проблем, структур і осіб, які мають відповідати за поліпшення, на останньому місці. Не тому, що вони такі хороші, а тому, що від них насправді залежить не так багато.
ТЦК — це просто інструмент примусової мобілізації громадян, які підлягають цій мобілізації. Не більше і не менше. Йдеться про інше.
Йдеться, наприклад, про нормальну, пряму, адекватну комунікацію перших осіб держави, які мали б знаходити відповідні слова, аргументи для того, щоб мотивувати людей захищати свою державу. Згадайте, коли востаннє у нас міністр оборони чи президент виступали на цю тему публічно і знаходили необхідні слова?
Президент — прекрасний оратор. Президент робить прекрасні промови. Я не іронізую жодним чином. Але нагадайте востаннє, коли його промова стосувалася необхідності мобілізації і він знаходив необхідні слова? Коли це востаннє робив головком? Коли це востаннє робив міністр оборони? Ніколи.
Інша проблема (вибачте, тема болюча) — питання, наприклад, якості навчання. Це не питання ТЦК. Це питання навчальних центрів. Це питання бюджету для того, щоб навчальні центри отримували необхідні фінансові ресурси для того, щоб забезпечити усім необхідним людей, які навчаються.
Це питання організації для того, щоб інструкторів добирали більш ретельно, щоб вони отримали адекватні гроші, щоб існувала система контролю над тим, чому вчать, як вчать і скільки. Це питання організації в Збройних силах для того, щоб нові бригади, які формуються, не відправлялися поротно затикати дірки, а хоча б мали час на якесь злагодження. Бо без цього злагодження вони, вибачте, часто-густо безпомічні. Я не критикую, я просто констатую цей факт. Це не питання ТЦК.
Тому, коли ми говоримо про мобілізацію, в усіх в очах бусифікація, корупціонери-воєнкоми та інше. Це теж проблема. Але якщо ми говоримо про поліпшення якості мобілізації, про поліпшення процесу мобілізації, про посилення боєздатності, тут є набагато більше проблем — і психологічні, і фінансові, і організаційні.
На мою скромну точку зору, в цьому переліку ТЦК (при всіх їхніх недоліках) на одному з останніх місць. Там є багато інших людей, інших структур, інших питань, які знаходяться поза компетенцією ТЦК.
— Ви згадували безглузді чи злочинні накази у війську. Це ж виправляється відповідними управлінськими рішеннями.
— Коли я казав про безглузді або злочинні, я казав не стільки про їхній факт, скільки про побоювання. Далеко не завжди, як показує практика, те, що подається, наприклад, соціальними мережами, як злочинний чи безглуздний наказ, насправді таким є.
Але побоювання цього, безумовно, в суспільстві існує.
Саме тому я казав про нормальну комунікацію, яку мають налагодити, зокрема військове керівництво, і політичне теж. Тому що, насправді, при височезному рівні довіри до Збройних сил (а він все ще високий, і це абсолютно справедливо), все одно інколи побоювання цих злочинних або безглуздих наказів перевищує реальність. Тому що інколи віддається наказ, якого неможливо не віддати. Але це не змінює ту обставину, що часто-густо військові припускаються помилок, зокрема і військові рівня командирів з'єднань, не тільки командирів підрозділів.
І тут ще один момент, який, знову ж, у нас не робиться, хоча мав би робитися, і про це говорилося достатньо багато, зокрема у нас на комітеті, — це запровадження практики аналізу проведених дій. Це абсолютно нормальний процес, коли [аналізується] будь-яка операція — вдала чи не вдала, — навіть в умовах боїв (я знаю бригади, де це відбувається), розкладається на атоми і молекули всі дії кожного підрозділа, кожного бійця, кожної одиниці - правильно чи неправильно. І це дозволяє уникати в майбутньому помилок, дозволяє уникати невиправданих втрат.
Ця практика так і не прижилася, на превеликий жаль, як система, хоча, з одного боку, це логіка війни, а з іншого боку, це ще й вимога НАТО. Як би ми не ставилися — з розумінням чи з іронією — до тих чи інших стандартів НАТО, але це та практика, яка мала б існувати. Вона в окремих бригадах запроваджується — там, де комбриги розуміють логіку цього, — але [загалом] цього немає.
Інша історія — це кадрові призначення. Наприклад, при всій повазі до нашого найвищого військового керівництва, я не до кінця розумію (чесно кажучи, не тільки я) постійної, навіть болісної, якщо не сказати хворобливої заміни комбригів. Така логіка, що в нас коли щось не так, то єдиний можливий спосіб, з точки зору військового керівництва, щось змінити — це змінити комбрига, що далеко не завжди означає поліпшення, інколи це означає погіршення ситуації.
Практика призначення людей на посади — теж не завжди логіка цих призначень є зрозумілою. Тобто не завжди людина, яка насправді відповідає вимогам, викликам знаходить своє місце. І навпаки: є люди, яким треба було б ще трохи добути досвіду, зокрема бойового, і це означає, [що перескакують] через кілька сходинок на посаду, яку вони не в змозі потягнути об'єктивно.
Таких проблем достатньо багато. І я не скажу, що їх можна всі вирішити, тим більше вирішити швидко. Але певні речі, на превеликий жаль, не вирішуються, хоча є способи, є механізми, є інструменти, як це робити — і у наших партнерів, і у наших ворогів, і з нашого власного досвіду.
Війна — це історія про адаптивність насамперед. Ми вчимося, ворог вчиться. Чомусь ми вчимося швидше, ніж ворог, а чомусь, на жаль, ворог вчиться швидше, ніж ми. І ми чомусь не переймаємо їхній досвід, який вони теж здобули, який вони достатньо ефективно використовують.
Наприклад, коли це стосується поповнення втрат в бригадах, в полках, в з'єднаннях, які безпосередньо ведуть бойові дії. У нас, зазвичай, це сточена бригада, яку майже «обнуляють», потім її відводять і заводять нову. І в цей час відбуваються прориви. У них ресурс, резерв, саме за рахунок цієї корпусної, дивізійної, полкової системи, знаходиться безпосередньо в другій лінії. І бригади, не знімаючи з напрямку бойових дій, її можуть безболісно замінити. Так, це процес достатньо жорсткий, але він ефективний.
Я не буду вам розказувати про Очеретине чи Новогродівку, але там саме організаційні питання призвели до тих наслідків, до яких призвели.
— Український піхотинець Юрій Сиротюк сказав, що хотілося б у себе за спиною бачити підготовлені фортифікації, тому що в Авдіївці стався певний провал, який відгукнувся серйозними наступальними діями росіян. А ми з вами бачимо, що багато ресурсів витрачається на будівництво в тилових містах. Це хтось назве популізмом, адже міста теж мають будуватися. Частково — так, але якби частину цих ресурсів кинути на створення фортифікацій, це б поліпшило ситуацію?
— Мені важко буде відповісти коротко, але давайте спробуємо. Питання фортифікації болюче. Це перше.
Ситуація з побудовою фортифікацій дуже складна, дуже заплутана і дуже строката. Є місця, де вони ефективно будуються; є місця, де фортифікаційні споруди зводяться хаотично і незрозуміло.
Третє. Є питання, яке досі не розв’язано, — це питання однієї структури, яка б відповідала за зведення фортифікаційних споруд. Коли в нас за це відповідають одночасно і ДССТ (Державна спеціальна служба транспорту — Ред.), і інженерні війська, які знаходяться в командуванні Сил підтримки, і місцеві адміністрації, і безпосередньо підрозділи, то буде хаос. Це має бути одна структура, один центр ухвалення рішень і одна методика, перевірена досвідом, часом, яка застосовується. Коли у нас відповідають за це декілька різних структур, які часто навіть не комунікують між собою і використовують різну нормативну базу, різні джерела фінансування, підпорядковуються різним центрам ухвалення рішень, то ситуація така і буде.
Чому це не зроблено досі, для мене також загадка. Тим більше, що це питання порушувалося на засіданнях ТСК (тимчасової слідчої комісії - Ред.). Я до неї не входжу, але туди входить мій друг і колега і по фракції, і по комітету — Роман Костенко. Відповіді теж я не отримав, чому не можна було навести нарешті лад, щоб за це відповідала одна структура.
Я досі не розумію, навіщо в нас існують дві різні структури — ДССТ і інженерні війська, — які фактично виконують такі самі функції, але підпорядковуються абсолютно різним центрам ухвалення рішень і мають абсолютно різну вертикаль.