В переддень Незалежності України, три роки тому жителі Іловайська опинилися в оточенні російських військових. Бомбили з усіх сторін. Цей день став чорною сторінкою для усієї України. Військовий хірург з Луцька Василь Шпілька якраз у той час перебував у зоні АТО. Він був одним із перших медиків, яких відрядили надавати допомогу пораненим. Спогади медика – у сьогоднішньому бліц-інтерв’ю «Першого».
- Як Ви опинилися у зоні АТО?
- Потрапив по службі, з червня до вересня 2014-го року був там. Мобілізація 51-ої бригади була усього за чотири дні і нас, військових хірургів, з запасом ліків, апаратури, прикомандирували до 51-ої ОМБР у складі лікарсько-сестринської бригади та відправили в АТО. Разом зі мною був ще один хірург, анестезіолог та два фельдшери. За кілька місяців наша бригада надала допомогу майже трьом сотням поранених та травмованих. Це дані офіційно зареєстровані, а скільком людям ми надали допомоги так… Пригадую, що лікарі, відряджені з самого початку, не вірили, що справа піде так далеко, казали, що побудемо тут кілька днів, і повернемося додому.
- Пам’ятаєте «Іловайське пекло»?
- Вихід з Іловайська був тривалим, десь до 14 вересня. Виходив хто як міг. А почалося усе в День Незалежності, о 4-ій ранку, коли почали «лупити» зі всього… Цей день запам’ятався на все життя. Ми були у першому батальйоні 51-ої бригади, найбільше постраждав та потрапив в оточення третій батальйон, але і нам доводилося їздити в Покровку, це 30 кілометрів за Іловайськом, Старобешівську лікарню, Докучаєвськ…
Війна є війна… Одна справа оперувати у лікарняній операційній, і зовсім інша, робити це, коли над головою літають снаряди. Оперували в автомобілі АП-2…Були ночі, коли привозили тридцять поранених в один момент, кожен потребував допомоги. Зрозуміло, що військові, які їх привезли, вболівали за своїх побратимів, просили врятувати саме їхніх… А ти мусиш тверезо оцінити ситуацію і провести медичне сортування пацієнтів. Якщо поранені військові з іншої сторони потрапляли до нас у полон і потребували медичної допомоги, то ми і їх лікували.
- Внутрішнього спротиву не відчували?
- У лікаря такого поняття немає. Один із полонених навіть дав інтерв’ю для «ворожих» каналів, у якому дякував українським медикам за те, що рятували його життя. Такі настрої спостерігалися у деяких лікарів в районних лікарнях, але ми їм пояснювали, що незважаючи на те, що ми зараз носимо військову форму та тримаємо автомат, білий халат ніхто не відміняв, тому допомогу треба надавати усім без винятку, навіть полоненим.
- Зараз медицина у зоні АТО краща?
- Не скажу, що і ми були обділені. Нас забезпечили необхідним, звичайно не було на той час, наприклад, Целоксу (кровоспинний препарат, - Авт.), з яким ми раніше не стикалися… США, Ізраїль, які ведуть військові дії, більш обізнані з такими препаратами. Зараз легше працювати медикам, бо уже є визначена лінія оборони, тоді ж все починалося тільки – війська рухалися то вперед, то назад…
- Коли закінчиться війна?
- То не до мене запитання… Було б добре, аби це сталося завтра.
- У вас були думки, що ви можете не повернутися додому?
- Звичайно. Вони були постійно. Спочатку страшно було, а потім звик. Якщо усе пропускати крізь серце, то не витримаєш довго, я сприймав це як роботу, яку я зобов’язаний виконувати. Але забути це неможливо. Літо 2014 року залишиться у моїй пам’яті назавжди. Головне – не зациклюватися і жити далі.
- Ще раз поїхали б в зону АТО?
- Поїхав би. Зараз уже не те, що було в 2014-му. Налаштоване усе, є лінія оборони. У військових немає такого, що я хочу їхати чи не хочу. Скажуть, завтра їхати в зону АТО – поїду.
Спілкувалась Ірина Костюк