Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет під час перебування в Луцьку поспілкувався з місцевими медійниками. Зокрема, щодо визнання автокефалії Української православної церкви, про роботів та штучний інтелект, про богослужіння, про підготовку повного православного місяцеслова та іменослова і багато іншого.
Інтерв’ю опублікували на сайті волинської єпархії УПЦ КП.
– Ваша Святосте, церковна тема, яка сьогодні найбільше турбує українців загалом і волинян зокрема, – це очікування Томосу про визнання автокефалії. І Вас уже про це багато разів запитували. Але ми хотіли б почути ще деякі відповіді на запитання із цього приводу.
Яким має бути титул Предстоятеля майбутньої канонічно визнаної Церкви? Чи такий, як зараз у Вас? І чи не варто у цьому контексті змінити й назву держави – на Русь-Україна?
– Ну, титул який буде? Такий, який він і є: Патріарх Київський і всієї Руси-України. Що ж стосується назви держави, то це – не наша справа. Це справа держави, як їй називатися. Церква на назву держави не впливає.
– Скажіть, будь ласка, таке. Після визнання автокефалії постане питання про перейменування УПЦ (Московського Патріархату). І навіть якщо вдасться цього домогтися – вони, очевидно, боротимуться за назву не Російська, а Руська Церква. То чи буде тоді досягнуто мети перейменування? Як би знову не ввести в оману прихожан...
– Значить, коли ми отримаємо Томос про автокефалію Української Православної Церкви, то це означає, що в Україні повинна бути одна Українська Православна Церква, незалежна, тобто помісна Церква автокефальна. Ті, які не захочуть бути в цій Церкві, уже з усіх їх точок зору канонічній, то це їх добра воля. Українці є католики? Є. Протестанти є? Є. Будуть ще одні – російські православні. І тому насилля до них не буде. Якщо вони захочуть залишитися в Російській Церкві – нехай залишаються. Але не привласнюють собі нашу українську назву. Оце буде поставлено умовою перед державою, щоб та Церква не називалась Українською. Бо там нічого українського немає. І тому обманювать народ не треба. Раз ви служите в Російській Церкві, значить ви повинні й називатись Російською Церквою. Хочете Руською? Називайтесь Руською, але не Українською. Так. І тоді хто захоче в цій Церкві бути, живучи в Україні, але служачи Росії, нехай служе. Але знає, що ми відносимся до таких як до п’ятої колони. Хочте бути п’ятою колоною? Будьте п’ятою колоною. Але ми знаємо, що ви – п’ята колона. Так.
А ті справжні українці, які були введені в оману через назву Українська Православна Церква, через так звану канонічність, тепер будуть поза її межами. І тому як хочуть бути в Українській – ми з радістю. Але, що я хочу підкреслити, ми не будемо застосовувати силу, але закон. Закон! Тому будемо просити Верховну Раду, щоб вона прийняла той проект закону, який зараз є у Верховній Раді.
Я не знаю, за яким він там номером рахується, але суть його полягає в тому, що громада обирає свій релігійний центр. Так ось, закон є, а механізму, як це робити, – нема. Так само, як в Радянській Конституції була стаття, що кожна республіка може вийти із Радянського Союзу, а як же вийти – механізму не було. Так і тут. Так ось, Верховна Рада повинна прийнять закон, як обирать свій центр. Ми вважаємо, що вся громада, – громада не та, яка підписала статут (там 10 чоловік), а всі парафіяни того чи іншого храму, – шляхом голосування [мають] визначитись, до якої Церкви вони належать: до Української чи до Російської. Якщо більшість до Української – храм належить більшості. Якщо більшість до Російської – храм буде належать [більшості]… Так.
Що стосується лавр, то лаври мають бути передані Українській Православній Церкві. Тут не повинно бути ніяких заперечень. Тому, що це – українські святині. І Почаївська лавра, і Києво-Печерська лавра. Це не російські святині, а це святині українські. Тому, раз вони українські святині, вони повинні належать Українській Церкві. І це повинна зробити держава. Оскільки приміщення знаходяться в підпорядкуванні держави, – це державне майно, то держава передає, кому хоче. Але в даному випадку вона повинна передать Українській Православній Церкві, бо це українська святиня, а не російська.
– В мене питання не стосується об’єднання Церков, але стосується майбутнього, майбутнього людства. Звертаюсь до Вас як до дуже мудрої людини, до якої дослухається переважна більшість українців. Не так давно відомого американського винахідника і підприємця Ілона Маска запитали, які виклики очікує людство в ХХІ ст.? І він назвав найбільшим, найстрашнішим викликом – не ядерні бомби, не військові загрози, а створення штучного розуму. За його дослідженнями, штучний розум стане набагато розумнішим за людський, у 2030–2040-х роках зможе себе відтворювати і повністю обходитись без людини. Це шлях людства до кінця?
– Цього не буде! Не буде. Чому не буде? Є роботи? Є. Удосконалюються роботи? Удосконалюються. Хто їх удосконалює? Робот? Чи людина? А точніше, розум людини удосконалює робота. А робот сам себе удосконалити не може. Ось що розум заклав у робот, те й робот буде виконувати. Тому загрози такої нема. Це фантазія людська. Така сама фантазія, як фантазували, що світ сам себе створив і сам себе удосконалив до такого стану. А тепер наука каже ж та сама: «Ні, це неправда».
– Дякую, заспокоїли.
– Дозвольте запитати Вас про дещо інше. Недоброзичливці неодноразово закидали Вам, Ваша Святосте, так званий авторитарний стиль управління Церквою. Тепер, коли за Вашими плечима вже десятки років предстоятельства, як Ви вважаєте, чого більше має бути в керуванні Церквою – соборності чи сильного лідерства?
– Повинна бути і сильна постать, і соборність. Бо це структура управління Православною Церквою. В Православній Церкві є Собор і є Синод. І правила святих апостолів говорить про те, що кожен народ повинен знати свого першого єпископа. І без першого єпископа нічого не робить. Але і перший не повинний робити нічого без єпископів, тобто без соборності. І тому в Православній Церкві це поєднується: першість із соборністю. Там, де одна соборність, а нема першості, – хаос. А коли є першість, а нема соборності – авторитаризм. Тому в нашій Церкві, в Українській Церкві (хоч мене і звинувачують в тому, що я авторитарний), все вирішується тільки соборно. Сам я не вирішую жодного питання. Але веду – цілеспрямовано. І тут оця соборність мене не зламає. Бо соборність зрадила на Харківському соборі. Це соборність, бо їх там була більшість. Але вона, ота соборність, не повинна [була] нічого робити без першого. А я, перший, не згідний був з тим, що вони робили. Тому, якщо коротко: повинна бути першість із поєднанням зі соборністю. Таке правило апостольське.
– Ще маємо питання про богослужбове життя Церкви. Уважний мирянин під час Богослужінь звертає увагу, що деякі священнослужителі нерідко виголошують слова або виконують дії, які не передбачені в Служебнику. І, разом з тим, буває, що визначені в Служебнику виголоси змінюються, а передбачені в цій книзі дії – не виконуються. Що це може означати: чи недостатню дисциплінованість священнослужителів, чи недостатню освіченість їх, чи, можливо, недосконалість самих богослужбових книг, або, може, є якась свобода у звершенні Відправ?
– У Православній Церкві є канонічний текст кожного Богослужіння, який прийнятий Церквою, і він не змінюється. Але це не значить, що в цей текст не можна вносить якісь зміни. Обставини життя заставляють молиться за ті чи інші події, які відбуваються. Ось, наприклад, іде війна на Сході. І ми на Синоді прийняли рішення внести в богослужбовий текст прохання такі-то й такі-то. Але це не сам єпископ робить, не священик, а робить Священний Синод на чолі з Патріархом. Вносить і дає розпорядження: «Внести і молиться». Це не значить, що на постійно, а на якийсь період. Ось ми зараз молимся за Томос про автокефалію Української Церкви. Теж прохання сформулювали на Синоді і внесли, дали розпорядження. Тобто ці такі зміни. А самостійно кожен священик свої прохання не вносить. Він може у своїй приватній молитві молиться, як хоче. А в такій молитві спільній повинен молиться так, як встановила Церква.
– Тепер, Ваша Святосте, дещо критичне питання. На засіданні Священного Синоду 12 травня цього року прийнято рішення про підготовку повного православного місяцеслова та іменослова Київського Патріархату. В іншому документі, у Синодальному зверненні про милосердя, лунає заклик до церковних підрозділів проводити благодійну роботу «на постійній основі». Чи не здається Вам, що ці рішення запізнилися років так на 25? І чи не відстає наша Церква також в інших ділянках своєї місії, де потрібен системний підхід?
– Що стосується календаря, то ця календарна проблема у Православній Церкві обговорюється давно. Це стосовно святкування Різдва Христового, тобто святкувань церковних свят за новим календарем чи за старим, юліанським. І переважна більшість Православних Церков перейшли на новий календар. А тільки п’ять Церков залишилися на старому стилі. Це Єрусалимська Церква, Російська Церква, Українська Церква, Грузинська Церква і Сербська. Ці п’ять Церков звершують Богослужіння за старим календарем. Чому наша Церква не переходе на новий стиль? Тому, що уже була спроба в 20-ті роки: перейшли на новий стиль, але люди в храм не прийшли. І тому, оскільки народ не сприймає новий календар, ми залишаємося на старому календарі. Ось Грецька Церква перейшла на новий календар, а велика кількість, 2 мільйони із 10 мільйонів, залишилися старостильниками. І тому, боячись оцього розділення, ми не хочемо це питання піднімать.
Що стосується Пасхи, теж піднімається питання, і воно залишається актуальним: коли всі Церкви – я маю на увазі і Православні, і Католицька Церква, і протестантські – хочуть, щоб всі християни святкували Пасху в один день. Але це питання обговорювали на передсоборних нарадах і більшість Церков схилилась до того, щоб не чіпать поки що. Тому, що ми ще раз розділимо Православну Церкву, вже по пасхальному календарю.
Що стосується оцих місяцесловів, то чому ми звернулись до цього питання так, як ви сказали, – пізно? Тому, що до цього, як кажуть, руки не доходили. Так, бо були важливіші питання. Тому важливіші питання ми обговорювали, а це не має такого принципового значення – який буде місяцеслов. Це одне. Друге: в результаті канонізації нових святих у календарі з’явилося багато нових святих. І в Російській Церкві, і в Українській Церкві... І тому ми вирішили привести до якогось порядку. Це стосовно календаря.
Стосовно звернення про те, що кожен християнин повинен виявлять милосердя, нічого нового тут нема. Це заклик Ісуса Христа, Який сказав: «Будьте милосердними, як Отець Ваш небесний милосердний є». А чому ми звернулись? Тому, що зараз багато бідних, економічні умови складні, іде війна, багато біженців, багато сиріт. І тому Церква не щось нове [говорить], а нагадує цим зверненням: взагалі від імені Церкви проявлять милосердя. А кожен християнин повинен виявлять милосердя до того, хто зустрічається йому на життєвому шляху.
– Продовжуючи це запитання колеги. Сьогодні українці потерпають від різних особистих і соціальних проблем: пияцтво, розлучення і багато інших. Чи не слід синодальним установам розробити спеціальні програми, у результаті яких кожна парафія стала б ефективним осередком допомоги тим, хто її потребує?
– Є заповіді Божі, вище яких немає нічого. І тому наша проповідь кожного дня в тій чи інший формі до чого зводиться? До заклику виконувати заповіді Божі. Бути християнином не по назві, а бути християнином по життю. І тому ми робимо це постійно як Церква. Бо кожна проповідь закликає до цього. А іноді ми виокремлюємо ті чи інші проблеми. Наприклад, проблема війни, проблема бідності, – із всіх цих запитів зосереджуємо увагу на тих чи інших питаннях. І тому поступаємо так.
– Ваша Святосте, наостанок вже запитаю Вас щось таке із побутового церковного життя. Православні Сербії, Болгарії, Чорногорії, Македонії мають переважно слов’янські імена. В українців же вибір щодо цього ну дуже навіть невеликий: Ярослав, Володимир та ще кілька на честь рівноапостольних князів. Чи можна охрещувати в нашій Церкві й іншими слов’янськими іменами – наприклад, Добриня, Любава, – які носили християни в Київській Русі?
– Можна. Можна, якщо ви хочете.
– Навіть якщо їх нема в іменослові?
– Якщо і нема, то можна. Тому, що хрестили в першій Церкві, апостольській Церкві, не ім’ям тих чи інших святих, а ім’ям, яке обирали. Так же було? Так. [Християнського імені] Володимир – не було ж. Ярослава – не було. А стали хрестить Володимиром і Ярославом. А чого Добринею не можна? Можна і Добринею, якщо хто хоче.
– Тобто це не буде порушенням, якщо хрестити з тими іменами, яких у святцях не вписано?
– Буде порушенням традицій. Буде. Тому що традиція церковна полягає в тому, щоб давать імена при хрещенні на честь інших святих. Це традиція, яка виробилась протягом двох тисяч років. Але з точки зору церковних догматів можна дать назву і якусь іншу.
Владика Михаїл: – Хрестять во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, а не в людину – Володимира, Петра. А ім’я… Це ж людина освячує ім’я, а не ім’я освячує людину.
– Формула така: охрещується такий-то «в ім’я Отця, амінь, і Сина, амінь, і Святого Духа, амінь». Ось якщо по цій формулі хрестили, то це хрещення законне. Тому, що воно, хрещення, – це зовнішня форма, а сутність хрещення полягає в тому, що людина увірувала в Христа і покаялася у своїх гріхах. І благодать Святого Духа прощає гріхи й очищає людину, а не священик, і не ім’я, і не занурення у воду. Бо апостол Петро, коли язичник отримав благодать Святого Духа, а не був хрещений, розказав громаді: «Хто заборонить нам хрестить його водою, коли він отримав дари Святого Духа?». Він отримав більше – прощення гріхів і дари Святого Духа. І тому водою хрестити – це вже другорядне. Мученики, багато мучеників, не були хрещені, так, як ми зараз хрестимо. А просто вони увірували і свою віру засвідчили своїми муками й смертю. І тому в Церкві є такий вислів: «хрещені кров’ю». Кров’ю! А такого хрещення водою вони не отримали. Тому сутність хрещення полягає у вірі, покаянні й отриманні дарів Святого Духа.
Тепер виникає питання: а дитина? Яку віру вона має? Вона ще нічого не усвідомлює. А для того є хрещені батьки. І місія хрещених батьків полягає не в тому, щоб посвяткувати хрестини. А вони несуть відповідальність перед Богом, що коли ця дитина стане свідомою, її треба навчити віри. А якщо ці хрещені батьки не навчать цю дитину віри, будуть на суді Божому відповідать, що вони взяли на себе обов’язок навчить віри, а не навчили.
– І ті новоохрещені Добриня чи Любава можуть стати колись і святими та їхні імена можуть колись увійти до іменослова?
– Якщо хтось захоче, щоб його хрестили таким ім’ям.
– У мене ще одне запитання. Вас дуже сильно поважають в Україні, і мені особисто дуже сподобались Ваші слова, що не тільки треба вірити в Бога, а треба знати, що Він є і що Він діє. Багато молоді зараз не йде до церкви, сумніваються, віддаються більше науці. З Вашого життя, з Вашого власного досвіду, який є прикладом для багатьох українців, які переконливі слова могли би Ви сказати для цих молодих людей, що Бог є? Особисто я знаю, що Бог є, але для тих, хто дивиться в тому числі наш телевізійний канал, для молоді...
– Я можу навести як приклад своє життя. Був невіруючим, коли був школярем. Вчили в школі, що Бога нема, і я вірив, що Бога нема. А потім зіткнувся з обставинами, які заставили серйозно задуматися: є Бог чи нема? Які це обставини? Смерть батька. Батько загинув на фронті. І переді мною стало питання: існує він чи не існує. Школа мене навчила, що не існує, буття його припинилось. А я люблю батька! Якщо я люблю батька, а його нема як істоти, то я що – люблю пусте місце? Можна любить неіснуюче? Можете ви любить те, що не існує? Не можна. Так і я прийшов до цього. Не можна любить неіснуюче. А любов у мені реальна? Реальна. Значить, реальним повинен бути і батько. Тобто він повинен існувать. І тому я прийшов до висновку: батько існує. А раз батько існує, то є вічне життя. А якщо є вічне життя, то є Бог. І тому я повинен служить Богові, а не владі. Отак я прийшов до Бога.
Я часто даю інтерв’ю. В мене був Гордон, Дмитро Гордон. Невіруючий. Ну він мені теж якось, як ви мені питання задаєте, так і він мені задав – про вічне життя. І сказав: «Я не вірю в вічне життя, і не вірю в безсмертя душі». Я кажу йому на це: «Вірите ви чи не вірите, це – від вас не залежить». Не думайте, якщо ви не вірите, то душа не існує. Бог створив людину, створив душу – безсмертною. І безсмертя душі залежить не від нашої віри, а залежить від Творця, Який створив душу безсмертною. І вічне життя існує не від нашої віри, а тому, що Бог створив.
А де доказ того, що Бог створив так? Де доказ? А доказом є воскресіння Ісуса Христа. Він воскрес, і є свідки Його воскресіння: апостоли, і не тільки апостоли – Христос з’явився більше ніж п’ятистам браттям. І вони свідки, що мертвий Христос воскрес. Він воскрес, причому силою Своєю. А Він сказав: «Я є істина». Так ось ця Істина каже, що є Отець, Син і Святий Дух, що є вічне життя, що буде Суд, що буде вічне блаженство, вічне життя. Це сказала Істина. А те, що це Істина, є воскресіння Ісуса Христа. І не тільки воскресіння Ісуса Христа, а й інші чудеса, які звершували уже апостоли, і не тільки апостоли, а взагалі віруючі.
Ось, наприклад, великомученик Пантелеймон. Мати його, Еввула, виховала його у православній вірі, батько був язичником. Він, Пантелеймон, ходив до пресвітера, хто його вчив християнської віри. І одного разу ішов по вулиці Пантелеймон і бачить – дитина переходить дорогу і виповзла змія. Укусила дитину, і дитина померла. І тоді Пантелеймон звернувся до Бога: «Господи, якщо Ти є, зроби так, щоб змія здохла, а щоб дитина ожила!». І дитина ожила, а змія здохла. То буде цей Пантелеймон вірить, що Бог є, і що те, що Він говорить, – правда? А таких мільйони! Язичницький світ став християнським не тільки через те, що проповідували Слово, а що Слово це підтверджувалось чудесами. Ось філософи свої мудрі теорії строять, а чудо звершить не можуть. І це все мріяння тільки, а діл нема. А апостоли говорили прості слова, але підтверджували ділами.
Візьміть наш час, коли атеїзм набрав таку силу, а віра зберігалась. Чому? А тому, що люди бачили чудеса. Наприклад, невиліковні хвороби – виліковуються. То оця людина, яка позбавилась невиліковної хвороби через молитву, буде вірить? Буде.
Ось у нас в соборі, одна жінка із Луганська приїхала в Київ на операцію дитині. Дитині там серце, клапан, тобто не буде жити дитина довго, якщо не зроблять операцію. І в Луганську вирішили не робити експеримент, а відправити в Київ, бо тут є більш фахівці досвідчені. Приїхала вона в Київ, в інститут Амосова. Обстежили цю дитину, сказали – обов’язково треба робить операцію. Ну і мати погодилась на цю операцію. А перед тим, як іти на операцію, вона прийшла в собор, звернулась до священика, щоб помолилися перед мощами святої Варвари. І священик взяв розпашонку цієї дитини, поклав на мощі святої Варвари, ця розпашонка полежала ніч. На другий день прийшла ця жінка за цією розпашонкою, священик їй передав, вона наділа на дитину і пішла в інститут на операцію. Перед операцією, як завжди, роблять знову обстеження, і кажуть – ніякої операції не треба. Серце нормальне. Оця жінка буде вірить в Бога? Буде. Тому, що на її глазах звершилось чудо. Дитина була хворою і стала здоровою. Тому, що помолилась великомучениці Варварі і Господь по молитвах святої Варвари зцілив цю дитину.
– От, власне, ми зараз з єпархією робимо, з телевізійним «12 каналом» серію передач про простих людей, які пережили чудо, з якими трапилось чудо, які можуть власним життям підтвердити кожне Ваше слово: що Бог є, що Бог не просто десь є, а Він діє, Він нас не залишив, Він поміж нас, Він нас так само любить, як любив, можливо, навіть більше...
– Ось візьміть навіть – з Церквою з нашою. В 92-му році мало хто вірив, що із цієї маленької Церкви буде Українська Церква не тільки найбільшою, а пануючою буде одна.
Не вірите? Наприклад, Патріарх Алексій якось сказав про нас: «Поиграются в свою “незалежнисть” и возвратятся». «Поиграются». Так ми не граємось, а ми віримо, що Господь, якщо Він дав нам державу, то дасть і Церкву [з визнаною незалежністю]. І ми бачимо – дає. Бо той Патріарх [Вселенський], якого ми 25 років просили і він не погоджувався (а точніше, відтягував), тепер твердо заявив, що буде. Без Бога це? Не без Бога. І це свідчить, що Бог діє.
Візьміть війни, які були в світі: завжди перемагали ті сили, які діяли по правді. А ті, які не по правді діяли, завжди були переможені. Гітлера візьміть. Фашизм цей, знищення євреїв, і не тільки євреїв, захоплення, теорія нацизму, що німці є наднація. Це зло! Так! Сила була. Європу всю захопив. А чим закінчив? Застрелив сам себе. Комунізм, безбожність – яка сила була! Ви вже не знаєте...
– Я пам’ятаю.
– Ви – тільки залишки... А що було в 30-ті роки, в 60-ті роки!.. Така сила була, я пам’ятаю, що наче якісь хмари чорні покрили землю. І ніякої надії на те, що Церква переможе, не видно було. Але ми вірили. Вірили в слова Христа: «Врата пекла не подолають». І тепер атеїзму державного нема.
– Так, у 70-х роках, коли Ви приїжджали в Черкаси на одне з храмових свят, мене, школяра, міліція затримала в церкві за те, що я, піонер, ходив у церкву.
– Так. А зараз святкує держава Троїцю. Перемагає добро, правда? Перемагає. А якщо Господь і допускає страждання, то дає силу перемагать страждання. Допустив страждання, але дає силу ці страждання витерпіть. І укріпитись в вірі.
– Ваша Святосте, ми Вам дуже вдячні за те, що Ви стільки часу приділили відповіді на наші запитання.