Ще 23 лютого ніхто у Луцьку і в гадці б не мав створювати розмовний клуб української. Ба більше – української для українців. Радше, напевно, у когось могла б зародитися ідея чергового «інгліш спікін клаб».
Але ранок 24 лютого змінив в Україні усе. Дещо пафосні раніше слова про мову як код нації зрештою набули практичного сенсу. Бо коли орда прийшла «захищати російськомовних» або навіть могла дозволити собі такий наратив, то російська мова таки стала одним із чинників, який чи то спровокував, чи то зробив можливою збройну агресію.
За понад місяць великої війни у нашій країні Луцьк прийняв тисячі людей, які змушені були покинути рідний дім і тікати від обстрілів. Значна частина із них – російськомовна. Аби допомогти цим людям освоїти державну мову та адаптуватися в українськомовному середовищі, Волинський національний університет імені Лесі Українки за підтримки Луцької міської ради взялися влаштовувати розмовний клуб української, – пише ВолиньPost.
«Наша мета – не принизити, не вказати, а допомогти»
Перша зустріч в межах розмовного клубу відбулася учора, 29 березня.
І хоч людей, охочих вдосконалити чи вивчити українську, прийшло мало, в університеті кажуть: будуть продовжувати роботу, навіть якщо буде одна людина, яка щиро хотітиме дійти до мети – спілкуватися українською.
«Ми добре розуміємо, через які обставини ви опинилися у Луцьку. Але дуже хочемо, щоб тут ви почувалися комфортно. Дуже хочемо допомогти максимально адаптуватися до нашого середовища.
Так, ми з різних окраїн нашої країни, трохи різних культурних традицій. Але ми мусимо розуміти, що у тому – багатство наше і багатство України.
Маємо визнати, що нині українська мова виявилася ще й засобом захисту. Українськомовне населення, дякувати Богові, таки не йдуть «захищати». Ви добре знаєте, що не було в Україні проблем для російськомовних. Але коли якийсь імперіаліст хоче зробити проблеми для цілого народу, то він їх вигадає», – сказав, розпочинаючи зустріч з учасниками клубу, проректор ВНУ імені Лесі Українки Юрій Громик.
Він зауважив також, що розмовний клуб – це ще й своєрідна форма психологічної підтримки. Таким чином хочуть показати, що Луцьк – дуже гарний край, а лучани – люди, комфортні для спілкування та раді йому.
«Наша мета – не принизити, не вказати, що тут треба говорити українською мовою, а допомогти. Сподіваємося, українська мова стане для вас зрозумілішою і потрібнішою. Щиро вітаємо вас у Луцьку, у ВНУ імені Лесі Українки. І щиро сподіваємося, що наша ініціатива стане для вас у нагоді», – додав Юрій Васильович.
Далі ж він представив свою колегу, координаторку проєкту – доцентку кафедри історії та культури української мови факультету філології та журналістики Оксану Приймачок.
«Оксана Іванівна для вас – дуже цікавий об’єкт для пізнання (сміється – ред.). Бо перша освіта – російська філологія, друга – українська філологія. Останні роки Оксана Іванівна працює на кафедрі історії та культури української мови, а перед тим довго працювала на кафедрі російської філології. Тому обидві мови їй знайомі на професійному рівні», – зауважив проректор.
Допомагатиме їй доцентка кафедри слов’янської філології факультету філології та журналістики Тетяна Полежаєва. Теж за освітою – російський філолог, яка все життя прожила у Луцьку.
«Якщо ви вже тут, то точно знаєте, що вам це потрібно», – звернулася до учасників розмовного клубу Оксана Приймачок.
Зауваживши дещо меншу кількість учасників, на яку сподівалися, Оксана Іванівна додала: «Якщо у четвер (заняття відбуватимуться щовівторка та щочетверга – ред.) прийде більше людей, то я тільки зрадію. Менше – тоді будемо спілкуватися з меншою кількістю. Нам важливий результат: навіть якщо одна, дві чи три людини отримають тут те, заради чого прийшли, то наша справа – потрібна».
За словами викладачки, з першого дня війни ї1, як і багатьом українцям, не давало спокою запитання: «Чим я можу бути корисна країні зараз?». Нарешті є відповідь: вона має робити свою справу – поширювати між людей нашу мову.
Вірш Симоненка і «тест на паляницю»
«Чи є тут така людина, яка мене не розуміє?» – запитала Оксана Іванівна перед наступним умовним блоком зустрічі. На щастя, ніхто не підняв руки. «Я була у цьому впевнена. Але не могла не запитати», – відповіла модераторка зустрічі.
Далі ж учасники розмовного клубу дізнавалися про українськомовні привітання.
«Коли ми бачимося з вами зранку, ми кажемо «Доброго ранку», вдень – «Добрий день». Але ми можемо просто сказати «Вітаю». Це не означає російське «Поздравляю». Це те саме, що «Приветствую». Це абсолютно нейтральне привітання – до молодшого, старшого, знайомого чи незнайомого», – сказала Оксана Іванівна, а згодом розповіла і про інші україномовні форми привітань, більш специфічні, зокрема і вислів «Слава Україні».
Особливо трепетним моментом першої зустрічі стало спільне читання вірша Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина».
Слова, які до болю щемко нині відгукуються у серці… Бо кожного з тих, хто ступив на нашу землю, аби вбивати, хочеться запитати «Ти знаєш про це чи ні?»
Втім Симоненко говорив таки не про нелюдів і не у них запитував, а стверджував Людям, нагадував про те, що кожен з нас – неповторний і усім нам варто цінувати кожен момент життя.
«Прекрасно. Я не почула жодного акценту», – резюмувала Оксана Іванівна після спільного виконання та додала: «Запам’ятайте: в українській мові звук «о» ніколи не перетворюється на «а». Тому у нас немає «акання», характерного для російської мови. Якщо написано «о», то і вимовляємо «о».
Далі ж запропонувала учасникам так звану «розминку для язика»
«Пройдемо з вами той тест, який став популярним. Але не знаю, наскільки виправданим. Це, як ви здогадалися, – тест на паляницю», – на цьому моменті всі учасники посміхнулися.
«Паляниця, молодиця, кам’яниця, рушниця, чорниця», – почали читати вголос учасники клубу. «Ч», будь ласка, твердесенько», – допомагала їм Оксана Іванівна.
«Тут є чорниця і черниця. Хто знає різницю?» – запитувала. А учасники відповідали про монашку і ягоду. Із значенням слова «нісенітниця» у декого, щоправда, виникли труднощі, але інші таки допомогли з тлумаченням.
Зрештою, через менш як годину перше заняття розмовного клубу завершили, зауваживши, що чекають кожного у четвер.
«Приходьте, приводьте друзів, родину. Я залишив тут листівки із видами Луцька. Беріть», – сказав наприкінці зустрічі Юрій Громик. Й додав: «До речі, наші колеги-історики хочуть запропонувати вам цикл краєзнавчих зустрічей. Луцьк має цікаві локації. Ви зможете не просто пройтися вуличками, а й послухати розповіді фахового історика, а найголовніше – українською мовою, що теж допоможе адаптуватися до нашого середовища. Нашими зустрічами цікавляться і творчі колективи, хочуть вам поспівати. Тому обіцяємо, що далі буде цікаво».
Обов’язково прийти наступного разу обіцяє переселенка з Харкова Оксана Давидова. Каже, у Луцьку приїхала до доньки, яка вже давно добре оволоділа українською.
Пряму мову пані Оксани та інших учасників подаємо у перекладі з російської на українську.
«Я народилася у Харкові. Тато – військовий. Українську мову, можна сказати, ніколи і не вчила. Чесно кажучи, мені навіть перед донькою соромно, що не знаю мови», – на цьому моменті пані Оксана починає плакати.
Каже, до війни двічі приїздила у Луцьку до доньки: «Луцьк мені дуже сподобався. Це таке місто… Ніби нічого особливого, але він такий затишний. Донька мене коли завела в парк, я була в шоці, дуже сподобалося. Донька моя спілкується українською. Тепер маю надію, що і я зможу».
Натомість 66-річна учасниця клубу пані Галина – етнічна росіянка, яка з 1980 року живе у Луцьку. Каже: українську мову знає добре, але прийшла на розмовний клуб, аби здолати саме психологічний бар’єр.
«У мене нікого в роду не було з українців, всі – росіяни. Весь час, що я тут прожила, я спілкувалася російською. І досі спілкуюся. Хоча все моє оточення – україномовне. Мову я знаю.
Колись, коли я приїжджала у Росію, могла там вільно говорити українською, а як тільки приїздила сюди, бачила найменший докір з боку співрозмовника – і все, говорити не могла. Я знаю мову, але тут хочу навчитися саме не боятися говорити», – каже жінка.
Вона лишилася жити в Україні багато років тому після заміжжя. Тепер вважає Україну своїм домом і каже, що спілкуватися з тими знайомими чи рідними, які зараз у Росії, вже «немає про що».
Зауважимо, що зустрічі відбуватимуться у форматі живого спілкування в аудиторії 108 головного корпусу ВНУ імені Лесі Українки щовівторка і щочетверга з 16:00.