На 87-му році життя помер відомий сатирик-одесит, народний артист України Михайло Жванецький.
Про його смерть повідомляють російські ЗМІ.
За інформацією Української правди, це підтверджують його близькі друзі, а також концертний директор Жванецького Олег Сташкевич.
На початку жовтня Жванецький повідомив, що завершує концертну діяльність через вік і втрату працездатності.
Влітку Михайло Жванецький в інтерв'ю виданню «Собеседник» розповідав про дуже погане самопочуття.
«Дуже погано себе почуваю останнім часом. Вік уже», – казав він.
Основні віхи життя
Жванецький народився в Одесі 6 березня 1934 року в родині лікарів.
1956 закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту (нині — Одеський національний морський університет) за фахом «Інженер-механік підйомно-транспортного устаткування портів». У студентські роки брав участь у самодіяльності, де почав писати мініатюри та монологи, які часто сам і виконував.
1963 під час гастролей в Одесі Ленінградського театру мініатюр познайомився з Аркадієм Райкіним, який узяв його твори до репертуару театру, а 1964 року запросив Михайла у свій театр на посаду завідувача літературною частиною.
Згодом, коли Михайло Жванецький отримав досвід, він пішов з театру Райкіна та почав працювати самостійно. 1988 року Жванецький заснував Московський театр мініатюр, керівником якого був до останку.
1999 року Михайло Жванецький отримав звання народний артист України, а через 13 років Жванецького визнали народним артистом Російської Федерації.
З нагоди 85-річчя Жванецький отримав від президента РФ Путіна орден «За заслуги перед вітчизною» III ступеня. 2009 року, до 75-річчя, Михайло Михайлович уже був нагороджений таким самим орденом, тільки «молодшого», IV ступеня.
Жванецький і Україна
Михайло Жванецький, живучи і працюючи в Росії, підтримував українців, зокрема під час подій Євромайдану.
У 2014 році він написав звернення, яке поширювали у соцмережах.
«І так тонко складається ситуація, що при громадянській війні ми знову будемо бити один одного: тобто безпайковий – безпайкового, низькооплачуваний – безквартирного, хворий – хворого. Адже всі ми і ви розумієте, що до них не дійде, і дачу їх не знайдеш. І знову справа скінчиться масонами, завмагами, вірменами і світовою втомою, яка і дозволить усім вождям від районних до столичних знову зайняти своє місце. Що вони негайно зроблять із криком:
«Дорогу пролетаріату! Народ вимагає! Народ бажає, щоб ми негайно сіли йому на голову!» А ми з вами розчистимо їм шлях своєю кров'ю. Такі ми козли, які не вміють жити ані при диктатурі, ані при демократії.
- Не готові наші люди, – кажуть вожді. – Не готові! Жити ще не готові. Помирати не хочуть, а жити не готові.
Ось я і пропоную: не боятися померти у цьому веселому і суворому світі. Ворогів не боятися. Хто б не прийшов – кримінальник чи патріот, вождь або сексот. Хто перший увірветься до квартири – він і перевернеться. Свобода варта того, а це життя того не варте. Мужність народжується від боягузтва. Перший постраждає, другий поміркує.
І менше сидіти вдома. Легше йти на контакти. Настав час контактів і політичних знайомств. Шукати свого, порядного, якому теж шкодувати немає про що. Шукати легко – по обличчю. У порядних є обличчя, у непорядних і там, і там замість обличчя дупа... І сходитися.
Усе вже зрозуміло. Коли з'явиться уряд, що задовольняє нас, – нас не буде. Коли з'являться закони, що дозволяють нам, – нас не буде. А коли вони увійдуть у дію – і дітей наших не буде.
Тому перше. Звалища не боятися – тоді його не буде. Землю брати – тоді вона буде. Свободу тримати зубами. Вождів, які живуть з нами паралельно, що знищили нашу юність – тиснути. І нічого не боятися. Вистачить комусь колись розпоряджатися нашим життям. Кожен сам знає, коли його закінчити».