Іранський легіонер «Волині» приїжджає на розмову маршруткою, а дорогою пише, що трішки запізниться. Потім довго вибачається, нарікаючи на туман та невеликі корки на проспекті Перемоги.
Чекаю його біля «Променя», поруч зі стадіоном. У нас – трохи більше, ніж півгодини на розмову, бо Хагназарі Сіаваш поспішає на передматчеве тренування.
Через «Волинь» пройшли десятки іноземців, заслужити повагу в місцевої публіки нелегко, а Сіаваш — перший легіонер з Ірану — не найрозкрученішої у нас футбольної держави. Але 24-річному іранцю вдалося закохати в себе «Авангард».
Через півтора роки по приїзду до Луцька Хагназарі — лідер атак «Волині», один з найкреативніших футболістів, який і фінт публіці здатний показати, і забити, і віддати. На людях Сіа скромний і незірковий, про що й розповів «Першому».
— Ти щойно їхав у транспорті, де мінімально треба розуміти українську чи російську. Маєш з цим складнощі у Луцьку?
— В Україні я з 2017 року, тому все ж чимало ваших слів вивчив. Інколи переходжу на жести, інколи допомагає англійська, яку трохи знають у місті. У клубі з цим менше проблем, бо наш тренер Андрій Сапуга володіє англійською, а також партнери Міха Горопевшек та Младен Бартуловіч. На фарсі (перську мову, - ред.) у будь-якому випадку не переходимо (сміється).
Спілкуємося з іранцем англійською, яку він вчив у школі в Тегерані. Іран — колишня британська колонія, але попри всі історичні та політичні нашарування, які сталися з ним наприкінці минулого століття і тривають нині, дітей там добре вчать іноземним мовам. А от суто футбольної освіти Сіаваш не отримав.
— У футбол грали мої батько і брат. Це не були професійні команди, нині у них прості робітничі професії, — розповідає Хагназарі. — Я не міг від них відставати. Грав з дитинства, а про щось серйозне задумався, коли вчився в університеті Тегерана на факультеті… Наскільки я дізнавався, у вас це ніби відповідник факультету фізичного виховання. Там мене помітили тренери національних юнацьких збірних і я відразу потрапив не тільки у клуби іранського чемпіонату, але й в збірні U-17, U-19 і U-21.
— У 2015 році ти полетів грати у США. Це був клуб із Лос-Анджелеса, друга за значенням професійна американська ліга USL. Це трохи не узгоджується з відносинами між двома країнами. Не мав проблеми із тим трансфером?
— Мав, але вони непов’язані з політикою. У 2014 році грав за збірну Ірану U-19 на чемпіонаті Азії. Мене там помітили і запропонували контракт із клубом «Оріндж Каунті Блюз». В принципі все у Штатах подобалося, я розвивався, дебютував суто у дорослому футболі, але раптом мені повідомляють про необхідність пройти військову службу в Ірані. У нас з цим все суворо і мусив повертатися додому. Хоча уяви: мені 19 років, попереду перспективи, я граю в США…
— Невже на службі стріляв і чистив зброю?
— Ні, «стріляв» по воротам суперника. Для проходження армійської служби уклав контракт із клубом вищого дивізіону «Малаван». Це армійський клуб. Раніше таких було два в Ірані — «Малаван» і «Трактор». У них майже усі гравці молоді — ті, які проходять службу.
— Іранський футбол для багатьох в Україні загадка. Для мене це нападник Алі Даеї, який «засвітився» на ЧС-1998, пограв в Німеччині. Такий собі іранський Андрій Шевченко. Ти зростав на його успіхах?
— Більше того, я навіть грав недовго у його команді «Персеполіс», був тоді у молодіжному складі. Але для мене кумир — це Алі Керемі, він грав за збірну разом із Даеї і також засвітився в Європі.
Так, іранський футбол специфічний, звісно, але із сильним чемпіонатом. Ми сильні в Азії, тричі грали на чемпіонатах світу за останні 20 років. Але це особливо не допомагає популярності, бо всі в Ірані хочуть тільки перемог, а ми ще не можемо тягатися із найсильнішими. Так, футбол — №1 в Ірані, далі за популярністю боротьба, волейбол і баскетбол.
— Тобі розповідали про іранський слід в історії «Волині», який з тобою непов'язаний?
— ??? Не може такого бути… Я знаю, що в Україні я другий легіонер з Ірану, переді мною в київському «Арсеналі» якийсь хлопець пару матчів зіграв. А про «Волинь» та Іран нічого не чув.
— Це швидше ірансько-сенегальська історія, бо з 2009 року за нас грав велетенський воротар з Сенегалу Ісса Ндоє, але прилетів він з іранського клубу «Зоб Ахан».
— У нього своя українська історія, в мене інша. Ви знаєте, що про Україну я вперше почув, коли грав у Штатах? Іранські друзі трохи знали про вас, переповідали також про тодішні хороші зарплати у ваших клубах. Ми поговорили і забули. Коли я погоджувався на контракт у Лос-Анджелесі, то бачив США як місток, по якому зможу потрапити у Європу. А вийшло так, що потрапив у Європу, в Україну після служби у «Малавані». Коли вона скінчилася, друзі нагадали, що є можливість поїхати до вас, почати із клубів нижнього дивізіону. Так я потрапив у «Скалу» з Моршина.
— Друга ліга, яка є фактично третім дивізіоном, інша країна. Це ж, певне, не було тією мрією, про яку тобі казали в США друзі…
— Але й футбол у «Скалі» не був найгіршим. Так, тепер такого клубу не існує. Мені дуже допомогли іранський спортивний директор Луіс Есмі та власник тієї команди Микола Кміть — я правильно назвав його ім’я? Вони, до речі, і порадили мене у «Волинь». У вас я з лютого 2018 року.
— Нещодавно твоя національна збірна буквально «знищила» Камбоджу з рахунком 14:0. Тобі ще немає 25-ти років. Мрієш про збірну?
— Знаєте, що на цей матч вперше в нашій історії дозволили пропустити жінок-вболівальниць? Це така ж важлива новина, як і рекордна перемога Ірану. А про збірну хто ж не мріє. Чому б мені не потрапити до неї з «Волині»? До речі, дуже багато знайомих у ній маю, з якими грав разом в Ірані. Все в моїх руках. Тому є сенс виводити й «Волинь» в УПЛ, думаю, що там є більше шансів потрапити на очі тренерам.
— У «Волині» ти до закінчення цього сезону, тобто до літа-2020. Вже думав про майбутнє після Луцька?
— Якщо все складеться добре між мною і клубом, то чому б не продовжити гру тут? Ми вийдемо в УПЛ, клуб запропонує контракт, який мене задовольнить,то чому б не залишитися? Тут мені допомогли багато у чому, я мушу віддячувати хорошою грою і ставленням.
— Україна — християнська країна, Іран — мусульманська. За три роки перебування у нас ти мав проблеми на цьому ґрунті?
— Навіть не чув про таке. Справді, жодних причин хвилюватися за віру не маю. Маю переконання, що всі ми ходимо під Богом, хоч читаємо різні молитви.
— Специфічне меню у зв’язку з цим вимагаєш у ресторанах?
— Крім свинини, їм усе, що у вас готують. Їжа загалом подібна до іранської, ваша страва №1 — червоний борщ, не зелений. Напевне, я не оригінальний у цьому так?
— Три місця у Луцьку, які тобі найбільше подобаються…
— Знову будемо тоді про їжу говорити (сміється, - ред.). Життя футболіста, який немає сім’ї і живе у чужому місті просте: тренування, матчі, харчування, відпочинок і переїзди на виїзні ігри. Тому всі мої місця неподалік «Авангарда». Перше — це власне сам стадіон, тут ми проводимо багато часу. Друге — це «Курінь» і третє — це «Пурпур».
— Три гравці «Волині», з якими найбільше товаришуєш…
— Це — провокація, бо команда — це команда. Але ОК, назву Кожанова, Михалика, Бартуловіча та Горопевшека.
— Давай тоді вже й завершимо розмову провокацією. Назви три найголовніші, на твою думку, риси вашого тренера Андрія Тлумака.
— Перше — це велика любов до роботи. Він приходить на роботу першим з усіх нас і йде з тренування останнім. Гравці розуміють і поважають таке ставлення, тому й ми не можемо відплачувати іншою монетою.
Друга риса — Тлумак дуже емоційний тренер. Це зрозуміло, бо він нещодавно грав сам. Емоції також показують, що він дуже переживає за результат.
І третє — він турбується особисто про нас. Щодо мене, то Тлумак також постійно запитує про самопочуття, про можливі проблеми, про життя. Важко у такому випадку розчаровувати людину і місто, в якому граєш.
Текст: Юрій Конкевич
Фото: ФК Волинь
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.