Ми просто ходили Старим містом. Один із тих, для кого ця територія сакральна за змістом просто ділився тими словами, які йому в цей момент спадали на думку. Іноді відповідав на запитання. Відповідав, як хотів. Часто геть по-своєму.
Сергій Годлевський. Історик. Краєзнавець. Тепер і військовослужбовець. Трохи політик, бо є помічником нардепа. Інтелектуал. У селі Сомин, де він недавно купив собі хату, його позаочі називають професором. Просто там давно ніхто не виявляв такого щирого інтересу до старого кухра чи ткацького верстата, заваленого різним хламом на горищі…
***
- А чого ви обрали для розмови саме Старе місто? – перше, що спитала в Сергія Годлевського.
- Просто буття формує свідомість, - відповідає він. - Моє життя було сформоване на старовині. І мені тут затишно. Я не лучанин: сам з Горохівського району. Але я тут найбільш находжу свою благодать в душі. Правда, мені не все тут подобається. Наприклад, не подобаються ці машини… Розумію, що це вплив сучасної цивілізації. Але там (киває на дорогу, що веде в старе місто) моя душа співає.
- Я думав над тим, що я сьогодні буду говорити… У чому сьогоднішня проблема? В тому, що буття справді формує свідомість. У нас справді дуже мало є освічених людей. Дипломованих – так. Диплом отримати зараз – просто. Тим паче в Луцьку є вузи, які навіть просять: запишись – і ходити не треба… А все тому, що ми мали довгий період бездержавності.
Нема хорошої чи поганої нації, натомість є хороші чи погані люди. У кожній нації завжди проростають якісь такії зерна, такі особистості, яких Вячеслав Липинський називав «провідною верствою», а Дмитро Донцов «кращими людьми». Це еліта. Не треба народитися графом чи бароном. Нація сама дає тих людей. Коли вона розвивається самостійно, ті люди приходять до влади. І це не залежить від того, до якої політичної сили вони прихильні. Вони просто стають поводирями нації.
- Ось вхід в костел бачите? Є літографія, на якій видно, що тут було 12 (!) сходинок. Натомість тепер залишилось лише три. Ви уявляєте собі, скільки там культурних шарів? А були в підземеллі? Ніколи не задумувалися, навіщо під землею бійниці? Бо то все було над землею! І церва Святої Покрови, нинішній кафедральний храм, стояла на горбку!
- Раз ми заговорили про підземелля. Ніби воно і є. Ніби й унікальне. Але в той же час нічого довкола нього не відбувається. Як розкопав покійний Виноградов, так і є. Але ж він сам казав, що то далеко не все, що там може бути…
- Має бути дуже толковий менеджмент. Згадав фразу із «За двома зайцями»: «Такой брильянт в таком навозє»…
От ми йшли вулицею Братковського. Я точно знаю, що там засипано три поверхи підземелля. Це тобі і кафе, і підземні музеї, і майстерні, а виставки – що тільки.
Коли я повернувся з армії, першу свою практику проходив тутай, на території замку Любарта. Саме тоді в Луцьку знайшли військовий склад: чоботи, амуніція, там цілі кімнати скарбів. Але нема грошей на це досі…
Держава або влада боїться це віддати, однак сама не має сили переварити. Боязнь влади можна зрозуміти: якщо віддати це невігласам, то вони просто вириють на тому місці котлован і збудують коробку, скажуть: «Бо то моє і я його купив».
Знову вертаємося до освіченості: якщо ти хочеш щось побудувати у Старому місті, то це буде дорого. Але це дуже престижно. Людина повинна розуміти: офіс в Старому місті не буде вісім поверхів угору. Він матиме 2,5, з підвалом, відреставрований, зі старою цеглою і різними деталями древності – і ми будемо там сидіти й пити каву.
- Коли я таке чую, то думаю, що ми весь час живемо і чекаємо, поки хтось кудись прийде...
- Тут час працює на нас. Невігласи, які зараз за гроші купують ділянки, справді вкрали велику кількість грошей. Але вони ще дітородні. Вони мають гроші, мають дітей, відправляють їх за кордон вчитися – і є дуже великий шанс, що їхні діти стануть толковими людьми.
Такий ефект уже був. Америка починалася як країна ковбоїв. Стріляли і поліцейських, і суддів, усе куплялося і все продавалося. Але з ковбоїв стала нація, яка зветься наддержавою. Австралія – то місце, в яке відправляли всіх злочинців. Але Австралія стала досить успішною, вона народила націю освічених людей. Я вірю, що в нас так станеться теж. Пам’ятаю час проголошення Незалежності: у 1992-му я отримав свій перший диплом…
- Були тут під замком, на тих перших велелюдних мітингах, організованих рухівцями у 1989-му?
- Безперечно. На одному з перших мітингів (я завжди про це розказую) я говорив з Миколою Куделею, своїм земляком Мілетієм Семенюком, а також з багатьма живими на той час учасниками визвольних змагань.
Багато різних людей, і вони мені казали: ось там, де училище, розстріляли багато в’язнів і вони там закопані. Я тоді дивувався. Мовляв, як таке може бути, їх же треба знайти?! Вони погоджувалися, але сумнівалися, що хтось це дозволить. Тоді й відкрили кримінальну справу, але доручили її прокуророві, який колись судив бандерівців. Мало того, були живі ще учасники тих подій. Ті, хто був надзирателями і так далі. Їх допитували, але сказали, що знайти поховання неможливо – й на тому все закінчилося. Я тоді ще вирішив, що їх знайду. І довелося мені 25 років чекати.
- Саме тоді ви вперше почули про розстріл у тюрмі?
- Так. Хоча, власне… Направду, цю розмову треба було б починати з дитинства. Перший мій університет був у селі Галичани на Горохівщині. На березі. Де пас корів. Разом зо мною пасли корови два петлюрівських солдати. Пасли й колишні бандерівці, які мені розповідали про колишню трагедію.
- То якісь люди з вашого села?
- Так. Пасти корови з цими людьми було дуже цікаво – ми там завжди палили вогонь. А там недалеко були сільські кагати з картоплею. Ми брали ті картоплі, їх пекли – і ті перші розмови були із запахом печеної картоплі.
Там вперше я почув, що Будьоному «дали перцю» на Віслі. А мені в школі розказували про будьонівські доблесні війська… А старий петлюрівець Торчило розповідав, як саме їх розбили. Я про те все старався допитуватися, але тоді боялися все розповідати, тим більше дитині. До мене казали: «Заразо, йди заверни корову!», «Не пхай туди свого носа».
То вже пізніше я виявив, що в моєму селі було 27 учасників УПА і близько 30-ти активних членів ОУН. Я вже не кажу про тих, хто був співучасником чи щось у чомусь помагав. І була ще одна особа, яка внесла дуже великий вклад у моє формування. Такий собі Андрій Фещук, однокласник моєї бабусі. Його життя - то сюжет для книги чи фільму.
- Він був надрайоновим провідником ОУН з ідеології. У 1944-му він попався радянській владі. Його збили до півсмерті. Засудили на кару смерті. Тоді замінили на 25 років таборів. І вивезли у Воркуту. Там, під час роботи на шахті, стався обвал – і йому перебило хребта.
Нещодавно читав його справу, до речі. Він уже на ту пору відсидів чи 8, чи 10 років. Тобто навіть після смерті Сталіна ніяк не попадав ні під ніяку реабілітацію. Тут засідає комісія. Хтось каже, що його варто звільнити, бо він уже інвалід 1-ї групи, нерухомий фактично. Йде до нього слідчий і просить формально написати прохання про помилування. Той не хоче, бо не відчуває за собою злочину. Слідчий пише доповідну записку, про те, що його не треба звільняти, бо він переконаний бандерівець, націоналіст.
Але Андрія Фещука все таки віддали сестрі. Та не виходить заміж, а всю себе присвячує брату. Вони жили удвох, на 28 рублів її пенсії. Ніхто йому не давав ніяких колясок. Їхня хата стояла на хуторі Застінок. Моя бабуся часто давала трилітрові банку з молоком, пироги, щоб я їм заніс. Я йшов через житло, заходив до нього додому. А він не міг сідати, не мав коляски, але мав шнурок, який сестра з хати до дерева йому чіпляла, коли десь ішла. До того шнурка він прикріпляв шкіряного чи дерматинового фартуха і так вилазив на вулицю. Лежачи полов клумби і садив квіти. У нього були розкішні квіти! Я завжди там брав букети до школи.
От коли я приносив те молоко, він завжди заводив зі мною розмову. Питав: «Що ви там вчите зараз?». Кажу, що про Київську Русь. А він мені: «Неси мапу». Я приніс атлас: «Дивися, Сергію, от Київська Русь. Київ - то Україна, Чернігів - теж, Переяслав, Галич – теж. Пінськ – нехай Білорусь, але то теж Україна. І там ще десь Новгород один. Бачиш, звідки воно пішло все?». Я задумувався.
Через нього я почав читати «Переяславську раду» Натана Рибака, «Богдана Хмельницького» Михайла Старицького, Івана Ле. При тому я приходив до нього, і ми обговорювали ті книжки. Пам’ятаю, якось прийшов, а там лежала книжка Гната Хоткевича «Сагайдачний», дореволюційне видання, ще без цензур. «На, - каже, - почитай!». А я за неї чув, але ж то на селі, де ж її дістати… «Боже! А де ви її взяли?» - питаю. Він різко дуже тоді мені відповів, щоби я ніколи більше не запитував у нього, де він що взяв.
…У нас була така Якилина Грабовська 1896 року народження. Стара-стара. Завжди сиділа в такій рясній широкій спідниці. Зі школи додому я йшов повз її хату. Всі проходили мимо, а я міг з годину з нею говорити. Вона пригадувала Першу світову: як стояли кубанські козаки, як січові стрільці переходили, як вони браталися на Різдво. Моїй бабі так і казали: «Ну, шо твій гонука з Якилиною весь час говорить? Як до дівки на вечорниці…». А я не міг наслухатися тих історій.
А взагалі моїм улюбленим місцем для читання був льох. Довкола льоху в нас завжди росла затичкована квасоля. Зверху груша. Я завжди собі на льохові стелив, і було дуже класно. О, мудрий кіт прийшов…
- Коли я був дитиною, мені не дозволяли гратися з котами. Казали, що лишаїв наберуся. А було в нас два кота: білий і сірий, дикий трохи. Тут мені вдалося піймати не тільки білого, а й того сірого. Зловив і щоб не було питань, зайшов у хлів, заліз у жолоб, притулив котів до себе і заснув. Поки спав, всі почали мене шукати. Скликали сусідських дітей, розпитали – нема. І в криницю дивилися. І в комбайна заглядали, бо саме кукурудзу на силос жали. Баба на собі чуть коси не рве. А дід – біда бідою, а худобі треба дати їсти. Він набирає силос, заносить його в хлів, дивиться в жолоб, а там я. Так за вухо мене з тими котами й дістав.
- А хто були ваші батьки?
- Мама - вчителька, викладала географію. Тато - простий господар. На моє виховання сильно вплинули навіть не батьки, а дід і баба. Дід був з 1908 року, в дитинстві скалічив руку, його завезли у госпіталь в Сокаль, він лежав там із січовими стрільцями.
У нашому селі співали стрілецьких пісень. Але я знав, що щось з ними не складається. Бо була така більшовицька пісня: «Там вдалі за рєкой засвєркалі…». А мій дід з його друзями, аби на весіллі шляхетно посиділи, то співав: «Збирався стрілець у далеку дорогу, покидав він рідную стороньку. За свій рідний край…». Мелодія одна й та ж. Що ж то за холера? Я вже розумів, що то якась підміна.
- Мене досі дивує, що є лучани, які не знають про існування Луцької тюрми. Я таких ще зустрічаю. Яким ви це приміщення вперше в житті побачили?
- Тут було училище культури. Тут навіть вчилася моя майбутня дружина. Вона вже знала, що це тюрма. Я теж. Навіть приходив сюди на якусь вечірку, але вже тоді мені задоволення та вечірка не приносила. Бо я знав, що тут все плаче і стогне. Не дуже розбираюся у тих всіх енергетиках, але вірю в поняття «стіни пройняті стражданням».
- Час від часу на цьому дворі проходять якісь заходи. Час від часу про тюрму пишуть. Але глобального нічого не відбувається з цими стінами. Ви колись мені казали, що це все від того, що місто зараз у такому перехідному стані, що воно не має господаря і нема до кого з тим усім навіть іти… Чому – досі нічого?
- Ти сама відповіла на це питання. Інформаційний привід (знайшли розстріляних в’язнів) відбувся. Щоб мало бути зараз? Який наступний крок? Я хотів би, аби оголосили конкурс на спорудження пам’ятника. Не маю на увазі десятки тонн граніту чи бронзи на тому місці. Ні. Це має бути скромно. Але все таки урочисто.
- Там, де знайшли кістки? Чи там, де похоронили?
- Там, де вони поховані. Під стіною. Це місце я називаю Волинською Голгофою, бо там люди прийняли мученицьку смерть. Зі всією повагою, але монастир всього того приміщення не витягує. Воно надто велике. Наша обласна рада мала би прийняти рішення про те, щоб на 1-му поверсі цього приміщення створити музей визвольних змагань. Ми насправді маємо вже дуже багато артефактів. Знаю точно, що десь у Ківерцівському районі під час реконструкції церкви знайшли прапор…
- …Так, закривавлений, з марлі, фарбований у синьо-жовтий. Це в селі Липне. Колись тримала його в руках.
- Є десь на картоні вирізані тризуби. Є багато артефактів з архіву СБУ. Кінець-кінцем мій фотоархів! Все це автентичне. То не стенди. Це все треба показувати. Я розумію, що просто сказати, але не так просто це робити. Але мають бути певні послідовні кроки. Офіційно заявляю, що приходив до Григорія Пустовіта і говорив: оголосіть конкурс! Це є нормальна позитивна справа. Вона жодним чином не впливає на будь-яку політичну ситуацію. І хто там не буде при владі, такі речі треба належно пошановувати.
А далі, напевне, мала б бути дуже серйозна сума. Але хай вона послідовно втілюється в життя. Тобто якщо монастир належить УПЦ КП, вони мають облаштувати територію. І це правильно.
- Це ще з радянських часів. Насправді є свідчення і самого Куделі (і не тільки Куделі), що тут закопані ще з часів розстрілу в Луцькій тюрмі кілька тіл. Їх просто на цьому місці і розстріляли.
У нас дуже часто в історії любили такі підміни. І це, до речі, не тільки в нас. Я часто їжджу до Польщі на відновлення кладовищ. На місці поховання вояків УНР там писали: пам’ятник польським міліціонерам якихось 20-30-х років. Сказали, що вони тут загинули, розстріляні німцями…, але то є підміна фактів. Найкраща ситуація – то, звичайно, ексгумація і перезахоронення. Але от воно є, і воно нікому не шкодить. Тому нехай воно буде так в історії.
До речі, щодо підмін. Коли я шукав останки розстріляних в’язнів (а таких спроб у мене було три), то отут (показує на один із кутків приміщення тюрми в нас за спиною) на приватному дворі був собачий вольєр. Господар хотів поставити стовпа і забетонувати його. Так знайшов кості. Ми думали, що то якраз яма з розстріляними в’язнями. А це - останки радянських військовополонених… Їх перезахоронили на Гнідавській гірці. Не можна підмінювати такі речі: це теж була трагедія.
Розумієш, це повсякденна, така кропітка, але правильна благородна робота. Чому в нас це не спрацьовує? У нас зараз частіше хочуть щось зробити дешеве і сердито. Зібралися-провели-засвітилися-все. Ніби вже більше нічого не треба. Нема системності. Але я вірю в те, з чого я починав: що будуть такі депутати, перед якими виступиш – і вони приймуть рішення.
- Що з унікальними фотографіями упівців із архівів КГБ? Де цей архів нині?
- Ці світлини я відвіз у Західпроектреставрацію. З них позабирали різні грибки, хімічно очистили. Наразі фото в мене. І тоді заповідав, і зараз заповідаю, що вони підуть у музей національно-визвольних змагань. Майбутній музей. Я хочу, щоб цей музей зачепив і 20-ті роки минулого століття. Щоб там були і мельниківці, і бандерівці, і бульбаші наші волинські. Щоб була окрема виставка та експозиція щодо трагедії волинських і луцьких євреїв. Про розстріляні гетто…
ЧИТАТИ ТАКОЖ: У Луцьку оприлюднили унікальну картотеку ліквідованих членів ОУН-УПА. ФОТО
- Ви часто буваєте в Польщі. Возите туди студентів, впорядковуєте українські цвинтарі. Чимало років поспіль. Як ви реагуєте на гострі теми у відносинах між Україною та Польщею?
- Ми не маємо заганяти ситуацію в глухий кут. Оці поїздки зі студентами на впорядкування українських могил у Польщі – то велика репрезентація українців. Поляки тими дітьми захоплюються. Запитують, скільки їм платять. А їм нічого не платять. Але є інші українці, які бігають там під супермаркетами з горілкою і просять пана купити в них «ту вудку». То є інша репрезентація.
На Горохівщині, Олено, є таке містечко Берестечко. Там є місце, де в 20-му році українські війська генерала Безручка спільно з польськими військовими зупинили навалу армії Будьоного, яка йшла на Варшаву. І там є спільна могила, в якій поховані українці та поляки. Звичайно, в радянські часи від могили не було й сліду. Зараз на тому місці… дитмайданчик.
Я хочу там спорудити спільний українсько-польський пам’ятник. Але не просто там. А другий, такий самий чи подібний, - під Замостям, де були великі бої, і де полягло багато українців.
Правдива сім’я, якщо дорожить відносинами, має сісти і домовитися, і жити далі. Так з українцями та поляками. Поляки, до речі, не до кінця все розуміють. Вони здивовані, що ми проводимо героїзацію УПА. А як вони хотіли? Якби ми викинули це, ми б не мали нинішніх героїв. Люди над тим не задумуються, але ми дійсно йдемо тими поступовими кроками. І сьогодні хлопці на Сході вмирають під «Слава Україні! Героям слава!». Це ті самі герої.
- Луцькі домінікани – то такі богослови, теологи. То був такий розумовий, інтелектуальний центр. А поруч стояв їхній костел. Потім його розібрали. Була спроба його якимось чином відбудувати. То була б дуже хороша мрія. Але поки воно в такому стані, як є. Як і все.
…Ми біля замку Вітовта. Можна навіть назвати це його заміською резиденцією. Ось одна стіна його, яка збереглася. Гарне тихе місце. А колись, до речі, погану славу мав. Це був такий мікрорайон, який звався Злодійщина. А Луцьк, до речі, вже збоку. Помітили? Ми вийдемо біля зовнішнього форпосту.
По ліву руку луцька синагога. З обдертими стінами. Синагога, доля якої неясна. Організація ортодоксальних луцьких євреїв хоче, аби приміщення віддали їм. Чимало років, ще з радянських часів, у тих стінах тренувалися спортсмени ФСТ «Динамо».
- Якою мала б бути доля синагоги, на вашу думку?
- Споконвіків у Луцьку жила потужна громада євреїв. Вона попросила у Вітовта, щоб він дозволив побудувати в місті свій храм. Але Вітовт думав про інше: Луцьк був дуже укріпленим містом, тому він сказав: «Добре, але ви збудуйте форпост». Відтак синагога в місті Луцьку має вигляд замку, а отвори в стіні будівлі – то бійниці.
Трохи далі жив такий дуже хороший народ - караїми. За походженням тюрки. Вони дуже трималися своєї спільноти. Дбали про свою кров. А там далі в них була кенаса (молитовний будинок караїмів): згоріла в 70-х роках. Караїми мали самоправність на цій вулиці, та нині від того всього лишився один будинок, але його недавно переробили.
Караїмська «впирається» в кірху. Там, де зараз кірха, стояв монастир бенедиктинців. І от це ще одне підтвердження, що Луцьк - то таке інтернаціональне місто. Цю територію недаремно називають «Маленьким Єрусалимом». Тут кірха, там римо-католицький костел, там православна церква…
- Ми пройшли з вами такий собі маршрут вихідного дня. Ним мав би обов’язково пройти кожен лучанин, який любить своє місто. Щоб краще його розуміти. І все таки: ви себе почуваєте лучанином чи горохівчанином?
- О, яке гостре для мене питання. Я колись дуже захоплювався етнопсихологією. Горохівчани – окрема етнічна група. Ми на межі. Коли я приїхав з району в Луцьк і говорив своєю мовою, то на мене казали «галичанин». Але коли їхав у Львів, то там одразу чули, що я волинянин.
Ми на багатих грунтах, ми самодостатні. Горохівчани не є такі: «О, заходь в хату! Сідай!..». Там буде так: «Ну, може, б ви зайшли до мене? Ну, чого ти зайдеш? Зайди…». А вже як зайдеш, то на столі має все ломитися. Я сам з того племені: в нас вмруть, але зароблять чи зроблять.
Але тепер я більш ніж піввіку живу в Луцьку. Вчився у Львові. В Любліні. В Києві… І з повною переконаністю хочу сказати, що люблю Луцьк, лучан, тую поведінку. Наших жінок волинських. Дуже сильно люблю дивитися, як ходять вагітні. Особливі ті, в яких перша дитинка. Вони такі незграбні. Але так класно, бо то нове життя і то означає, що далі - буде!
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.