«Репортер повинен бути трішки садистом». Нотатки з луцької презентації книжки Марічки Паплаускайте

Марічка Паплаускайте та Анна Луцюк

«Так мало статися». Ці слова під час розмови із авторкою книги художніх репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників» говорив кожен із її героїв. У той чи інший момент. За різних обставин. Чи то чоловік, який пожиттєво за гратами, чи монахиня, котра пережила щире кохання, пережила і поборола його в собі… Марічка Паплаускайте має чималий досвід репортерської роботи, вміє бачити деталі і розказати про особливе.

«Так мало статися», що реальні історії реальних грішників склалися у книжку.

«Бог дивовижних людей та інших грішників» - одна з найгучніших українських книг 2019-го. Побачила світ завдяки видавництву «Човен», яке все частіше й частіше відкриває українському читачеві жанр художнього репортажу.



«Так мало статися», що презентація книжки «Бог дивовижних людей та інших грішників» відбулася й у Луцьку. 5 грудня лучани мали нагоду почути, як розповідає про книгу, про своїх героїв, про півторарічну роботу над  цими репортажами авторка Марічка Паплаускайте.

Модерувала бесіду – директорка луцької «Книгарні Є» Анна Луцюк.

За іронією долі, розмова відбувалася серед робіт художника Миколи Кумановського (в стінах Музею сучасного українського мистецтва Корсаків). Лучанина, доля якого теж була непересічною, який теж творив на межі чогось святого і чогось грішного і десь незримо стоїть у одному ряду з героями книги Паплаускайте.

Для довідки. Марічка Паплаускайте — українська репортерка; співзасновниця та головна редакторка онлайн-журналу Reporters; викладачка Школи журналістики Українського католицького університету. Народилася в Миколаєві. Має чималий досвід роботи у жанрі художнього репортажу. Двічі лауреатка відкритого конкурсу для журналістів «Text». Фіналістка Конкурсу професійної журналістики «Честь професії – 2019» у номінації «Найкращий репортаж». У 2019-му стала авторкою книги «Бог дивовижних людей та інших грішників».

 

*  *  *

… «Мені було цікаво знайти у сучасному світі сучасних людей, яким вдається або не вдається вірити, які певним чином вибудовують свої стосунки з Богом».

 

 *  *  *

… «Поки я працювала над книжкою, у неї було кілька робочих версій назви. Перша – досить очевидна. Це ще коли я тільки думала, про що хочу писати. Звучала вона так: «У пошуках істинної віри».

Пізніше з’явилася інша версія: «Так мало статися». Бо так сталося, що більшість героїв, фактично всі, в той чи інший момент говорили мені цю фразу: «Так мало статися». Незалежно від того, що відбувалося з людиною. Чи це волонтерка Олена Розвадовська, яка залишила роботу в Києві і поїхала на Схід, на війну, щоби опікуватися там місцевими дітьми, і вона говорить, що так мало статися, бо відчуває, що це – її призначення. Чи це довічно ув’язнений хлопець, який відбуває покарання за три вбивства. Ніби його доля непроста і драматична, але він все одно каже: «Так мало статися».

Третя назва зринула, коли вже народилася книжка. За неї я вдячна видавцеві Ігореві Балинському, засновнику видавництва «Човен». Це такий його дарунок видавця мені. Але я вже звикла до неї і дуже її полюбила. Мені здається, вона дуже влучно передає суть історій під обкладинкою».

 

… «Моя дорога до журналістики – то мій власний пошук оцих невипадковостей, про які зрештою вийшла книжка».

 *  *  *

… «Художній репортаж – це коли ми пишемо лише те, що є насправді, але можемо дозволити собі користуватися усіма засобами художньої літератури. Ще під час навчання в УКУ я зрозуміла, що хочу займатися цим, бо цей жанр мені страшно цікавий. В якийсь момент я зрозуміла, що хочеться знайти свою тему, тему, яка б мене «драйвила». Коли я відчула, що саме ця тема  – про стосунки людини з Богом – мені цікава, і з’явилася ідея видати репортажі у книжковому форматі.

 

  *  *  *

… «Найважливіше для мене ім’я у жанрі художнього репортажу, це, мабуть, Ганна Крааль. Книжка цієї польської репортерки «Раніше за Господа Бога», яка вийшла в українському перекладі, була для мене настільною. Хочеться на такі тексти орієнтуватися».

 

  *  *  *

… «Є там історія, що зветься «Боржник любові». То історія про Ігоря Козловського, релігієзнавця, який два роки був у полоні «ДНР». З ним було справді складно. Перші наші зустрічі – то була така незручна тиша. Я не знала, як же правильно вибудувати діалог, як же його розговорити. Але зрештою це вдалося.

Якось я йому просто зізналася: «Ігоре Анатолійовичу, ви знаєте, я вас боюся, я не знаю, як з вами говорити». Моя щирість його спровокувала. Він одразу: «Ну, чого ж? Та я ж нормальний, давай говори…».

 

  *  *  *

… «Складність була в тому, щоби переконати людей, що їм варто говорити, не варто соромитися того життя, яке вони обрали».

  *  *  *

… «Про те, що ці тексти справді мають якийсь терапевтичний ефект, мені говорили герої. Наприклад, сестра Августина. Це монахиня, яка обрала монаший шлях ще коли була підлітком. Серед іншого вона розповіла історію своєї закоханості (це сталося, коли вона вже була зрілою жінкою). Щиро ділиться тим, як це вона переживала, як намагалася заглушити в собі ці почуття. Саме вона потім говорила, що оця відверта розповідь мала для неї саме такий ефект».

 

  *  *  *

… «Одна з трьох героїнь репортажу «Янголи» (а це все мами, діти яких мають важкі генетичні хвороби, - авт.) пережила смерть доньки. Причому за дуже драматичних обставин: коли мама була за стіною, знала, що донька помирає, але навіть не могла потримати її за руку.

Ця жінка не показує мою книжку своїм батькам. Бо навіть їм вона ще не знайшла в собі сили розказати, як це було насправді, як загинула їхня внучка».

 

  *  *  *

… «Мені здається, що всі герої, кожен із яких мав якісь сильні пережиття, зрештою прийшли до якогось світла».

*  *  *

… «Коли ти проводиш класичне інтерв’ю (прийшов, диктофон поклав, кілька годин розмови і все) – це одна історія. А друга історія – коли ти проводиш з людиною весь день. І ніколи не знаєш, в який момент буде сказано щось, що справді тобі важливе… Тому завжди включений диктофон, завжди під рукою блокнот.

Ці розмови були в дуже різних обставинах. Скажімо, з отцем Ігорем Федоришиним (капелан, який свого часу 18-річним воював в Афгані, потім став священиком, а зараз їздить на Схід) ми разом і пекли піцу в нього вдома, і їздили з ним машиною десь по сусідніх селах, в яких він проводить служби. Це таке повноцінне занурення і спостереження».

 

  *  *  *

… «Це світло, яке я побачила у своїх героях, – відчутне. Воно зчитується з цих історій».

 

  *  *  *

… «Історію довічно ув’язненого я шукала прицільно. І капелани, які працюють у в’язницях, допомогли мені знайти Руслана Рубана. Мені було цікаво: а як говорити про вічність із тим, для кого щодень – це вічність? Я знайшла героя, якому є що на цю тему сказати».

 

  *  *  *

… «З усіма героями у мене лишилися досить теплі стосунки. Ти ж не просто проводиш час з цими людьми, ти ще й говориш із ними на якісь дуже інтимні теми, і це одразу народжує якийсь певний зв’язок.

Це приємно, але це й несе за собою якісь певні ризики. Бо хороший репортер має бути трішки садистом, він має не боятися зробити боляче своїм героям.

Ти розумієш, що іноді те, що ти пишеш, може бути неприємно твоєму героєві. Але ти знаєш, що робиш це заради того, щоби читачі відкрили героя саме таким, яким ти його бачиш. Це завше є певним моральним викликом…».

  *  *  *

… «Є одна хороша історія, знову ж таки про отця Ігоря Федоришина. Він - священик, який служить на Галичині, і йому дуже складно поєднувати у собі священницьке та людське. Один із таких проявів – це те, що він курить у себе вдома. Робить це у котельні і викидає недопалки просто в котел. Я розумію, чому він це робить. І показати парафіянам священика, який курить, - не дуже ж добре. Але з іншого боку: як репортерка я бачу, що це ж – прекрасна деталь.

Думала, що ж робити. Зрештою, ми проговорили цей момент із отцем Ігорем. Він зі мною погодився. Але з таким зауваженням: «Тільки давай ми напишемо, що я роблю це інколи, лише тоді, коли мені дуже погано». Так цигарки ми лишили».

 

  *  *  *

… «Кожен із нас є і дивовижним, і грішником».

 … «Репортаж – це дорослий жанр. Можливо, я теж би хотіла ще трохи до нього дорости. Це жанр, який потребує життєвого досвіду, бо ти не можеш писати глибоко, поки не маєш за плечима власних драм. Важливо вміти помічати і відчувати людей. Важливо вміти відкрити людину».

*  *  *

... «У книжці багато всякої різної віри і всякого різного Бога. Для кожного – це щось своє. Мені було дуже важливо торкнутися теми Майдану. Я шукала цікаві історії. Але зрештою спинилися на монолозі Вахтанга Кіпіані.

Тому що під час революції віра була на Майдані, і це не обов’язково – Бог. Віра в те, що ми стоїмо на стороні добра. Віра в те, що просто мерзнути є сенс.

Віра в цій книжці – дуже різна».


Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Apple робитиме смартфони без роз'єму для зарядки та передачі даних
Наступна новина Ринок землі: на Волині будуть найнижчі ціни
Схожі новини