Студенткою я була двічі. Перш, ніж здобути освіту журналіста, доля занесла мене в медичний коледж.
Навчатись там було важко, але страшенно цікаво.
Я досі часто мию руки та з підозрою ставлюсь до консерв та всіх страв, які хоч трохи залежались в холодильнику.
Дуже чітко пам’ятаю, як стукає серце зі штучним клапаном, які хрипи чути у людей із запаленням легенів та як покинутий у лікарні хлопчик казав на мене: «Мамо».
***
Чому в медиків такі жахливі почерки, я зрозуміла ще на першому курсі. Ми так багато писали, що нові ручки треба було купувати щотижня. Писати виходило або гарно, або швидко. Іноді нам диктували з такою шаленою швидкістю, що я зі злості відкидала ручку геть.
За кілька хвилин заспокоювалась і знову бралась конспектувати. Часом так могла понаписувати, що потім не розуміла ні слова. Доводилося звіряти свій конспект із конспектами друзів. Але в них була така сама проблема, а дехто не встигав дописувати речень чи неправильно писав слова.
Так ми мимохіть придумували нові хвороби, симптоми та ліки.
***
Вчити всього треба було ще більше, ніж писати. Часто цілий вечір ішов на те, щоб «перекласти» терміни простішими відповідниками. Тоді лише можна було зрозуміти текст. Алопеція – облисіння, брадикардія – уповільнене серцебиття, гіпотермія – знижена температура тіла… Ох, як непросто це було!
***
Якщо хтось не підготувався до заняття, то ніколи не казав, що не вивчив. У таких випадках ми говорили: «Я стерильна».
***
На парах ми сиділи одягнені у білі медичні халати та шапочки. На першому курсі нам хтось сказав, що обов’язково треба носити їх в окремому пакетику. Ми так і робили. Згодом зрозуміли, що так роблять тільки першокурсники.
***
Взимку ми одягали халати ще вдома. Справжніми щасливчиками були студенти, які мали довгі пуховики чи пальта. Їм не потрібно було підгинати краї халата доверху, щоб ті не виглядали з-під верхнього одягу.
Якось одна дівчина прийшла на пари без штанів. Вдома одягнула колготи та светр, наверх халат, куртку і пішла. Під час пари вона зрозуміла, що «щось» забула. Ми сміялися до сліз, а потім ще довго згадували цей випадок.
***
Через ці халати я довго не могла запам’ятати своїх одногрупників. Для мене всі були однаковісінькі. Дівчинку, з якою я сиділа, я знаходила серед інших завдяки її густим чорним бровам.
***
Шапочки ми відверто ненавиділи. Вони тиснули на голову, особливо на вуха. Волосся треба було ховати під ними повністю, але в багатьох дівчат воно туди просто не поміщалось. Коли ми їх знімали, в аудиторіях завжди хтось реготав.
Зачіски за цілий день сплющувались, чуби хаотично стирчали. Найгірше було те, що гребінець тут допомогти уже не міг. З цим соромом на голові треба було іти додому.
***
Одного разу я так старанно прасувала свій халат, що пропалила в ньому дірку. Вона була в нижній частині, тож у швейному салоні халат обрізали і привели до ладу. Щоправда, він став катастрофічно коротким. Коли я його вдягала, дівчата жартували: «О, ти знов у своєму сексуальному халаті? Сьогодні ж нема хірургії, чого ти його начепила?»
***
В якийсь момент у коледжі ввели перевзуття. Спершу нам дозволяли ходити у будь-яких тапочках. Так аудиторії заполонили теплі домашні тапки – рожеві, блакитні, зелені.
У когось вони були з ведмедиками, у когось – із собачками, в інших – з великими помпонами. Виглядало кумедно. На щастя, з часом усі купили нормальне біле медичне взуття і таких «звіринців» більше не було.
***
Викладачка анатомії у нас була дуже розумна, але часом забувала, як ми відповідали – добре чи не дуже. Найлегше мені вчились кістки. Якось я чи не півпари розказувала про будову тулуба і кінцівок. З латинськими назвами – усе, як потрібно.
Анатомічка вислухала, а тоді подивились на мене і каже: «Щось ви, Хвесик, нічого не можете мені сказати. Ставлю вам двійку!» Я була ошелешена. Довелося потім цю тему здавати ще раз.
***
На анатомії ми малювали всі кістки й органи, щоб швидше їх вивчити. Все це «мистецтво» мало вплинути на загальну оцінку за предмет. Я не хотіла отримати двійку, тож старалась, як могла. Розфарбовувала кожну частинку органу іншим кольором. В хід ішли олівці, фломастери, маркери, фарби.
А ще в мене були гелеві ручки з блискітками, тож мої черепи, нирки та легені були, без сумніву, найяскравішими. За іронією долі, ці саморобні атласи так ніхто й не дивився.
***
Викладач патологічної фізіології дуже захоплювався дівчатами, особливо з гарним волоссям чи бровами. Моя подруга для нього завжди була не Іриною, а «дівчинкою з довгою шиєю», а я – не інакше, як «дівчинкою з чубчиком».
***
З ін’єкціями у мене з самого початку щось пішло не так. Коли я вперше в житті набирала у шприц ліки, я робила це дуже незграбно і довго. А потім сталось щось страшне, що я довго не могла собі пробачити. Шприц з ліками просто вилетів у мене з рук і увіткнувся голкою у підлогу. Так, як тоді, з мене ще ніхто не сміявся.
Викладачка з медсестринства сплеснула у долоні і сказала: «Шкода, що нема з собою фотоапарата!» Потім вона сказала, що якби це було в лікарні, а в шприці був препарат за тисячі доларів, я б добряче «влетіла». А наостанок ще порівняла мене із дівчинкою, яка вчилась гірше, але в неї нічого не випало з рук. Від сорому я просто не знала куди подітись.
Це зараз я можу зробити укол кому завгодно, а тоді це було майже подвигом.
***
Перший укол я зробила у травматологічному відділенні. Дідусь, якому випало таке нещастя, був дуже змучений хворобою. Настільки, що йому було все одно, вмію я робити ін’єкції чи ні. Він так мені і сказав. На питання, чи боліло, просто махнув рукою. Мовляв, дитино, не хвилюйся. Я досі пам’ятаю його стомлені, але добрі очі.
***
Якось на практиці мені довірили завести дідуся на кардіограму. Я ненароком його…загубила. До його палати було дуже близько і він сказав, що назад зайде сам. Я ж поспішала додому, бо вже моя зміна закінчувалась. Іду собі по коридору до гардеробу. Зустрічає мене медстестра і питає: «Де дід?» Кажу: «Пішов у палату». А вона мені: «Я йду звідти, його там нема.»
Мені відняло мову. Не впоратись із таким простим завданням! Гірше не придумаєш. Але ні, найгірше було те, що я погано запам’ятовувала обличчя. По лікарні ходило багато дідусів і я абсолютно не могла пригадати, який з них «мій». Я зробила вигляд, що шукаю пацієнта, але ті пошуки були безнадійними. На щастя, у пацієнта пам’ять була кращою і він мене впізнав сам. Пояснив, що зустрів давнього друга і зайшов до нього на посиденьки.
***
Під час практики у поліклініці мені з подругою довірили заповнення медичних журналів. Для цього дані треба було брати з карток хворих. Десь на другій годині писанини ми навчились розуміти найхимерніші почерки і найнесподіваніші скорочення лікарів.
Ще через годину наші записи були такими ж жахливими, як і решта в журналах. На четвертій годині ми навчились підробляти підписи головної медсестри, щоб самому підписати собі практику і більше сюди не приходити.
***
У дитячій лікарні мені випало доглядати за півторарічним хлопчиком, якого покинула у медзакладі мама. Його ніхто не відвідував. Небайдужі люди принесли дитині одяг та іграшки. Я ж приносила малюку банани. Він так швидко їх їв, що я не встигала розлупити до кінця. Одного разу він назвав мене мамою. «Мама, мама», – казав малий, а мене душили сльози.
***
Найбільше ін’єкцій та крапельниць доводилось робити у неврологічному відділенні. За кілька днів ми вивчили всіх пацієнтів і їхні ліки. Заходячи у палату, жартували: «Хто тут ще залишився живий?» Хворі знали, що це означає приблизно таке: «Кому ми тут ще не робили уколів? Ми йдемо до вас!»
І хоч на той час робити ін’єкції вдавалося всім, все одно ми завжди запитували дозволу пацієнтів. Була навіть жінка, яка була категорично проти, щоб її колола медсестра. «Тільки практиканти!» – казала вона.
***
Одного разу я допомагала накладати гіпс для хлопчика, який зламав ногу. Йому було чотири роки, а він сидів і усміхався.
***
Дуже любила жінку, яка викладала медсестринство в педіатрії. Вона пояснювала так, що не зрозуміти було неможливо. Коли ми на ляльках-манекенах навчались пеленети дітей, дехто робив це невпевнено. Тоді вона казала: «Та давайте скоріше, зараз ваша дитина замерзне! Ну що ви за мамаша така!»
***
Якось на хірургії я розповідала, що треба робити при кровотечі з сонної артерії. Робила це не поспішаючи, щоб не помилитись. Викладач слухав, слухав, а тоді каже: «Все, Наталю, помер ваш пацієнт». Тоді я зрозуміла, що секунди – безцінні, коли життя під загрозою. А хворому все одно, вчили ви хірургію чи ні, якщо ви не зможете його врятувати.
***
Найважче давалась фармакологія. Мільйон препаратів із мільйонами відповідників. І всі слова схожі. Їх вивчення було просто пеклом. У мене весь вільний простір у кімнаті був заліплений стікерами зі словами на кшталт золпідем, флупентиксол, пропранолол... Допомагало не дуже, бо якщо назви і вдавалось вивчити, то їх призначення – ні.
А ще ми писали рецепти латинською мовою. Щоб здати екзамен, я нашкребла мільйон шпаргалок. Сиділа до третьої ранку. Тоді ми ще не вміли майстерно списувати з мобільних. На щастя, шпаргалки не знадобились, бо я витягнула білет із найлегшим питанням – про етиловий спирт :)
***
Коли я навчалась на журналіста, жила в гуртожитку. Дехто знав, що я маю медичну освіту. До мене приходили поміряти тиск, температуру. Просили зробити укол, промити рану чи перемотати побиту руку.
Одного разу я колола антибіотики юнаку. Його співмешканці поставились до цього дуже відповідально. Спочатку недовірливо роздивлялись, як я розводжу ліки у флаконі.
Коли ж я робила укол, один грав на гітарі, а інший знімав все на відео. Мій пацієнт дуже боявся, що я зроблю щось не так. Перед ін’єкцією сказав: якщо не болітиме, покличе ще. Наступного дня я прийшла робити укол знову.
Текст: Наталя ХВЕСИК (Перший)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.