Сольфеджіо у Луцькій тюрмі: табори автора пісні «Волиняночка». СВОЯ ІСТОРІЯ

– Я своє слово в суді пам'ятаю, скільки б не жив.

– А скажіть. 

– Слово? 

– Так.

–  ...Я – українець, і цим горджуся. Якби мене судив український суд, він би мене не засудив за любов до України. А це – суд окупанта, і я його зневажаю. Я прочитав багато націоналістичної літератури, й йдеї націоналізму вважаю правильними. 

 *  *  *

Нововолинськ. Район, який тут досі звуть «самстрой». У хаті на столі холоне чай.

Час від часу сивий чоловік у шортах та жовтій футболці з портретом Чорновола сідає щось грати. На руці у нього герб і слова: «Молодий Народний Рух». Він або йде до іншого боку стола й шукає у паперах якісь свої вірші, або розкладає ордени і альбоми, або закриває очі й зосереджено згадує.

Каже, що нічого з табору не має. Гітару втратив. Світлин не знайде. Листів майже не писав. Раз в рік. Російською. Всіх боявся, бо був там «малим».

А потім виносить стару фотографію. На ній чоловік із бородою сидить на табуретці, біля нього стоїть юнак у піджаку, кашкеті, на вигляд – школяр. За ними – стіна бараку, прикрита невиразним рядном. Єдине його табірне фото. На звороті з вірш російською. Цього чоловіка там називають «друг-отец»

За тим він показує і старий малюнок: згори – портрет жінки, намальований олівцем, знизу – знову вірш російською. На звороті того малюнка дрібненьким і ледь помітним почерком написано невеличке послання. Воно закінчується словами: «Ну, нічого не напишеш».

– Де? Я цього не бачив? Це я їй таке писав? – скаже 90-літній чоловік, коли я йому прочитаю вголос напис на звороті.

Свої табірні вірші та записи цей чоловік багато років возив за собою різними помешканнями. У кожному ховав якнайдалі. Зрештою, біля хати у Нововолинську, в якій живе і тепер, закопав їх під вугіллям, для якого збили великого ящика. Закопав у 69-му. Дістав за незалежності. 

 

Під вугіллям

Олександра Каліщука назвали почесним громадянином Волині у грудні 2021-го, якраз у день його 90-річчя. Насправді він ним є відтоді, відколи шалену популярність здобула його пісня «Волиняночка». Композитор майже все життя провів у Нововолинську. Під вугіллям біля хати ховав свої зашифровані табірні вірші. Зміг розшифрувати їх і видати тільки у 2002 році у всього 10-ти книжечках. Вдома має єдину. 

Його спогади надзвичайно перегукуються зі свідченнями про злочини росіян на окупованих територіях. Історія про його табори – це історія про те, як свідома молодь після Другої світової війни, в тенетах совєтів, виборювала собі право на українське. 

От хоча б право читати історію України Михайла Грушевського. Банальне ж, правда? А їх всіх за це - у катівні МГБ, в Луцьку тюрму, а потім в табори ГУЛАГу. Єдиний, хто дожив до того моменту, коли боротьба за право вчити свою історію і говорити своєю мовою почалася з новою нереальною силою в Україні, – Олександр Каліщук. 

Композитор, якому за пісню «Волиняночка» заборонили писати на довгі роки, тепер пише щодня.

«От 24-го, 25-го… Не можу не писати. Як мовчу один день, здається, що даремно його прожив».

«А що тут було раніше?»

Край центральної вулиці у селищі Луків на Волині досі стоїть сірий двоповерховий будинок. За бур'янами під фундаментом видніються вікна у підвали. Цей будинок має недобру славу. 

Тут після війни і аж до початку 60, відколи у Лукова забрали статус райцентру, був відділок МГБ. У підвалах та кімнатах цього будинку проводили допити. Іноді стогони та крики виривалися з цих стін. Спомин про це ніби живе навколо. Історію про луківське МГБ і про те, що ця будівля не має фарту, можна почути й нині. 

Я розповідаю Олександрові Каліщуку, що колись чула у Лукові, як у тих стінах нічого не приживається. Тоді будинок стояв пусткою після невдалої спроби стати магазином. Каліщук на кілька секунд… усміхається. А потім киває головою, мовляв, – так, все так:

«Я  був там три дні, поки мене в Луцьк не відправили. В основному - нагорі. Пригадую, як з вікна я раптом побачив, як у цей будинок заходить мій односелець із Перевалів. Перед тим я приїхав додому, до мами, а він мені: «Хочеш послухати «Голос Америки»?». Я не знав, як це, погодився. Він привів мене до себе, крутив щось, крутив – тільки шипіло. Але в ту мить я зрозумів, чому він іде у це луківське МГБ…».

Через чотири роки, після смерті Сталіна, Каліщука, який був ув'язнений неповнолітнім, амністували. Він вийшов із таборів, добрався на Волинь і, зрештою, потім якось приїхав у Луцьк вступати до музичного училища, бо вже працював баяністом. 

Зайшов у клас училища, вікна якого виходили на річку Стир та село Рованці. Глянув униз із другого поверху і спитав:

– А що тут було раніше? 

– Тюрма, – тихо відповіли йому.

Потрапив у свою камеру. Ту саму, де його, школяра та члена молодіжної організації ОУН, створеної в його школі, тримали з місяць «на пересилці». Не впізнав ні стін, ні приміщення з вулиці (бо хіба ж його толком тоді бачив), ні сходів. Упізнав… вигляд з вікна. Луцької тюрми.

Перевали

...Текля була молільницею роду. Навіть у Нововолинськ до сина вона завше приїжджала із Біблією в руках. У родині вважають, що мамині молитви не раз спасли їхню сім'ю і самого Олександра. 

Вірити в Бога матір вчила його змалку. Ще тоді, в Перевалах. Текля закінчила три класи сільської церковно-приходської школи і була грамотна. Тому її, Теклю, відправили на край села зустрічати совєтів у 1939-му. 

Її син Олександр ще до школи не ходив, як мати навчила читати не тільки українською, а й польською, російською і старослов’янською. Щодня читав листок тексту з Біблії. З мамою пройшов Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, їхні книжки мали в хаті. Тато ж був зовсім безграмотним. Рідний брат Теклі Сидір Сакидон був перекладачем і теж пройшов заслання. Товаришував з Максимом Рильським, знав 12 мов. Саме Рильський допоміг Сакидону, колитой повернувся із заслання. Для Олександра дядько став прикладом роботи над собою. Хоча, виїхавши в радянську Україну ще до 1939-го, він ніколи не повернувся на Волинь. 

«Я з 1931 року. Але всі наші метрики пропали у війну. І от коли я йшов в школу в Луків, у восьмий клас, мама говорить: «Скажеш там, що ти з 1933-го». Ну, я сказав. Це спасло мені життя. Бо якби я був з 1931-го, мене б розстріляли, а так – дали 25 років. Щоб зустріти радянську владу, мамі дали вивчити якісь слова. Уже не пригадаю, які саме. Але виходила і казала… Вона зустрічала їх, а як колгоспи почалися, вони все позабирали».

У тюрму посадили батька. Звинуватили, що вкрав дошки у колгоспі. Потім відпустили, бо дошки нібито вкрав голова сільради. Олександр досі пам'ятає, як мусив навчитися косити жито, поки тата не було. Скосив гектар за два дні. Колгоспного, «паршивенького такого», матір підбирала, а натомість з колгоспу дали 400 грамів зерна. Бо за один трудодень селяни заробляли тільки 200 грамів.

«Ми ще не встигли совєтів добре розкусити, як почався 41-й рік: прийшли німці. Удома були кольорові карточки Лєніна, Сталіна, Ворошилова... А коли німці почали наступати, самольоти летіли, то мій брат стріляв у самольота німецького (ще як в село не зайшли), а хтось із сусідів зразу й доказав.

Наступного дня вони – в хату і каже один: «Я був у тому самольоті, а він - стріляв». Стали обшук робити, в льоху знайшли ці карточки. Але може, то поляк, а не німець, бо він говорив польською. Каже: «Спаль му носа», ніби «спали йому носа». І вони сірниками чиркали і палили ці карточки Сталіна, Леніна, Ворошилова… 

Мама думала, що за це нас розстріляють. Брат утік, а вона цілу ніч молилася перед іконами. Як і в кожній хаті тоді, в нас була стіна з іконами. Молилася, молилася, молячись, заснула. І їй наснився Ісус Христос, який її цілував. Тоді вже вона заспокоїлася, що нічого нам за це не буде. І нічого не було». 

Текля мала шість дітей. Олександр пам'ятає тільки трьох: він, сестра і брат. Брат пішов у ліс, знайшов міну, взяв її в руки, та вибухнула. Поки його, з відірваними ногами, знайшли в лісі, стік кров'ю. А сестрі він писав листи зі сталінської тюрми. 

«З тієї книжки ми зрозуміли, хто ми є»

 

Війна закінчилася. Совєтський союз набирав обертів. А весь його клас раптом став гуртуватися навколо патріотичних українських ідей. Хлопці й дівчата отримували матеріали від місцевих оунівців, читали листівки та проймалися націоналістичним духом. Олександр почав писати вірші. Їхня шкільна молодіжка називалася Молодіжна організація націоналістів.

Він згадує це фрагментами. Називає прізвища. Цитує свої вірші. 

«Чомусь мені здається, що все почалося в дев'ятому класі – з історії Грушевського. Не згадаю уже, чия то книжка була. Я такої вдома не мав. Але її читали всі ми. День і ніч читали, аби скоро віддати іншим. Це просто була історія України. Та коли ми почали її читати, то побачили, що нас щось вчили зовсім не так. З тієї книжки ми зрозуміли, хто ми є. 

Я писав вірші ієрогліфами: ми собі між собою їх розуміли, а хтось сторонній - ні. «От бодай ті комуністи щастя не знайшли, то ж вони країну їсти з Сталіном прийшли». Чи: «Та я щастя ще тільки кую, А перо нагострю, загартую. Пронижу я ним злих ворогів за Вкраїну, за волю святую, І з пера потече в мене гнів…». 

Згодом дав їх своїй однокласниці Ларисі Місюк.А тоді Ларису з тими віршами й арештували. Вони досі у неї в справі. Пригадую, потім прийшов її слідчий до мого, приніс оцю мою писанину. «Перекладай на нормальну мову», – каже мені. Я й пишу… Тільки в одному місці зміг щось перефразувати. Там було щось на кшталт «поки сила нажати курок», я це змінив на «поки сила тримати перо».

Лише Мелещук був луківським, каже Олександр. Усі інші учні – із навколишніх сіл. Тому затримували їх у гуртожитку. О 5-й ранку. Одразу забрали у відділок МГБ.  

Після розголосу про арешт всього 10 класу в школі, Маціїв втратив статус райцентру. 

«Місяць я просидів у камері, в якій потім вчився гармонії та сольфеджіо. А район перешов в Овадно.Це спеціально, щоб не було розголосу”. 

- Мама приїжджала? 

- Яке там!

- А яким був той суд? 

- Та не знаю, як він там йшов. Я тільки бачив, що стояли графини з водою, і бульки по єдний скачували… А я не знав тоді, що існує газована вода. От сидів і думав: чого ж ті бульки там скачуть?..

- Вас бандерою часто в житті називали, щоб образити?

- Зараз… Сказали своє слово. Прокурор виступив і каже: «Всєм 25 лєт ісправітєльно-трудових лагєрєй». А ми як зговорилися: дружно засміялися. На що він: «Ух бандери проклятиє, оні єщьо і смєютса!». 

Малий і старий

Дорогу до свого табору він забув. Крім одного моменту. 

«Приїхали в Солікамськ поїздом, а з Солікамська – машиною. Посадили всіх на лавки, дуже тісно, отак: усі встали і всі сіли. А мені захотілося пісяти. 

Хлопці кажуть, що, мовляв, «він хоче теє…»

– Пусть в штани!». 

У таборі «Сєрдух» (тепер Пермська область рф) Олександра Каліщука називали малим. Він був юним, сидів за політичною статтею і всього боявся. В бараках посеред тайги другом йому став 70-річний чоловік. Таким він йому, 17-річному тоді здавався, бо мав велику бороду. Звався чи то Алєксєй Мітрофанов, чи то Алєксєй Мітрофановіч, сидів «по побутовій» і був каптьорщиком на зоні, сушив одяг.

«Він з Пітєра. Ніколи не питав його, за що він сидів. Там таке не питають. Але він був мені другом. Вже й не знаю, чи я писав ті листи, чи мені писали: можна було тільки один лист на рік і тільки російською. Якось сестру намалював олівцем і їй надіслав, з пам'яті… А про те, що я можу писати вірші, знав тільки він. Я в таборі вигадав собі для цього свою мову. Вірша міг написати на манюсінському клаптичку паперу. Крапочками і рисочками шифрував. І ховав». 

Грати на першому своєму музичному інструменті Олександр навчився у таборі. То була гітара. 

«Один чоловік у нас там все грав на гітарі, а я все дивився, як він грає. Боявся і не насмілювався просити, щоб навчив чомусь. Але от через сім днів його мали випускати… Він уже так хотів на волю, що не міг витримати: пішов на роботу в ліс і давай утікати на просіку. А там через кожних сто метрів автоматники. І його застрілили. По-моєму, цей чоловік з гітарою не був українцем. 

Сидимо ми в бараці, дід ще якийсь поруч був, гітара лежить, а дивимося: струна порвалася на гітарі. Дід каже: «Щось погане, мабуть то його вже нема». Вечір приходить - нема. Кажуть: комусь треба гітару віддати, давайте тому хлопцеві… Так я почав грати». 

Додому Каліщук приїхав з гітарою. Ішов до хати опівночі і грав то «Дивлюсь я на небо», то «Сонце низенько»...

То був уже 1955-й. 

«Я йшов і співав»

Звільнили за амністією. Доїхав до селища Ратне на Волині, бо там жила сестра. Згодом сестра позичила підводу з конем, щоб добратися в Перевали. Правда, на той час мама жила уже в сусідніх Охотниках, бо хату в Перевалах у батьків конфіскували через арешт сина. 

«Ніхто ніколи не писав листів, мама не знала, що я звільнився. Повернули на Перевали –  і зламався віз. Треба було колесо ставити, а я хотів додому. Сестра: «Як хочеш додому, то йди туди, де блискає». Я йшов і співав. Уже у маминому селі зустрів одного хлопця, спитав, чи знає де вона живе. Каже: он, передостання хата зліва. Дійшов. Віконечко таке маленьке… Мама таку шопку курячу якусь купила. Не то хата, не то хлів. Все конфіскували ж… Постукав у те віконечко. 

– Хто?

– Подорожній! Пустіть переночувати.

Не боялися. Відкрили. Не було що красти там бандитам. 

– Добрий вечір!

– Добрий вечір.

Не впізнали мама. Ніхто й не чекав. Каганець блимав. 

– Може, їсти хочете?

– Та не мішало б…

Дала супу якогось недоїдженого. 

– А хто ви будете? 

–  Я – ваш син». 

 

...Не вміючи грати, він став працювати баяністом у клубі в Іваничах. Керував художньою самодіяльністю у школі в Павлівці на Іваничівщині, а згодом – у Палаці культури у Нововолинську. Через шість років після звільнення повернувся у свою камеру в Луцькій тюрмі, бо вступив до музичного училища в Луцьку, де аж до початку 90-х був навчальний заклад. Усередині 70-х вступив до музичної консерваторії, паралельно керував різними хоровими колективами у Місті шахтарів. Після того, як написав пісню «Волиняночка», багато років творив у шухляду. 

«Коли я написав «Волиняночку», вони побачили, що не так, як їм треба, пишу, не та пісня, не про те. Викликали директора мого:

– Звільнити з роботи!

– А як я його звільню, коли в мене нема жодного баяніста?

– Ладно… Только нє допускать, штоб руководіл, іграть – пусть іграєт, то тольки ні с кєм нє разговоріваєт. І штоб нє пісал пєсєн…»

Керувати художньою самодіяльністю Каліщуку не дозволили. Про те, що його пісня про чорноброву волиняночку популярна, а в Канаді вийшла навіть платівка з нею, Олександр Каліщук дізнався випадково і значно пізніше.

Вірші, які Каліщук писав у таборі «Сєрдух», зміг розшифрувати і видати у невеликій збірочки «За колючим дротом» тільки у 2002-му. Їх врятував йому той самий Алєксєй з бородою, каптьорщик із зони. 

«Я звільнявся на рік раніше, а він мені: «Не бери їх з собою. Я за рік звільнюся і тоді тобі перешлю. Бо якщо в тебе це знайдуть, відправлять назад». Через рік він мені прислав котика, скарбничку. Але не написав, що там той…, воно все є. Я й не здогадався. 

Якось випадково чи не випадково воно потім впало і розбилося. І ті клаптички, дивлюся… Я все заховав і навіть вдома нікому не казав. Заховав далеко, то ще було, коли я жив в Іваничах. У Нововолинську по квартирах ховав теж. А коли збудували хату, в 1969-му, зробив ящик для вугілля і під тим вугіллям закопав це. Бо було страшно. 

Уже в наші часи, коли провели газ, я його відкопав… Згадував, потихеньку розшифровував, бо то не так просто було. І видав оцю книжечку. її всього 10 екземплярів. У мене – тільки одна». 

Місце свободи

З арештованих і засуджених совєтами школярів та членів МОН у Нововолинську мешкало п’ятеро. Після таборів колишні друзі між собою не спілкувалися. За ними постійно стежили, тому навіть коли йшли по різні боки однієї вулиці, вдавали, що незнайомі.

«З нами вчився такий Женя Лебідь, з сусіднього села. Він теж був в МОН, але у Жені батько був головою колгоспу. Його теж взяли, але відпустили. Я зрозумів це, коли до мене в тюрму з Лукова приїжджав слідчий і запитував про Женю. Питав, чи той «ярий націоналіст». А я сказав, що ні, що він навпаки пропонував мені піти в МГБ і все розказати про нашу діяльність. Отак я придумав, як його вигородити. 

Пройшло багато років, я в Нововолинську у школі зустрів одну жінку з прізвищем Лебідь і питав, чи, бува, її чоловік не Женя. То була його дружина. Дуже хотів з ним побачитися, передавав це прохання через неї, але він не захотів. Його… Його поставили парторгом в шахті. Уявляєте, як це було?». 

У Каліщука – двоє дітей, дочка та син. Донька Наталія Каліщук пішла татовими слідами. Живе у Львові. Все життя викладає музику. Проводить екскурсії у Місті Лева. 

У серпні цього року серед музикантів Ukrainian Freedom Orchestra, який за ініціативи директора  The Metropolitan Opera проводив тріумфальний європейський тур на захист України та української культури, була музикантка Христина Борецька. Христина – онука композитора Олександра Каліщука, яка знайшла себе в музиці. Талановита. З дитинства – у концертній діяльності. Закінчила консерваторію у Львові, лауреатка багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів. 

Ще одна онука – Анастасія Каліщук теж навчалася у музичній школі по класу фортепіану та вокалу, зараз шукає себе в режисурі. 

Правнук Каліщука – Богдан – народився з ним в один день, 9-го грудня. 

Композитор і зараз живе у тій самій хаті в Нововолинську, за якою колись у вугіллі ховав свої вірші. В одній із кімнат лежить його немічна і хвора дружина Галина. Та, яка була відомим у місті зубним техніком і на чиїх плечах трималася їхня родина. Вони досі кажуть: «У нас вдома був суцільний матріархат». Його хата нині схожа на музей, в якому що не предмет, то деталь, яка розказує про пережите. І про музику навколо всього. 

Наталія росла і спершу не знала, що батько пройшов таке пекло, як сталінські табори. Зі свого дитинства пригадує: якось підслухала розмову між татом і мамою

–  Ті говорили пошепки про щось таке, від чого стало страшно. А потім уже мама постійно мені казала: «Ніколи не встрявай ні в якій розмови. Не скажи зайвого...». 

 

Він так звик ховати написане все життя, що ховався, коли творить, навіть удома. Дружина Олександра була вольовою жінкою, іноді сердилася, що той витрачає час на вірші та музику. Тому він зробив собі місце у колишньому курятнику за хатою, поклав там блокнот і ручку і ховався туди, щоб творити. 

– Якось я залізла туди прибрати. Дивлюся, а там замість гнізда курячого – книжка, ручка, зошит… Татове місце... – розповідає донька. 

 * * *

Йому майже 92, і він постійно пише. У хаті в Нововолинську Наталія  облаштувала йому свою кімнату. Там під подушкою завше лежить ліхтарик, ручка і блокнот.

Коли Олександр Каліщук просинається уночі, може одразу записати якісь слова.

- Він каже, що «то його місце свободи». І не дивуйтеся: тато у нас трохи мольфар...

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

 

---

• #нововолинськ
• #Олександр Каліщук