За інформацією Міносвіти, яку нещодавно озвучив профільний міністр Оксен Лісовий, за час повномасштабної війни окупанти вщент зруйнували понад 300 закладів освіти, із яких 180 – школи. Ще тисячі освітніх закладів зазнали пошкоджень.
Багато школярів вимушено покинули свої домівки. Хтось мешкає за кордоном, хтось – в Україні.
На порозі – новий навчальний рік. Дорослим треба знати, як допомогти адаптуватися до школи дітям, вже другий рік поспіль живуть в умовах війни. Коли з початком навчального року в одному класі зійдуться місцеві та школярі й школярки. Коли в усіх них – власний досвід війни.
Чи готові до цих реалій як школярі, так і батьки та педагоги? Як зберегти психічне здоров’я дітей-ВПО? Про ці та інші виклики – у розмові «Район.Життя» з Діаною Савенко, психологинею Благодійного фонду «Рокада» та регіональною координаторкою україно-швейцарського проєкту «Психічне здоров'я для України».
– Діано, готуючись до розмови, я натрапила на визначення, що «психічне здоров'я дитини – стан душевного благополуччя, емоційного комфорту, впевненість у своєму майбутньому, пов'язана з відчуттям захищеності свого «Я». Як на мене, кожне його слово зараз – не про українську дитину. Але це – моє доросле сприйняття. Що скажете ви як фахівчиня? Чи мають діти відчуття впевненості та захищеності?
– Насправді діти не охоплюють всю інформацію про світ, як дорослі. А тому відчуття безпеки у них зазвичай базується на відчутті безпеки найближчих дорослих (якщо у цей момент немає прямої загрози життю та здоров'ю). Саме тому благополуччя, впевненість у майбутньому і відчуття захищеності українські діти можуть мати.
– Діти-ВПО втратили дім, звичне життя, спілкування із друзями. Чимало з них пережили травматичні події війни. Як вони сприймають ці вимушені зміни та адаптовуються до них?
– Залежно від наявних внутрішніх (власних) та зовнішніх ресурсів. Хтось сумує, навіть горює за друзями. Хтось – переживає розрив із рідними, адже доволі часто в окупації залишається частина родини.
Нерідко діти мають мовний бар'єр, який збільшує страх спілкування з місцевими дітьми. Все це посилює відсутність власного простору, адже небагатьом дітям, які переїхали, пощастило мати свою кімнату чи куточок. Ці причини, на додачу до страхів дорослих, можуть загострювати проблеми, які й так у кожного були до війни.
– Щодо дорослих. Із якими запитами звертаються до вас на консультацію їхні батьки? І які проблеми бачите ви?
– Найперше – це страх відправити доньку чи сина у школу або садочок. Багато батьків так і не перевели дітей у місцеві навчальні заклади. З різних причин: хтось через думку, що ось-ось вони повернуться додому, хтось – що все закінчиться до осені.
Але саме цим вони позбавили їх можливості спілкування. Включення у групу однолітків – базова потреба дітей.
При цьому батьки часто говорять про страх «мовного» переслідування, спираючись на різні історії, які чули від «когось про когось». Щодо саме цього аспекту, то коли починаємо з конкретними родинами аналізувати, чому є такі упередження, то виявляємо, що вони виникають на основі того, що у цих родинах у побуті всі спілкуються лише російською.
Логічне пояснення: власні страхи батьки проектують на дітей і відповідно до цього ухвалюють рішення.
Але тоді логічне питання: як діти можуть почати спілкуватися, якщо не виходять з дому?
Найперше саме мають подолати власні проблеми й допомогти своїм дітям: дати змогу піти в нові колективи, де ті отримають спілкування, знайдуть друзів-однолітків.
Також ці настрої посилюють стереотипи. Я стикалася неодноразово з тим, як далекими від реалій твердженнями «у вас не буде спокою в школі/садочку, вас почнуть переслідувати за російську» нав’язуються страхи і дорослим, і дітям-ВПО.
Але батьки цього не усвідомлюють. І такий живучий той стереотип, що прийде дитина-ВПО у школу – і будуть її ображати через російську. Але насправді у таких колективах є поточні конфлікти. І є багато дітей, яким складно спілкуватися.
– Складно спілкуватися чому?
– Через характер, через травмованість. Є такий вислів: «Кожна дитина травмується у сім’ї по-своєму». А потім із цим «вантажем» іде в дитячий колектив. І виходить, що ці травми зустрічаються. Але: когось навчили вдома, як можна адаптуватися, а когось – ні.
Загалом чимало дітей і не вміють спілкуватися. Бо ж було два роки карантинів через ковід, далі – майже два роки війни. Вони приходять у колектив і не знають, як можна комунікувати, дружити.
Пригадалося, як запускали інтеграційний табір на базі дитячого простору в Шпанові (який створений у рамках швейцарсько-українського проєкту MH4U («Психічне здоров'я України») та у співпраці з Білокриницькою сільською радою, ГО «Простір твоїх можливостей», волонтерів на спонсорів громади).
Діти прийшли. Ми зібрали телефони з метою кращої комунікації. Але отримали шок. Діти не знають, що робити.
Ніби чужопланетяни. Ми разом вчилися спілкуватися та дружити.
– Чи є універсальні алгоритми для налагодження комунікації із дітьми-ВПО та їхнім оточенням? Як педагоги можуть мінімізувати конфлікти та створити комфортне середовище для усіх школярок та школярів у колективі?
– Дійсно, від педагогів дуже багато залежить: згладити конфлікт чи нагнітати його. Важливо не ігнорувати процеси, які відбуваються у класі, обов’язково про них говорити. І не можна нівелювати роботу шкільного психолога (як часто звикли). Необхідно запрошувати її чи його проводити тренінги, адже діти починають дружити в певній взаємодії і діяльності.
А загалом за найменшої можливості вчителі мають транслювати рівність. Вона у дітей формується у подібності.
Тож треба вчитися шукати схоже і формувати дружбу. Виявиться, що усі дихають однаково, правило з математики мають вивчити однакове, якийсь предмет люблять/не люблять однаково. На цій однаковості можна формувати колектив.
– Може, варто проговорити взаємодію за формулою «всі різні, всі рівні» у шкільному колективі наперед? Наприклад, виділити виховну годину і порушити ті теми, які так чи інакше виникнуть у процесі навчання? Які можете порадити вправи, що працюють на порозуміння?
– Проговорювання 100% спрацює. Питання тільки в тому, як це подати. Бо з підліткового віку (а він зараз «зсунувся» і починається років з 10-11) діти не дуже сприймають правила, які транслюють дорослі. Вони ніби й слухають, але це – фоновий шум.
Тому добре було б, наприклад, проговорити у класі нові правила взаємодії, але не озвучувати їх як ультиматум, а запропонувати дітям включення у розмову, обговорення, на основі якого ці правила вони «випишуть» самі. Так вони ці обмеження зможуть прийняти. Паралельно з часом потрібно обговорити, що вийшло, а що – ні.
Групові заняття на об’єднання (тімбілдінг) – дуже важливі. Тому ще раз наголошу – не нівелюйте того, що пропонують шкільні психологи чи психологині.
Також важливо не боятися говорити і не боятися розбиратися. Бо чим більше ми проговорюємо ситуацію, тим краще вона втрясається. А якщо замовчуємо, проблема росте, роздувається. На дрібниці увагу треба звертати одразу.
От прозвучало «Ти москаль» чи щось подібне. Не можна робити вигляд, що не почули чи не було. Треба подолати страх маленького конфлікту, зібратися і проговорити – зробити профілактику. Інакше згодом будуть великі наслідки: аж до бійок, образ, болю.
Потрібно було паралельно готувати і вчителів до формату роботи на побудову стосунків у колективі між дітьми-ВПО та місцевими. Бо, на жаль, педагоги теж багато чого не знають. У нас проходять в п'яти областях Універсальні тренінги психічного здоров'я, де ми вчимо педагогів розпізнавати різні проблеми, перенаправляти до спеціалістів. Проте всіх ми охопити не можемо.
Плюс варто враховувати, що й вчителі стигматизовані настільки, що можуть бути не готові до викликів, що з’являться у роботі з дітьми-ВПО. У них свої переконання, стереотипи, тригери… Тому роботи тут – дуже й дуже багато.
– Не раз чула думку, що важко не так з дітьми, з їхніми батьками. І навіть рік як голова батьківського комітету відчувала це на собі.
Тож візьмемо, наприклад, мою ситуацію. Я – мама двох дітей 10-ти і 13-ти років. Ми живемо у відносному тилу, діти ходять у луцьку школу. А їхній старший брат – на передовій. І вони через це дуже хвилюються. У класах, де вони навчаються, є ВПО. Минулоріч я вислуховувала обурення доньки, яка вже має певні світоглядні орієнтири, за російську мову однокласника.
Про що батьки школярів мали б поговорити зі своїми дітьми про побудову стосунків із однокласниками, які приїхали у нашу громаду?
– Дійсно, мова стає болючим тригером. Але головне – щоб проблемі не створити «ефекту стада». Так само небезпечно, коли її стишують, а не вирішують.
У дорослих українців та українок зараз багато гніву. Діти його транслюють. А він виливається, зокрема, й на російську як мову окупантів. Але важливо зосереджуватись на конкретній ситуації і не узагальнювати. Має бути толерантність та розуміння.
В історії про однокласників важливо дітям спробувати поставити себе на місце тих, до кого у них претензії. Пояснити: кожна дитина спілкується тією мовою, якою до неї говорили батьки.
Мова формується в наслідуванні, діяльності та спостереженні. На це треба час.
Тож, наприклад, можна сказати: «Уяви, що ти в польській школі. І мова ніби схожа. І ти стараєшся, але з тебе сміються за кожне слово. Що ти почуваєш?» Лише власний тілесний досвід може допомогти зрозуміти іншого.
А щодо межі толерантності, то вона проходить там, де є питання державності, безпеки та розпалювання міжнаціонального конфлікту.
Коли дитина говорить тези, які несуть загрозу українській незалежності та суверенітету, вона, на жаль, транслює цінності родини.І це випадок, коли до вирішення проблеми треба підключати батьків, адміністрацію, Службу безпеки України. Сама дитина у такому конфлікті не винна.
– Чимало дітей вже втратили у цій війні близьких, навіть найрідніших. Я була свідком того, як 9-річна дитина в секунді до істерики почала ридати на екскурсії. Потім дізналася, що тригером стала згадка про каву. Мама дівчинки померла від серцевого нападу, коли пила її вранці. Вони як біженці у той час перебували за кордоном.
Я усвідомлюю, що таких ситуацій не уникнути, адже тригером може стати будь-що. Як діяти у таких ситуаціях як іншим дітям, і дорослим?
– Важливо відвести дитину в бік, аби вона відчула себе у більшій безпеці. Якщо вона хоче говорити, нехай виговориться. Дайте їй цю можливість. Коли плаче, будьте поряд, запитайте, чи можна обійняти. Не потрібно казати «не плач» або «все буде добре».
– Булінг, хейт, приниження, насмішки – постійні проблеми у дитячих колективах. Чи зазнають агресії зараз частіше саме діти-ВПО? Що призводить до таких конфліктів?
– Без конфліктів не обходиться жоден колектив, зокрема й дитячий. Зазвичай це про відмінність. Але тут важливою є і зворотна реакція.
Як показує практика, дитина-ВПО, яка потрапила в конфлікт, й у рідній школі конфліктувала з дітьми. Це може бути її єдиний інструмент спілкування. Або так спілкується вся її родина (і не тому, що вони ВПО, а тому що інакше не вміють ).
Важлива модерація вчителя, психолога (не мами, яка «підтвердила» власні страхи і біжить «розривати» всіх навколо). Тут треба з’ясувати ситуацію, а не будувати фантазі.
Конфлікти не мають прив’язки до питань внутрішнього переміщення. І працювати треба як з тими, хто зазнає булінгу, так і з тими, хто булить.
– З вересня стартує оновлена дисципліна «Захист України». Йдеться про вивчення домедичної допомоги, мінної безпеки, керування дронами, орієнтування на місцевості. Чимало дітей, які мусили рятуватися від війни, вже пережили те, про що йтиметься на уроках. З одного боку – треба, з іншого – може призвести до ретравматизації. Що думаєте про цю ініціативу?
– Насправді маю таких клієнтів-вчителів, що є внутрішньо переміщеними. Вони будуть викладати цю дисципліну і мають ретравматицію. Однак не можна сказати, що ця дисципліна всіх дітей-ВПО травмуватиме. Питання – у психологічній підготовці вчителів і достатніх знаннях про те, що і як може ретравмувати дітей.
– Як дорослим підготувати дитину-ВПО до школи?
– Важливо з дитиною проговорити можливі варіанти і взаємодії, і конфліктів. Адже дорослим часто здається, що якось все вийде. Проте багатьом дітям не вистачає власного досвіду для знайомства, адже кілька років вони майже не вчились «очі в очі».
Якщо це молодший школяр, то краще з ним у розмові «пережити» різні ситуації (від походу в туалет до знайомства з дітьми). З підлітками краще йти через запитання, де дорослий запитує, а дитина – відповідає. Тоді підліток присвоїть цей досвід собі.
Не менш важливо і почати піклуватися про власне психічне здоров'я. Адже психічно стабільні батьки стають важливою опорою для дітей.
– Куди звертатися, коли є потреба у психологічних консультаціях для школярів, які вимушено переїхали?
– Насправді в кожному навчальному закладі є психолог. Крім того, в кожному регіоні працюють дитячі психологи від «Юнісеф», «Рокади», U-care me та інших організацій, бенефіціарами яких є саме внутрішньо переміщені українці та українки. Знайти тих, хто фахово допоможе, не складно – аби лиш було розуміння, що це потрібно, і бажання.
Текст Ольга БУЛКОВСЬКА
Фото – з особистого архіву Діани Савенко та відкритих джерел