Тут - приємний аромат чистоти і свіжості, який ще зі входу руйнує звичне уявлення про комунальний садочок. Тут - можна сидіти в холі й бачити на відео, що роблять в кожній із груп, або як кухар готує малюкам обід на кухні. Тут... можна взяти почитати книжку. Додому. А не звичне нам: «Усім принести з дому по одній книжці!» - щоб було що дітям читати. Це – приватний садок. Тут багато чого «не так».
Він розташований майже в центрі міста, в зручному для доїзду, хоч і не густо забудованому житловими кварталами районі Луцька. Ще донедавна на його місці була не зовсім впорядкована територія, а здогадатися, що тут стоятиме приватний дитсадок, навряд чи хто міг.
Темно-сірий, сучасний на вигляд будинок на три поверхи. На першому – садок. Але впізнати його можна тільки за тим, що перед будівлею - великий майданчик з травою, дерев’яними машинками і гойдалками. Уся територія огороджена. Пропуск і доступ – більш ніж суворий.
Більшість батьків возять сюди дітей автомобілями. І перше, що вражає всередині – навіть не стильний сіро-білий інтер’єр, а меню в холі. Читаємо: фруктове смузі, печиво, гарбузовий суп з грінками, твердий сир, макарони, відбивні, салат з пекінської капусти з перепелиними яйцями. Такого точно не дають у садочках…
Лучанка Валентина Галущак вперше зробила те, чого інші поки свідомо уникають. Вона не просто створила приватний дошкільний навчальний заклад у Луцьку, а й отримала ліцензію на здійснення такої діяльності. Із вже чималої кількості луцьких приватних дошкільних центрів, тільки в «Happy kids club» можуть сказати, наскільки просто зараз здобути «благословення від Міносвіти» на роботу з дітьми у приватній сфері, а головне – чому інші його не мають.
Керуючи садочком, Валентина Галущак залишається проректором одного з найбільших вузів Волині – Луцького національного технічного університету. Успішна. Самодостатня. Привітна і відкрита до спілкування.
Її «Happy kids club» працює з серпня. І одна справа розповідати, яким він має бути, напередодні відкриття, а інша – переконатися, як це працює, і чи відповідають обіцянки дійсності. Валентина Галущак погодилася впустити «Перший» усередину першого приватного садочка в Луцьку і відповісти на наші запитання.
За коридором – рецепція. Там постійно чергує адміністратор. Сьогодні – усміхнений, приємний молодий чоловік. Під стіною - шафки для дитячого одягу. У традиційному «Куточку споживача» - документи, серед них і ліцензія. Сіра підлога. Білі стіни. Те, що зараз у тренді, але стримано і стильно. Інтер’єр урізноманітнили малюнками на стінах, фрагментами декору. Над дизайном працювала фірма «Панда». Там, у стінах приватного дитсадка, і розмовляємо. Діти тим часом обідають і «мостяться» до сну.
«Мені здається, вийшло навіть краще, ніж я собі це бачила»
- Моя дитина ходила в садочок тільки місяць. Тому я не пам’ятаю, як там у типовому садочку, - жартує Валентина Галущак, коли я в порозі її закладу згадую про традиційні аромати державного ДНЗ. - Садок на 60 місць, зараз маємо 44 дитини, хоча укладених договорів більше. Але вже судячи з кількості зареєстрованих дітей, бачу, що наступного року бажаючих буде ще більше. Неповна в нас тільки старша група. Це тому, що старші дітки перед школою вже зазвичай десь влаштовані і вчаться. Хоча є й такі, що перевелися сюди і з приватних, і з державних садочків. Одна мама каже: «Нарешті мене все влаштовує. Тут якраз те, що, на мою думку, має бути».
- Ви працюєте вже кілька місяців, тепер можете сказати, що з того вийшло, і чи спрацювала ідея?
- Мені здається, що вийшло навіть краще, ніж я собі це бачила. Я вже розповідала, що насамперед хотіла, аби дітки були щасливими, щоб вони йшли сюди з радістю і так само поверталися додому. Напевно, найбільша втіха, коли приходиш і бачиш, що малюки знімають верхній одяг, прощаються з батьками і вже не плачуть, а поринають у спілкування з друзями і вихователями.
Звичайно, що перші дні – це адаптація, без неї ніяк. Вони плакали – але це нормальне явище. У дорослих буває адаптація, тільки ми не плачемо, бо ми вміємо справлятися зі своїми емоціями. Але буквально через тиждень діти вже не так сумували за батьками. І батьки почали розповідати: «Ми сьогодні встали і почули від дитини: «В садочок!». Це саме те, про що я мріяла. Тому в принципі – все вдалося.
Інша справа, що цей процес треба постійно підтримувати. В мене немає ілюзій щодо того, що вдалося – і тепер буде чудово! Коли будь-що зупиняється, то направду не зупиняється, а йде донизу, тому я впевнена в тому, що ми будемо рухатися вперед.
- У вас 4 групи по 10-12 дітей у кожній, в середньому. Це мрія багатьох батьків, бо зазвичай у групах дуже багато дітей…
- Це одна з наших переваг. Ми набирали не більше 15-ти осіб у групу. Звичайно, що буває, що всі діти не ходять. Причини, через які вони відсутні, - так само різні.
У нас 4 групи. Є різний режим перебування дитини. Ранковий: з 9 до 13-ї з одноразовим харчуванням, повний день – з 9 до 18-ї з 4-разовим харчуванням. І вечірній – з 15 до 18-ї.
«Але дітки не знають, що це – медсестра…»
- А є у цьому садочку медсестра? Не побачила кімнати з відповідною табличкою на дверях.
- Так, у нас є медсестра на постійній основі. Але кімнати з табличкою нема. Саме медсестра щоранку приймає дітей. Єдине, що вони не знають, що це медсестра, бо вона одягнута, як інший персонал. Вони абсолютно відкриті до неї, бо для них вона - помічник вихователя. Стежить за їхнім станом, за тим, чи не холодно, або чи не душно у приміщенні, коли треба, змінює діткам одяг, слідкує за достатнім питтям і чи чистенько у групах, контролює якість продуктів, з яких у нас на кухні готується їжа, і процес її приготування.
- Ви жодного разу не згадали про «няню». Їх немає?
- У нас є двоє помічників вихователя. У кожній групі є вихователь і два помічника. Одна з них - медсестра, інша – музкерівник. Вранці з 9-ї до 13-ї ми працюємо за міністерською освітньою програмою «Дитина». Оскільки це заняття з англійської мови, математики, читання, тощо, то ділимо всіх на підгрупи. Як правило, це один вихователь на 6-7 дітей: одні пішли на англійську, інші - до психолога…
Англійська мова у нас щодня, ми обрали таку програму. І хочу сказати, що це насправді дієво. Батьки кажуть: «Нарешті моя дитина щось почала увечері розказувати про англійську». Хоча може бути таке, що дитина тримала це в собі, а тут розговорилася.
- Як ви добирали персонал? Чи звертали увагу на педагогічну освіту і чи було для вас це принциповим, на вік працівників?
- Насправді тут працюють люди, які дуже близькі за поглядами. Якось так склалося, що весь персонал молодого віку. Вони різні, але схожі в головному. По-перше, вони всі зазначали у своїх анкетах, що люблять дітей, і діти це справді відчувають. Тобто це те, що ми не можемо виміряти жодними критеріями, це видно тільки по малечі: чи їм хочеться йти до цих вихователів, чи ні.
«Це те, чого я боюся: коли діти потім підуть у школу, а там буде інакше…»
- А ви особисто проводили співбесіди і покладалися на свою інтуїцію?
- Так. Вони всі мають педагогічну освіту. Не те, щоб для мене це було аж настільки принциповим. Але я знала, що ми будемо пробувати ліцензуватися, а в цьому випадку це є однією з вимог, тому вони повинні мати вищу педагогічну освіту. Не всі - «дошкільнята». Є філологи, але теж з педагогічною освітою. Те, що їх вирізняє – високий рівень емпатії (співпереживання, - авт.). Ми про це постійно нагадуємо, ми це, так би мовити, тренуємо: тут потрібно бути співчутливим.
Дітей багато, і звичайно, є серед них такі, які поводять себе не так, як інші. Якщо триває заняття, а дитині не хочеться зараз брати участь у цій колективній роботі, ми дозволяємо робити те, що хочеться їй. Даємо 5 хвилин, нехай, припустимо, збере своє лего, але після того вже буде готова чути.
Змушувати дітей немає сенсу. Бо коли дитина не хоче чи вона сумна, то нічого не запам’ятає. Вона запам’ятає тільки одне - що їй не подобається вчитися. У нас же основна мета, щоб дітки полюбили навчання, сам процес пізнання.
Потім, звичайно, буде старша школа. Направду, це те, чого я боюся: коли ці діти підуть у школу, де буде трохи інакше.
- Ви зачепили важливу тему. Навіть сьогодні часто говорять про те, як підуть у старші класи вихованці «нової школи», де все ще по-старому... Так само й щодо садочків, де вже вчать за іншими підходами. Як буде відбуватися оцей перехід?
- Але в те, що за рік змінилися вчителі й змінилися їхні підходи, я не дуже вірю. Бо не змінилася система управління. А тому дуже важко вчителям, які креативні і хочуть чогось нового, бути в цій системі.
Як правило, це люди, які потім ідуть в репетиторство, в приватні заклади... І добре, якщо це такі приватні заклади, де їм є як розвиватися. Тому що репетиторство – добре, та часто розвиток на тому спиняється. Усе наше суспільство дуже виграє, якщо українська школа стане насправді дієвою. Я дуже хочу поспілкуватися з вчителями і з батьками, які пройдуть цей рік. Важливо зрозуміти, чи змінилося щось: чи хоче дитина тепер іти до школи.
...Я маю доньку, яка цього року закінчує 11 клас. Вона ніколи не хотіла ходити до школи. Вона гарно вчиться, відмінниця. Але мені хотілося б, щоб ті одинадцять років, які вона провела у школі, були для неї гарними. Єдиний плюс шкільних років – це, напевно, друзі. Є певні навики, як справлятися зі стресом, як жити в колективі... Тобто така собі школа життя.
А щодо знань... Зараз же важливо дати не просто певний обсяг знань. Ми ж можемо все вивчити напам’ять, зазубрити так, як ми нині вчимо ЗНО... Та важливіше знати, як ми це все потім зможемо застосувати, чи ми зможемо потім знайти інформацію з інших джерел, чи наші діти готові аналізувати, чи вони мають критичне мислення.
Школа не вчить дослідницькому процесу. Потім в університеті це видно. От власне, чому я й прийшла в дошкільну освіту. Ти з одного боку розумієш, що маєш повноваження щось змінити, а з іншого - бачиш, що, по-перше, не всі хочуть вчитися, а по-друге – багатьох влаштовує багато років перебувати у комфортному собі просторі.
Педагоги бояться кидати державні заклади і йти в приватні
- І ви вирішили вийти із зони комфорту?
- Так. Перша моя думка була про приватну школу. Вона виникла ще минулого літа. Хоча про приватний заклад освіти я розмірковувала давно. Хочеться щось таке, де ти можеш розкрити свій потенціал, реалізувати себе. Коли я почала думати про школу, почала їздити на різні тренінги у Київ, відкриті семінари власників шкіл та садочків, то зрозуміла, що, очевидно, наше місто ще не готове до приватної школи.
По-перше, треба розуміти, що це недешево. По-друге, потрібно, щоб хороші вчителі наважилися перейти в приватну школу. Це виклик для вчителя. Я зіткнулася з тим, що 23-річні вихователі, які закінчили державні вузи, працюють в державних закладах, відмовляються переходити в приватні через страх втратити роботу.
Та сама історія з вчителями, які мають досвід роботи в державній структурі. Вони теж бояться. Треба зробити таким чином, щоб заклади були в рівних умовах. І щоб вчителі побачили: якщо це те, що потребують наші батьки і діти, то це варте уваги, що варто кинути державну школу й спробувати себе в іншому.
- А чого саме, на вашу думку, вони бояться?
- Я аналізувала для себе, чому в них є цей страх. Хоч у мене була тільки одна така вихователька (мені просто цю людину порекомендували). Зателефонувала, спитала, чи їй цікаво, а вона каже: «Ні, вибачте, але я вже маю роботу в державному садочку». Мене, в принципі, вже більше нічого не цікавило.
Окей: я знаю зарплату державного садочка, я знаю, що в нас вихователі мають більше. Але - людина, якій 23 і яка каже, що її в тій ситуації все влаштовує, яка навіть не спробувала дізнатися, чи можна якось поєднувати обидві роботи, якісь курси вести хоча б? Це може направду бути впевненість у тому, що державна робота – якийсь захист, а по-друге – розуміння, що в приватному закладі можуть бути інші, вищі вимоги.
- …І я до них не дотягую.
- Так. Коли у комунальних садках (а так правильніше казати) в групах 32 дитини, вихователі фізично не можуть подати той матеріал, який необхідно, за якою хорошою програмою вони не йшли б. Коли у групі 15 діток, то результату вимагатиме і власник, і методист, який є у садочку, і батьки. Тому відповідальність більша, і страх відповідальності присутній.
- А всі такі штуки, як педагогічний стаж, різні соціальні гарантії?
- Ми все це маємо.
- Якщо є ліцензія, то все це зберігається?
- Так. Але, якщо відверто, тих вихователів, які зараз у мене працюють, це не цікавить. Я казала, що ми будемо готуватися до ліцензії, але може статися так, що ми спочатку працюватимемо без неї, як інші заклади. Це хлопці й дівчата, які прагнули розвитку, в яких просто горіли очі. Ми спілкувалися з ними, коли ще цього приміщення не було, бо тут тривав ремонт. Між нами просто встановився певний рівень довіри. Вони допрацювали у тих закладах, де були раніше, довели свої групи і прийшли сюди.
Останню дівчину-вихователя я взяла на роботу в серпні. У мене тоді вже й персонал ніби був підібраний, але вона написала на пошту дуже гарного листа. Як правило, люди, які ставлять у пріоритет те, що дуже люблять дітей і хочуть з ними працювати, і проходили відбір. Не стаж 15 років і всі регалії в першу чергу, а «дуже люблю дітей і хочу з ними працювати». Щодо віку, то ми не повинні себе обманювати: діти люблять молодих, хоча я нічого не маю проти фахівців старших за віком, по-перше, сама уже не юна (сміється, – авт.).
Я рада, що тут нема кліше. Нема, наприклад, методиста, якого всі бояться. Тут вони приходять і відкриваються. Я це бачу. В них є план роботи, звичайно. Але методи, які вони використовують, обирають самі.
Сказати, що ми використовуємо якісь методики і саме вони найкращі, ми теж не можемо. Тому що є перелік дошкільних методик, але кожна дитина сприймає по-іншому. Вкінці-кінців вони всі навчаться читати, а от чи полюблять читати – ось питання!
«Не читають? Не проблема!»
- Для деяких батьків дуже принципово, щоб в садочку проводили класичну підготовку до школи, щоб вчили читати і рахувати. Яка ваша думка: це треба?
Не читають – це взагалі не проблема. Проблема, щоб дитина психологічно була готова до школи. Тим паче зараз в новій українській школі вчаться інакше. Програма дуже розтягнута, перший рік працюють більше в ігровому форматі. І це дуже добре, що є такий м’який перехід. Хоча мені здається, що 1-й клас нової української школи взяв на себе дещо, що мало б робитися ще в дошкільній ланці.
Інша справа, коли 30 дітей в групі, і ти не можеш це втілити. Ми - можемо. Наші діти пройдуть підготовку до школи. Чому? Тому що це міністерська програма, такі вимоги. Наше основне завдання психологічно підготувати дітей до школи.
У серпні в нас на адаптаційному періоді був хлопчик, якому вже 6 рочків, але батьки якого хотіли, щоб він ще рік побув в цьому садочку. Нам би було це добре, бо вигідно. Але всі діти, які до нас приходять, мають співбесіди із психологом. Психолог поспостерігала за ним тиждень-другий і попросила дозволу поспілкуватися з батьками з приводу того, що цій дитині вже треба йти до школи. Ми дійшли з нею висновку: ми маємо дати діткам те, що їм треба. Якщо їм треба школа, ми будемо втрачати свого клієнта, але все таки хай дитина іде в школу.
Сьогодні мама нам дуже дякує. Хоч фактично сім’я була не готова до школи, бо це був кінець серпня. Знову ж таки: ми лишень рекомендували. Сказали: приймете інше рішення, будемо раді, просто скоригуємо роботу з цим хлопчиком. Сьогодні він ходить в школу. Тому - ми чесні з нашими батьками.
- Якось так склалося, що коли у нас зустрічаєш дитину, яка ходить в садочок, то перше, що її запитуєш: як звати виховательку. І тоді тішишся, як вона називає оце ім’я та по-батькові. У вас виховательок звати просто, не Олена Вікторівна чи Наталя Миколаївна. Натомість – Аня, Іра… Чому так?
- Так, молодші дітки називають вихователів просто по-імені. Старших же ми привчаємо називати пані Ірино, пані Катерино. Тому що це таке звертання, яке передбачає «Нова українська школа». Не знаю, чи використовують це на практиці. Але мають.
«Отримати ліцензію реально. Хіба когось лякає паперова робота...»
- Скільки в Луцьку таких дошкільних закладів, які мають ліцензію?
- Один.
- Тому саме цей садок – це і є перший ліцензований приватний дошкільний навчальний заклад в Луцьку?
- Так. З іншого боку: часто наявність ліцензії – не є показником якості роботи. Подумайте: всі наші комунальні заклади мають ліцензію, бо інакше вони не можуть працювати. Разом з тим претензії до них є.
Ліцензія – це як додаткове підтвердження того, що ми маємо право навчати, застосовувати не просто пізнавальні, а навчальні програми, передбачені дошкільною освітою. Щоб це було, я із самого початку розуміла, що буду намагатися пройти цей шлях. Тим паче, маємо всі умови: приміщення, належна матеріальна і навчальна база, кваліфікований кадровий склад, методичні напрацювання, тощо. Ми відповідаємо всім вимогам. Тоді чому – ні?
- Поділіться тоді, наскільки складно цей шлях пройти сьогодні: від ідеї до ліцензії? Можливо, є перепони?
- Є перелік норм, яких має дотримуватися дошкільний заклад. Ці норми стосуються приміщення, пожежних вимог, персоналу, навчального матеріалу, планування. Чи важко дотримуватися? Наш плюс, що ми не переформатовувалися, а формували спочатку. Ми все організовували так, щоб відповідати нормам. Поцікавилася, який пакет документів необхідний. Поспілкувалися з управлінням освіти і зрозуміли, що я тут – першопроходець.
Не можу сказати, що були якісь перепони. Документи готували з юристом. Я подала їх – і (як і має бути за процедурою) через 10 календарних днів отримала ліцензію. Тобто це реально. Просто треба докласти зусиль. Когось тут, можливо, лякає паперова робота.
- Як швидко після відкриття поріг цього садочка переступили представники різних контролюючих контор?
- Поки що не було. Ми не боїмося цього, бо всі наші співробітники працюють офіційно. Це те, на що зараз контролюючі органи звертають велику увагу. Крім того, нас може перевіряти управління освіти. Та наскільки мені відомо, ще немає порядку перевірки. Тому що ліцензійні вимоги до закладів освіти всіх рівнів з’явилися недавно.
- А ви співпрацюєте з управлінням освіти чи все-таки лишаєтеся осторонь?
- Не те, щоб осторонь. Але звичайно, у нас немає такого: оголосили, що треба провести відкриті заняття – і всі працюють на одне заняття, бо приїде хтось дивитися. Задля галочки, що заняття пройшло гарно. І ціла біда, якщо хтось з дітей не сидів, як сказали, чи руку в якийсь момент не підняв… Я противник такого. Питання в тому, кому треба ця галочка. Завідуючій садочка? Вихователю? А чи подобається це дітям?
- А ви - фактично та, кого в комунальних ДНЗ називають «завідуюча»?
- Ні. Трохи не так, у нас функції директора виконує наша психолог Ольга. Звичайно, що я всім керую, але Ольга мені в цьому допомагає. Так чи інакше, є організаційні моменти, за які мусить хтось відповідати. Всі дуже добрі, дуже творчі, але щоб у них все вийшло, треба комусь всіх організувати в одному напрямку.
«Нашим батькам немає потреби заводити груп у вайбері»
- А є вашому садочку чи поза ним таке поняття, як батьківський вайбер чи батьківський комітет?
- Є вайбер для вихователів, я не знаю чи мають свою групу батьки. Мені здається, що ні. Ми використовуємо соцмережу, щоб спілкуватися між собою, фотографуємо дітей під час занять, в кінці тижня скидаємо фото в групу у вайбері. До речі, не дозволяємо вихователям розмовляти по телефону в групах під час перебування з дітками. Їм це заборонено. Можуть тільки щось сфотографувати. Батькам завжди цікаво спостерігати за дітьми, ми з ними ділимося інформацією.
У нас, думаю, батькам немає потреби заводити групи у вайбері. Бо це зазвичай роблять для чого? Щоб гроші збирати. Тут грошей здавати не треба. Все, що діткам потрібно, закуповуємо самі.
- Усе ж плата за навчання у вашому закладі досить висока. Для прикладу, якщо дитина у вас увесь день, то це майже 8 тисяч гривень щомісяця, крім того – ще 3,5 тисячі одноразового річного внеску. На що ви зважали, коли визначали ціну?
- Звичайно, ціну ми брали не зі стелі. Це приватний заклад, нас ніхто не фінансує, тому і функціонувати він повинен самостійно, як будь-яке підприємство чи компанія. Ціну формують витрати, які є у закладу. От, власне, у вартість і входять видатки на витрати і те, що ми хочемо мати в прибуток.
- Ви розраховуєте на певну категорію лучан? Це в основному люди з крупного бізнесу?
- З одного боку, ціна не є загальнодоступною. Але і кількість дітей, яких ми можемо прийняти, - обмежена. Я розуміла це, вкладаючи кошти в заклад і персонал (а у нас практично всі перед тим, як прийти працювати, пройшли по кілька тренінгів).
Щодо батьків… Так, в основному це представники бізнес-середовища, хоча є батьки, які працюють у державних структурах.
Гігрометри, тепла підлога, немає батарей…
- Чим ваше приміщення відрізняється від приміщень типових комунальних садків, що тут – інакше?
- Скрізь є термометри та гігрометри (прилади, які вимірюють вологість у кімнатах). Постійно проводимо контроль температури і вологості. Це робить медсестра.
Є система рекуперації повітря, яка забезпечує нам постійний притік і відтік повітря. Тому немає потреби відкривати вікна, щоб провітрити.
Підлога з підігрівом. Те, що підігрівається підлога, а батарей немає – теж важливо. Бо не сушиться повітря. Є певні вимоги до меблів, ми їх дотримуємося. На все, що ми купували, - вимагали сертифікат якості.
Діти сплять у двох кімнатах. Ліжечка у нас мобільні: їх заносять у кімнати перед сном, а потім складають.
- У комунальних садках діти обов’язково гуляють двічі на день. Ви це правило лишили?
- Так. Прогулянки обов’язкові. Діти, які тут повний день, гуляють двічі. Виняток – дощ і сильний вітер. Щодо майданчика, то я дуже хотіла, щоб там було багато вільного простору. Щоб діти могли бігати, грати активні колективні ігри з м’ячем. Наповнили його мінімально. Методика Монтессорі якраз і передбачає те, що старші діти вчаться, коли вчать менших, а менші тягнуться до старших. Таким чином, вони розвиваються, тому вони в нас часто можуть на прогулянці бути разом. Але розклад у нас складений так, що більше, ніж дві групи одночасно не гуляє. На вулиці з ними завжди двоє вихователів.
- Садочок розташований на проспекті Перемоги: поблизу залізниця, міст. Хоч поруч нещодавно звели дві багатоповерхівки, і цей район починає змінюватися. Та все ж: чи зручне місце розташування, чому саме тут?
- Коли я почала шукати приміщення, виявилося, що це не так просто. Звичайно, хочеться збудувати своє, відразу спроектоване як садочок. Можливо, і не одноповерхове… Щоб у нас була своя територія і так далі. Але це все поки наші бажання.
З усіх приміщень, які я на той момент дивилася, це найбільше відповідало вимогам. Тут два виходи, а це важливо. Крім того, перший поверх, де виходом може бути і вікно. Я розуміла, що тут є можливість зробити майданчик, і немаленький. Наскільки мені відомо, наш майданчик серед усіх приватних закладів - найбільший.
Зараз я бачу, що це досить хороший вибір. По-перше, ми недалеко від дороги. Хоч поруч міст, нас все одно закривають від нього зелені насадження. Між нами і залізницею – багатоповерхівка. Тут затишно. Власник цього приміщення провів благоустрій подвір’я. Є де паркуватися: наші батьки привозять діток автомобілями, тому це важливо. Та й загалом, ще рік тому це місце зовсім інакше виглядало.
Про меню: «Ми не даємо сосисок, свинини і користуємося тільки оливковою олією»
- Ми вже читали меню, бо воно на вході. Як в ресторані. Як його формували?
- Меню нам допомагала складати лікар, засновниця Health Club, Людмила Пилипюк. Вивчали меню в комунальних садках, вимоги, дотримувалися збалансування білків, жирів і вуглеводів.
Щодо страв, то ми не даємо сосисок. Ми використовуємо оливкову олію. Ми не готуємо зі свинини. У нас або курятина, або індиче м'ясо, або яловичина.
Якщо діти мають обмеження у вживанні лактози, ми купуємо безлактозну продукцію. Якщо мають обмеження в споживанні глютену - для них готуємо щось інше. Тобто можемо підлаштуватися під медичні покази дитини. Наше меню час від часу переглядаємо. Зараз - практично щотижня. Спостерігаємо, що діти люблять, що їдять краще. Якщо в більшості чогось не їдять, заміняємо цю страву.
- А що тут люблять їсти понад усе?
- По-різному… Наприклад, на перекус найбільше люблять фрукти. Хоч у нас є запіканочки, є печиво власного виробництва, але все одно – фрукти.
- Хто готує?
- Професійний кухар.
- Знаю, що у київських приватних садках практикують доставку їжі в групи. Чому ви так не робили? Чи для ліцензованого закладу треба своя кухня?
- Ні. Це не є обов’язковим. Але у нас вона власна. Чому ми зробили кухню тут? По-перше, їжа не втрачатиме своєї якості під час доставки. По-друге, тут я чи медсестра завжди можемо проконтролювати і стан справ на кухні, і якість продуктів. Так ми точно знаємо, які засоби дезінфекції там використовуються, коли завезли продукцію, тощо. Коли це кейтеринг, ти знімаєш із себе відповідальність. Тоді вся відповідальність на компанії, яка довозить їжу. Наскільки я знаю, деякі наші заклади користуються такими послугами, але мені невідомо, де саме вони цю їжу замовляють. Щоб це були якісь спеціалізовані заклади в Луцьку, я такого не чула… Власне, зрозуміла, що своя кухня – то одна з переваг.
- Яке найтиповіше запитання, яке батьки задають вам як власнику садочка, коли приймають рішення, чи віддати сюди дитину?
- Скільки дітей у групі – це, звичайно, одне з перших запитань. Гуляння, спання, скільки разів харчуються, хто вихователі, чому немає сніданку і в останню чергу - про ціну.
- А у вас нема сніданку?
- У нас діти приходять до 9-ї і вони мають поснідати вдома. Те, що дитина поїсть вдома – це гарантія того, що вона вже поїла, раптом в садочку їй сніданок не такий, як вона любить. Плюс – це традиція, їсти разом з батьками.
Таким чином ми і батьків виховуємо. З ними, до речі, тісно співпрацюємо. Якщо є якісь питання, намагаємося дійти компромісу. Добре, що є психолог, вона дуже допомагає всім.
«Я не переживаю, що завтра хтось відкриє крутіший заклад»
- Ви відкрили перший ліцензований садок. У вас все вийшло. Можливо, вже інші власники приватних дошкільних навчальних закладів вже теж «рванули» в міністерство, і в нас зараз буде бум?
- Ви про конкуренцію? Я до конкуренції відношуся позитивно. Бо конкуренція – це розвиток. Якщо відкриття нашого закладу посприяло тому, що щось змінилося в місті і в кращу сторону – це тільки плюс. На кожен заклад буде свій клієнт. Не переживаю про те, що завтра відкриється крутіший заклад. Очевидно, це спонукатиме нас до більшого розвитку. Але впевнена, що своїх клієнтів завжди будемо мати, бо ми не зупиняємося.
Маємо ще одну особливість: в нас у кожній групі є особливі дітки. Так склалося випадково. Я не можу сказати, що в нас дуже складні діти: ми не є спеціалізованим закладом, але ми взяли на себе відповідальність, аби в кожній групі була така дитина. Ми їх залучаємо до гри з іншими дітьми. Навіть симпатії вже народилися: між особливою дівчинкою і одним хлопчиком. Це дуже зворушливо, коли ти бачиш, як малята допомагають вихователям доглядати за особливою дитинкою. Співчуття – це те найменше, що треба в цій ситуації, їх просто треба сприймати такими, як вони є.
Це, як правило, діти з аутичним спектром. Знаходитися у середовищі звичайного садочка такій малечі – дуже позитивно. Батьки вже бачать результат і дякують нам.
До речі, цього садочка могло б і не бути, якби не моя подорож до Америки. Вона вкотре змусила мене думати про те, що в нашій освіті потрібно щось змінювати. Я мала освітню мандрівку в Штати: за програмою «Відкритий світ» наша група побувала у Каліфорнії, ми відвідували різні освітні заклади. Побачила, що – так, а що – не так, і що ми можемо зробити. Кожна країна має різні системи освіти, де є свої плюси і свої мінуси. Єдине, що я хочу сказати: не знаю, чи ми колись доростемо до того рівня інклюзивного навчання, яке є там.
«Завжди хотіла бути Снігуронькою, але була Сніжинкою»
- Зазвичай, ми все життя згадуємо той садочок, в який ходили самі й потім порівнюємо. Розкажіть про свій садочок. Той, який з дитинства запам’ятали ви?
- Треба (сміється, - авт.)? То був 22-й садок в центрі Луцька, його називали «міліцейським» і його вже немає. Я була дуже спокійною дитиною. З таких дітей, яких посадиш на стільчик, прийдеш за півгодини, а вона там і сидить… Це так мама і бабуся мені колись розповідали. Не пам’ятаю, щоб плакала. Але пригадую, що не завжди хотілося туди йти. У мене було дві спроби піти в садок. Перша була невдала. Тоді мені було 2 роки, це не спрацювало – і бабуся взялася мене доглядати. Мої батьки були вчителями, працювали позмінно і не могли так підлаштувати графік, щоб бути зі мною.
Наступного разу я пішла в садок у 4 роки. Була там до 7-ми. Було дві виховательки, одну з яких я любила, іншу – ні. Хоча мене там не ображали. Щодо їжі, то не пригадаю щось таке, щоб дуже не любила чи любила. Та й то були 80-ті роки: особливого вибору не мали.
До речі, у нас в «Happy kids club» мало бути свято і ми думали про те, чи мають бути діти в костюмах. І я чомусь тоді згадала, що на свято Нового Року хотіла бути Снігуронькою. Але завжди була Сніжинкою… Точно пам’ятаю, що в нас Снігуронькою була найактивніша дівчинка, а я не була активною. Вона була з коротким волоссям, а я думала: «У мене таке волосся довге і гарне, чому ж не я?».
- А як ваші колеги і друзі відреагували на те, що ви запустили власний проект – приватний садок?
- Найближчі люди просто слухали і підтримували. А як до цього відносяться люди, які зі мною працюють, але які не є зі мною близькими? За великим рахунком, те, що вони думають, - це їхнє, не моє. Тому я приймаю будь-яке до себе відношення, я не повинна всім подобатися. Як і мої ідеї.
- Що - далі?
Поки що це теж на рівні ідеї, але перш за все, я хочу ще один такий заклад, але в іншому приміщенні. І я хочу школу.
Що мене дуже тішить, до цього підштовхують батьки деяких наших вихованців. Запитують, просять, цікавляться… «А правда, що вже за 3 роки буде куди віддати дитину в школу?» - кажуть. Тому все-таки хочу школу. Як мені це вдасться і коли це буде, зараз сказати важко.
- Ніхто з управління освіти не пропонував вам колись поділитися своїм досвідом, обмінятися з завідувачами комунальних садочків? Не було такого круглого столу?
- Ні. Була пропозиція тільки від педколеджу. Я на неї відгукнулася, просто ще часу не було організуватися. В нас є, до речі, випускниця коледжу. Я можу сказати, що це чудовий працівник. Наш педколедж дає чудову підготовку.
- Весь час, доки я вас слухала, у мене крутилася думка, що ви інтонаціями, думками чомусь мені схожі на міністра освіти Лілію Гриневич. Чи могли б ви стати міністром освіти, начальником управління освіти – керівником у тій “осоружній” системі, яка так не хоче змінюватися?
- Я проректор великого вузу, це теж державна робота. Причому – адміністративна. Уявити таке я можу, але чи хочу я? Швидше за все, що ні. Це з одного боку, а з іншого – усе залежить від багатьох чинників. Одна людина нічого не змінить, у будь-якій сфері. Якщо приходить команда, тоді можна думати про зміни. А якщо приходить одна людина – це може бути просто боротьба з вітряками… Я це чудово розумію.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Передрук заборонений
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.