Маскувальник, солдат Сергій та електрик, старший солдат Юрій родом з Волині. Чоловіки несуть службу в одному із підрозділів 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Є учасниками бойових дій.
Історію захисників розповіли на фейсбук-сторінці полку.
Сергію 35 років, а Юрію – 39. До широкомасштабного вторгнення російської орди в Україну чоловіки жили спокійним, щасливим життям. Обидва мають сім’ї, які сьогодні товаришують між собою. Виявилось, що побратими мешкали неподалік один від одного, але в мирному житті їхні дороги ніколи не сходились.
Шлях до мобілізації у добровольців був різний, але ідея та мета одна – бажання захищати рідних та Україну. Ось уже два з половиною роки побратими пліч-о-пліч борються за свободу рідної держави. А починалось усе з лютневої ночі, котра назавжди змінила життя кожного із нас.
«В ніч на 24 лютого 2022 року я був закордоном. Працював там. Але коли дізнався, що у нас почалась війна, то залишив все і поїхав в Україну. Вечором 24-го я був уже вдома.
Я був шокований тим, що побачив на кордоні. Люди масово їхали в напрямку Європи. Тим часом я тримав курс додому, до сім’ї. Звісно, що невідомість лякала. Але я, як чоловік, мав бути поруч із рідними та стати на їхній захист. Вже вдома прийняв рішення йти в ЗСУ», - розповідає Сергій.
Повідомлення про атаку росіян Юрій почув вдома. Молода сімʼя була спантеличена тим, що відбувалось. Спершу чоловік став частиною місцевої тероборони. Стояв на блокпостах. Але через кілька днів пішов у ТЦК та СП, щоб його мобілізували в українське військо.
«У свій час я служив строкову службу. Задовго до війни мені доводилось багато часу бути у роз’їздах. Я багато працював, бо хотів здійснити мрію нашої сім’ї. Згодом ми з дружиною таки придбали будинок. І здавалось, що нарешті починаємо спокійно жити. Я радів, що маю змогу бачити, як ростуть наші діти. Але почалась війна… Я мобілізувався, бо по-іншому б не зміг. Тепер рідних бачу лише в телефоні», - говорить Юрій.
Березень 2022. Місцеве ТЦК та СП було переповнене добровольцями. Охочі захищати Україну усюди: в приміщені центру, на подвір'ї та у "кілометрових" чергах.
«Усі рвались захищати Україну та рідних, які залишались вдома. У військкоматі мені сказали, щоб збирав речі й чекав на дзвінок. А через дві доби я вже був в одному із навчальних центрів, де відбувався «набір» у різні військові частини. Там я й познайомився з Сергієм. З’ясувалось, що ми земляки. А для волинян це наче синонім до слова «рідні». Тож почали товаришувати. З цього часу й по нині ми разом служимо у ЗСУ і в одному батальйоні», - каже Юрій.
«Пам’ятаємо, як відібрали хлопців у піхоту. А для нас вже місця не вистачило, бо частини були вже укомплектовані. І щоб не відправляти нас назад в ТЦК, то залишили на кілька днів у навчальному центрі. Якраз тоді прийшов запит із полку. Ми на той час самі не до кінця розуміли, що це за військова частина і які завдання перед нами стоятимуть. Відбір також був ретельний. В який момент ми думали, що теж станемо «піхотинцями», - діляться спогадами військові.
Відтоді у захисників розпочався новий етап у житті. Бойові завдання виконували на різних напрямках фронту. Одна із ротацій тривала довгих 11 місяців.
«До важкої праці я звик, тому складно не було. А відстань з рідними – це найважче випробовування. Діти ростуть, а ми цього не бачимо. Підлітковий вік, формується характер. Хотілося б цей період з ними проживати. Але усі ми добре розуміємо, що в першу чергу ми на фронті заради дітей, заради їхнього майбутнього. Бо ніхто з нас не хоче, щоб російська армія окупувала наші землі. Та й ціна за волю заплачена велика і не маємо права здаватись», - піднявши погляд до неба, говорить старший солдат Юрій.
Волиняни також згадували про «життя на фронті» і виклики, які стоять перед військовими.
«Я пам’ятаю перші обстріли. Це було дуже страшно... Ми теж «не є народжені для війни», як люблять говорити у суспільстві ті, хто уникає мобілізації.
Коли ми йшли до війська, то нас ніхто за руки та ноги не тягнув. Тоді таких не було. Ми самі йшли. Свідомо», – кажуть вони.