У Луцьку в ТРЦ «Промінь» 30 січня відбувся допрем’єрний показ фільму про кіборгів «Трохи нижче неба». Людей прийшло чимало, попри рясну заметіль. Тут — заступник голови обласної ради Григорій Пустовіт, заступник голови Волинської ОДА Анатолій Костик, військовий капелан, протоієрей Михайло Бучак, радник патронатної служби Волинської ОДА Ігор Возняк і з сотня військових, волонтерів, активістів.
Подію майже не анонсували, адже через ковід-19 кількість місць у залі була обмеженою. Зустріч на лепту нагадувала вечір випускників, де всі давно добре знайомі. Піднесений настрій, гучні розмови, сміх і обійми. Таким був початок допрем’єрного показу стрічки «Трохи нижче неба».
Про що цей фільм?
Документальний фільм про кіборгів, які боронили Донецький аеропорт. Про тих, кого вже немає з нами, і про тих, хто є. Це чотири історії кіборгів, які загинули. Чотири долі — Ігоря Римара, Володимира Труха, В’ячеслава Мельника та Івана Вітишина. Розповіді живих і спогади про мертвих. Страшні історії про полон, підступність ворогів, смерть, яка дихає в потилицю... Усе це — стрічка «Трохи нижче неба». Фільм триває приблизно 60 хвилин. Там усе: відео з особистих архівів бійців, розповіді матерів загиблих воїнів, дружин, доньок, побратимів..
Михайло Ухман, продюсер стрічки «Трохи нижче неба», каже:
«Два роки ми створювали цей фільм. Їздили від області до області. Тут історії про чотирьох убитих хлопців. Від цього ми відштовхувались, шукали їхніх побратимів, а вони розкидані вже по всьому світу. Оцей процес тривав більше року, а майже 6 місяців — монтаж.
Я сам доброволець, окрім того, що воєнний журналіст. Тому мені це все близьке. Я бачив, як побратими вмирають, бачив усе те саме, що пережили хлопці у стрічці. Але ж наші люди швидко все забувають, і моя мета — це зберегти. Ми маємо своїх героїв, і я не хочу, щоб мої діти росли на російських фільмах і поруч із російською культурою. Тому створюємо своє, і це лише початок. За два місяці вийде новий фільм, який ми знімали на Волині, біля Турійська».
Що кажуть люди?
Павло Ковальський, учасник АТО, доброволець. Воював у складі 15 окремого штурмового батальйону 128 окремої гірсько-піхотної бригади:
«Це жахливі події, але про них мають знати. Згадую й певні негативні флешбеки зі свого досвіду у ті часи, але нам потрібно створювати такий продукт і боротися інформаційно із країною-агресором, доносити своїм людям, що війна і досі триває. Зараз вона вже більш гібридна і більш тиха, але солдати так само гинуть. Страждають українські родини: матері, діти, дружини загиблих. Цей біль і далі збільшується в масштабах країни.
Я тішусь, що такий продукт із реальними фактами і подіями виходить в інформаційний простір. Війна — це жахливо, але усі цивільні люди мають шанувати наших захисників. Вони захищали нас ціною свого здоров’я та життя. Хочеться дуже подякувати організаторам, сценаристам і Сергію Каравану, який нас сюди запросив. Зібралось дуже багато ветеранів, активістів, волонтерів, чиновників, і це дуже важливо».
Віталій П’ясецький, оборонець ДАПу, боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади:
«Мені це відгукується, і я знімався у цьому фільмі, там є моя історія, тому я тут один із тих, хто на власні очі бачив усе те, що відбувалось в аеропорту. Я дуже переймався, щоб факти не були викривлені, але все так, як є. Я знаю Михайла (продюсера стрічки Михайла Ухмана, — ред.), він діючий боєць. Тому повністю йому довіряю і знаю, що цей фільм точно вартий уваги. Тішить, що так багато людей прийшло у Луцьку, так само було у Рівному й у Києві. Я дуже переживаю, щоб була увага суспільства до фільму, бо тут йдеться не лише про вкладені кошти, а й про величезну роботу. Це не комерційний фільм ані краплі, це теж інформаційна зброя. Дуже хочеться, аби його підтримало українське телебачення і стрічка вийшла на широкий загал для всіх».
Григорій Пустовіт, заступник голови Волинської обласної ради:
«Тут справжня правда. Про справжню війну. Важко говорити, бо кожен фільм про війну не може передати ту всю гаму почуттів, непідкупні емоції. Але сьогодні ми відчули якраз те, що так складно передати: справжні емоції, страх, гордість, переживання і війну загалом. Це справді гордість за тих хлопців, які воювали. Коли вони спокійно говорять, що на вулиці було -30, то тут ми при -5 не можемо уявити, як це. А на них це не впливало ніяк. Це справжня наша гордість».
Заступник голови Волинської ОДА Анатолій Костик:
«Я хочу подякувати кожному нашому бійцю, добровольцю, військовому, які захищали і захищають нас. Дуже сильний фільм. Дивився і навіть не можу підібрати слів подяки. Багато кого з них я особисто знаю, і те, як передали, — дуже емоційно. Це фільм-правда. Я хочу, щоб таких фільмів було більше, бо ми побачили, що у нас є воля, сила і дух».
Моє враження
Зал заповнили відсотків на 60. Сиділи через одного. Але від початку фільму на мить здалося, що зал повний. І ніби з нами були ті, хто вже давно поповнив небесний легіон. Цей фільм разюче відрізняється від тих, які ми звикли бачити на телебаченні. Тут емоції. Я не стримала сліз із перших хвилин і не змогла спинити їх до останніх секунд. Поблизу мене сиділи кремезні чоловіки у військовій формі. Один із них просто вийшов через 5 хвилин із залу зі словами «Не можу, важко згадувати». Переді мною плакала молода дівчина, позаду мене — бабуся. Усіх нас щось об’єднувало. Кожен із нас мав якусь свою історію. Я згадувала тата, якого вже немає серед живих, але який теж проходив увесь цей шлях в АТО/ООС. Та дівчина, — ймовірно, брата, а бабуся — сина.
Якщо перед показом не стихали сміх і радість, то після перегляду у залі стояла повна тиша. Фільм буквально змусив кожного глядача бути там із нашими хлопцями, відчути усе те пекло на собі, порівняти, обдумати, зрозуміти. Виходячи з залу, хтось із бійців тихо так собі сказав: «Дякую Богу, що ми живі». А я хочу подякувати за цю стрічку, яка вкотре нагадала усім, що війна дуже близько. І якщо ми тут, на мирній території, то мусимо допомагати тим, хто зараз оберігає наші життя. Наші з вами. Моє і твоє.
Текст Юлії ГАЛЕЦЬКОЇ