Сьогодні у Ковелі віддали останню шану та провели у безсмертя двох наших воїнів, молодших сержантів двох волинських бригад — Віктора Кулика з 100-ої ОМБр та Олександра Скорука з 14-ої ОМБр імені князя Романа Великого. Обоє захищали Україну з перших днів повномасштабної війни і пройшли зі своїми підрозділами найгарячіші напрямки фронту.
Про це повідомили у міській раді.
Віктор Ярославович Кулик народився 5 липня 1991 року в Ковелі. Навчався в ЗОШ №8, а після закінчення 11-ти класів вступив до Ковельського СПТУ №7, яке закінчив з відзнакою і отримав фах “газоелектрозварника”. Продовжив навчання в Нововолинському електромеханічному технікумі і заочно - в Маріупольському приазовському технічному університеті за спеціальністю “технології та устаткування зварювання”. На час академічної відпустки відслужив строкову службу в Президентському полку при Генеральному штабі Збройних Сил України. За зразкову службу був відзначений грамотами та подяками командування.
Трудову біографію після армії Віктор розпочав з ремонту великогабаритного транспорту, оскільки мав “золоті руки” та захоплювався технікою.
У Ковелі зустрів кохання на все життя — майбутню дружину Оксану, до якої завжди звертався “моя Оксанка” і разом з якою вони прожили 9 років щасливого сімейного життя. У подружжя народився синочок - Артем, якому 30 грудня виповниться 8 років. Родина була для Віктора цілим всесвітом.
Він завжди був готовий допомогти, знайти потрібне слово, розрадити. З надзвичайною повагою та любов’ю ставився до мами — Галини Миколаївни та сестрички Даринки, всіляко їм допомагав та підтримував.
Все його життя було пов’язане з технікою. І не було такого в машині, щоб він не міг поремонтувати чи відновити. Автомобілі були його справжньою пристрастю: він мріяв купити власну вантажівку і заробляти гроші для родини.
Повномасштабна війна застала Віктора в Харкові, куди він приїхав вивантажувати товар з Німеччини. По поверненню додому прийняв рішення стати на захист України і уже 25 лютого 2022 року пішов служити в ковельський батальйон 100-ої Волинської бригади тероборони, яка згодом стане “сталевою соткою”, 100-ю окремою механізованою бригадою Сухопутних військ ЗСУ.
У складі волинської бригади Віктор пройшов усі найгарячіші напрямки фронту і ніколи не зраджував головним своїм чеснотам: чесності, принциповості та порядності. Мав загострене відчуття справедливості, але побратими добре знали — Віктор завжди прийде на допомогу, поділиться останнім і не кине в біді...
На жаль, біда трапилася із ним самим: 19 лютого на місце дислокації ремонтно- відновлювального батальйону, де служив Віктор Кулик, прилетіла керована 250-ти кілограмова фугасна авіабомба, яка має велику руйнівну силу. Серед полеглих від ворожого обстрілу воїнів був і молодший сержант, командир відділення ремонтної роти автомобільної техніки Віктор Кулик. Земний шлях справжнього Воїна та патріота України обірвався далеко від дому — у Бахмутському районі Донецької області.
Віктор Кулик віддав своє життя за кожного з нас та свободу рідної України.
Важке горе через війну переживає і родина ковельчанина Олександра Володимировича Скорука, який також повернувся у рідне місто “на щиті”.
Олександр Скорук народився 21 січня 1979 року в Ковелі. Навчався в ЗОШ №1, а вищу освіту здобув у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, де вчився на історичному факультеті.
Отримавши університетський диплом, відслужив в Ковелі строкову армійську службу. Здобув другу, економічну освіту в Луцьку. В 2010 році у його житті сталася визначальна подія — Саша одружився з коханою дівчиною Іриною. Став підприємцем, разом вони торгували інструментом на Брестському ринку.
У подружжя Скоруків — двоє діток: старшому - Роману 14 років, а його сестричці Марійці — 12. Обоє вчаться в ковельському ліцеї імені Олени Пчілки.
У мирному житті Саша збудував власний дім, але не встиг у ньому обжитися — всі сімейні плани Скоруків зламала повномасштабна війна. Олександр був і на заробітках у Європі. Власне, саме 24 лютого 2022 року він збирався їхати на роботу в Німеччину, але неспокійний ранок того дня змінив його плани. Саша залишився вдома і добровільно пішов у військкомат. Дружині пояснив це коротко: “ Я піду захищати тебе, дітей та Україну!”. Відмовляти його Ірина не стала, та й змінювати рішення — не в характері Саші. Так він опинився на фронті. Служив у 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, мав звання молодшого сержанта та був оператором відділення протитанкових ракетних комплексів 2-го механізованого батальйону. У яких би гарячих точках фронту не воював, дружині нічого про війну не розповідав — беріг її та батьків від зайвих хвилювань та неспокою. Коли у травні Саша прийшов у відпустку, то найбільшим його бажанням було — побути вдома. Він багато читав і знаходив на це час навіть на фронті. А ще Олександр Скорук був вмілим і відважним воїном, за що отримав іменну відзнаку командира Князівської бригади.
Свій останній бій мужній захисник України прийняв 18 грудня на Куп’янському напрямку, поблизу населеного пункту Першотравневе. Вірний військовій присязі Олександр Скорук загинув внаслідок ворожого обстрілу позицій наших воїнів...
Вічна пам’ять і слава Героям!