У селах Полісся сьогодні збереглася традиція автентичного поліського співу.
Старі Коні, Комори, Сваловичі. У цих та деяких інших поліських селах ще пам’ятають старі пісні, які тут раніше знали та вміли співати всі, – пише Ukrainer.
Вчилися співати дуже легко й природно. Як дихати.
Тепер, коли кількість сільських мешканців тут часом не перевищує 30 осіб і всі вони — літні люди, спів просто на вулиці чути дедалі рідше. Попри все, є серед місцевих ще ті, хто пам’ятає, зберігає, співає і, навіть, навчає співу.
Полісся — регіон, вкритий лісами і болотами. Через відносну ізольованість протягом багатьох століть поліщуки мало взаємодіяли з мешканцями інших регіонів країни. Вони не мали потреби виїжджати за межі найближчих сіл, а чужинці заходили сюди рідко.
Традиційна музика, тобто музика, яку грають і співають у селах, протягом дуже тривалого часу лишалася майже незмінною і неквапливо розвивалася за своїми принципами. Радянський період і урбанізація, яку він приніс, сильно вплинули на повсякденне життя селян. Молоді люди їхали вчитися, а то й зовсім переїжджали в міста, а заразом, навідуючись, або повертаючись із роботи чи навчання, привозили з собою до сіл міську моду, зокрема й на пісні, і таким чином змінювали (і найчастіше — спрощували) автентичні пісенні традиції, які формувалися у селах століттями.
Проте, на Поліссі за радянський час не було побудовано великої кількості фабрик чи заводів, інфраструктура була розвинена порівняно слабко, люди мало подорожували, і міські тенденції та устрій життя протягом дуже тривалого часу не досягали поліських сіл.
Міська мода, зокрема й на музику, повільніше проникала у віддалені, заховані серед лісів села, тому поліщукам вдалося протягом значного часу зберігати свої пісні в архаїчному, первозданному вигляді.
Поліська музика — дика і ні на що не схожа. Тут збереглися не лише пісні, унікальні за змістом — на Поліссі ще досі можна знайти співачок, що володіють складними старовинними техніками співу, з великою кількістю оздоб і специфічних переключень голосу, що вирізняють поліські пісні серед усіх інших.
Тут співають переважно на два чи три голоси: основний, бас, і «вивід» — високий голос, який, як і всюди по Україні, співає завжди лише одна людина. Поліські виводи — пронизливі та високі. Коли чуєш поліський спів вперше — кров холоне в жилах. Пронизливі звуки наче розрізають повітря, вони гострі, і ніби створені для того, щоби пробитися через ліси й болота до вух іншої людини.
Старі Коні. Доминіка
Доминіка Чекун, або баба Даня, як звуть її знайомі, — одна з найвідоміших українських автентичних співачок. Вона виступала в різних містах України та СРСР, її спів записаний на чотирьох дисках, пісні у її виконанні включені до аудіоколекції ЮНЕСКО, де зібрана світова спадщина традиційної музики. Безліч разів вона виступала на фестивалях в Україні та за кордоном, давала майстер-класи зі співу.
Хата баби Дані пофарбована у темно-червоний і блакитний. Ці кольори, а ще жовтий і фіолетовий — улюблені кольори поліщуків. На стіні — білою олійною фарбою намальовані два лебеді — типовий сюжет для народних картин, якими люди в селах часто прикрашають ворота чи будинки; у сінях — стара скриня із пишним квітковим малюнком, що вже потьмянів від часу, а на скрині — домашній хліб «із чорнушкою» який Доминіка Чекун все життя принципово пече сама.
Ще років 70 тому спів був базовим вмінням майже кожної людини. Наприклад, на весіллях співали не лише «співачки» — співали всі незаміжні дівчата з родини, бо без їхньої участі обряд би не міг відбутися. Але, звісно, були й виняткові співаки та співачки, яких особливо часто запрошували на весілля.
Спів і музика були найулюбленішим способом проводити час разом під час святкувань. Співати вчилися так просто і мимохідь, як вчилися говорити, готувати їсти, чи доглядати худобу.
Своєї першої пісні Доминіка Чекун навчилася в 6 років. Тоді ще, всередині ХХ століття, кожен етап весілля в селах супроводжували співом спеціальних обрядових пісень. Весілля тривало три дні:
— Баба моя ішла на весілля. Помню і зара: весілля на три столи отак було. Ми на печі сидимо, а тиї діти грають, а я слухаю, як співають, як люди співають. А от уже коли слід до хати йти, вийшла жінка, вона мого чоловіка тьотка рідна. Вона вийшла і заспівала пісню.
Ну, я ж мала така була, і більше я ніде її не чула, а на весіллі от почула її, ту пісню. Вона, та пісня, мені так понаравилась, що я прийшла до хати, і я її співаю-співаю, сама собі співаю, і я навчилася ту пісню співати.
Чула потом, вона ще десь її співала, бо вона вельми по весіллях ходила — така співачка була, звали її на весілля, то вона співала. А я навчилась, да вже й своїх онуків навчила співати.
Доминіка розповідає, як дівчинкою шукала нагоди нишком повчитися у гарних співаків. У Старих Конях був чоловік, що мав дуже гарний голос. Доминіка намагалася так підгадати, щоби пасти корови разом з ним, і наслухалася того, як він співає — тільки так, щоби він не здогадався. А як виросла — вже її постійно кликали співати:
— Як пожену корови пасти, то багато пісень співаю. Пасу корови сама ж, то як молода була, то співаю! То приїдуть голова наший і парторг: «Даня, знаєш шо, ми співати хочемо». Тоже ж співаки вони були такиї. І прийдуть: «А ти ж день співала, ми почули твій голос. То давай будем ввечері співати!» Така жизнь була.
І такі зустрічі були дуже частими:
— Нас було 9 доярок. То так у вечері подоїм корови, ідем з доїння і співаєм. І вже люди ждуть: ну, зараз будуть іти доярки, співати. Співали кажен вечір.
На Поліссі ще досі пам’ятають пісні, які не поширені в інших регіонах. Це так звані «кустові» пісні, які співають під час обряду водіння куста. Цей обряд проводили на Трійцю — молоду дівчину вбирали у зілля так, щоби її неможливо було впізнати і, водячи по селу, заходили у кожен двір, співаючи пісень.
В інших частинах Полісся були свої унікальні — «русальні» пісні. Деякі місцеві літні люди й досі вірять, що потопельники та ті, хто помер у троїцький тиждень, незалежно від статі, стають русалками — молодими дівчатами із розпущеним волоссям, у довгому білому одязі. Щороку ці люди приходять у село «провідують» своїх родичів, а наприкінці русального тижня їх випроводжають зі спеціальними піснями і обрядами за село, до кладовища.
Збереглися й інші обрядові, а отже, — й архаїчні пісні — весільні, веснянки, купальські, «літні» жнивні і борові пісні, колядки. Їх співали майже винятково жінки: дівчатка — веснянки, юначки і молодиці — весільні, купальські, кустові і русальні.
Пісні літнього циклу співали переважно заміжні жінки. Мелодії обрядових пісень прості, але кожна вправна співачка щедро прикрашає їх імпровізаційними оздобами-мелізмами, від чого пісня звучить багатше і кучерявіше. На старовинні обрядові пісні все складніше натрапити в селах, де не знайшлося активних і талановитих людей, які знали б і співали так багато, як, наприклад, у Старих Конях.
Баба Даня згадує, що «літні» пісні співали голосно, на весь голос — навіть тоді, коли робили фізично виснажливу працю. Наприклад, жали жито. Потрібно було співати так, щоби всі той спів почули.
Зараз колишнє село Старі Коні вже належить до райцентру Зарічне. Але Доминіці Чекун, як і раніше, важливо, щоби люди знали, з якого села вона родом:
— У 78-му році стали їздити ми по селах, по районах. То ми, як їздили вже співати, то наший голова — то зараз наше село не зовуть Стари Кони, а тепер воно зветься Зарічне — каже: «Не пишите, що з Зарічного. Старі Коні ето жонки співають. І всьо». Щоби знали, що то в Старих Конях співають. А що Зарічне… В Зарічному так не співають!
Раніше баба Даня співала разом із сестрами й подругами:
— Коли дев’ять жінок їдем співати, коли п’ять. Повмирали вже всі, дві зосталось жінки, а я — третя.
Хата баби Дані за сільськими мірками не така вже й мала — чотири кімнати і кухонька, переобладнана із майстерні, де колись працював чоловік баби Дані — він був столяром:
— Хлопці були, а от він мені саме лучше в душу вліз. Ну мені самий лучший, геть за всіх. Так от, понравився ж так. І добрий хазяїн був. Хазяйнували.
Доволі часто сільські співачки розповідають, що чоловіки їх ревнували, не пускали виступати на концертах. Бабі Дані пощастило більше, тому в молодості ледь не щотижня доводилося виступати — чи в селі, чи в райцентрі, а час від часу запрошували в інші міста України та найближчих радянських республік.
Він як молодим був, то так не співав, а коло мене навчився. Любив, як я співала, і прийде: «Давай, Даня, ввечері поспіваєм». Я першим голосом, він — другим. І він мені ніколи не докоряв, мовляв, що ти співати їдеш. Мені чоботи почистить: «Скоріш собирайся, скоріш вже!».
Бо була й інша така родина: «Нєт, поїду!» — «Нєт, не поїдеш!» — «Голову одрубаю, як поїдеш!». Є такі мужчини. Як ми зайшли до однеї жінки, а чоловік сидить, а ми: «Зося, ходи з нами, да поїдеш, да будеш співати». Вона тоже співала. А він: «Шо поїдеш, то в хату не прийдеш». Такі були. А на мене ніколи не казав: «Не поїдеш», чи там… Нє, я такого не знаю.
Зараз, за словами баби Дані, молодші жінки в Старих Конях вже не співають і не знають старовинних пісень. Хіба на свята іноді сходяться в гості сестри чи сусіди. Набагато більше інтересу проявляють дослідники та учні з інших міст.
В теплу пору року гості в баби Дані бувають часто, іноді затримуються на тиждень і навіть довше. З України, Польщі, Німеччини, США приїжджають у Старі Коні повчитися традиційного співу — хтось лише раз, щоби зробити записи, а дехто регулярно їздить протягом багатьох років:
— Ну, от співаю, да почують же ж люди. Хто хоче навчитися, то ж научиться. Ту пісню полюбить, ту пісню полюбить. З Києва саме більше їдуть. Були з Канади дві дівчинки. Були жінка з чоловіком з Америки. А позапрошлий рік було п’ятеро чоловік: двоє з Києва і троє з Америки приїжджали.
Яґна Кніттель, польська режисерка, дослідниця і співачка, приїздить до баби Дані від 2000 року, відколи дізналася про неї від Ірини Клименко, етномузикологині з Києва, що першою з науковців записала гурт Старих Коней. Вперше почувши поліський спів у виконанні київського гурту «Древо». Яґна була настільки захопилася цією традицією, що зажадала вчитися традиційного співу в природній спосіб, безпосередньо від сільських співачок — тому й вирушила в етнографічну експедицію українським Поліссям:
Коли я вперше приїхала у Старі Коні, Сварицевичі, та інші Поліські села — була зачарована — не лише піснями, а передусім людьми. Літніми людьми — бо саме їх шукала. Любила спостерігати за ними — як різнокольорово вбираються, як розмовляють, як доглядають свої городи. Я відчуваю, що спілкуючись із ними, доторкаюся до чогось важливого, чогось справжнього і, що найважливіше — давнього. Чогось, що триває століттями.
Знайомство із Доминікою Чекун стало неочікуваним відкриттям для польської дослідниці:
— Я зустрічала багато автентичних співачок — і в Польщі, і на Поліссі, але зазвичай чую в їх співі лише сліди давньої краси. Із Доминікою Чекун все інакше. Її спів насправді чудовий. Не зважаючи на вік, вона має сильний голос, але передусім — надзвичайну музичну чутливість — вона на сто відсотків видатна співачка. Вона прекрасно розуміє місцевий стиль, знає, що таке якісний спів, і знає собі ціну. Вона ніколи не копіює якийсь усталений зразок, її спів — це завжди творення. Тому її можна слухати безкінечно. Відтоді, як мені було 18 років, слухаю її із однаковим захватом і не можу наслухатися. Я вчуся в неї співу, але водночас прекрасно розумію, що це недосяжна висота. Треба народитися Доминікою, щоби співати так, як вона.
Здебільшого у селах зараз найлегше знайти пісні й романси, які стали популярними на початку ХХ століття. Музика в селах, як і все, що створюють селяни — практична і функціональна. Пісні і танцювальні мелодії виникали з потреби — розважитися, провести час у компанії, супроводити обряд тощо.
Відходив старовинний патріархальний устрій, змінювався побут — почали зникати давні обряди, а разом з ними і пісні. Наприклад, так ставалося зі старовинними жнивними, боровими піснями, веснянками. Після приходу Радянського Союзу, із забороною релігійних практик, почали зникати колядки і псальми.
Замість «колишніх» приходили нові пісні з міст. Їх крутили по радіо, їх вчили у сільських клубах місцеві хори та дитячі колективи. Ці пісні часто жвавіші та легші за мелодією і технікою співу, тому швидко набували популярності, витісняючи «колишні» місцеві пісні. Але не в Старих Конях:
— У нас поліські всі, у нас заграничних ніде немає. Приїжджала прошлий рік, — осінню була — з Германії дівчина. Нашого язика не понімає, абсолютно нічого не понімає. Її київський привіз мужчина. Я вже співала. То вона каже, так понравилось! Вона бає по-англійськи до його, а він вже перекладає. «Так понравилось оте співання поліське, що я ще приїду сюда. От побачите, що я приїду ще сюда».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.