«Вчора пропонували нам каву, а сьогодні кричать: давітє іх». Історії вартових луцького неба

204-та бригада тактичної авіації з 2018 року дислокується у Луцьку, хоча корінням – «севастопольська». На окупованій території у багатьох залишились сім’ї, родичі, друзі і добірка спогадів за кілька десятків років...Під час анексії Криму 28 лютого 2014 року аеропорт Бельбек, де тривалий час дислокувалася бригада, захопили російські війська. Військові без зброї, з прапорами у руках, співаючи гімн України, рушили у бік озброєних бойовиків. Росіяни стріляли біля ніг українських військових, але наші йшли. Йшли і співали рядки славеню...

Вони, як і у 2014-му, залишилися вартовими нашого з вами неба, але тепер розташовуються у Луцьку. Кажуть, відсіч ворогові готові дати у будь-який момент і за будь-яких умов. Луцький аеропорт, з їхніх слів, – один із найкращих, які в Україні не використовували. Направду, залаштунки авіації виглядають доволі масштабно та кремезно, але – з душею. Та й загалом – тут усе з душею. І спокоєм. Попри неймовірний шум залізних ластівок, на летовищі спокійно, бо бойових дух – усюди. 

«Перший» вирішив розповісти про кількох військових цієї бригади, аби ви знали, хто стоїть на варті нашого з вами спокою. 


Періодично наші розмови затихають, бо ж навчання на летовищі у самому розпалі. Шум літаків досягає таких децибел, що неможливо бодай щось почути, але військові підбадьорюють: «будете такими ж глухими, як і ми», або «о, так це Еллочка..Вона в нас тихо злітає» (Еллочка - це Л-39, величезний літак вагою у 3 455 кг, ред.)

Северин Вітвіцький, начальник обслуговування двигуна літака та засобів аварійного покидання літака

«Я з 2004 року служу в цій бригаді, починав на цьому аеродромі, але як частину розігнали – поїхав служити у Крим. Відповідно, багато з ними пройшов і проходжу й досі. Ті події у Бельбеку були найстрашнішими в історії нашої бригади. Це було нервово, імпульсивно, невизначено, але – з надією. За декілька ночей зрозумів, що ті люди, які були поруч – не ті, якими здавались. Багато зрадили військових, цивільних. Ті, хто вчора мені каву пропонував, сьогодні вже стоять за парканом і кричать: «Давітє їх, штурмуйтє!». Відверто скажу, під час наступу я дуже переживав, щоб усе закінчилося спокійно. Бо одне діло, коли ти йдеш колоною зі своїми, а друге – коли сам біля паркану. Я нервувався з кожним пострілом, бо не знав, що там відбувається і що буде далі зі мною, з нами.

Ми всі боялися, бо не боїться лише дурень, але це не заважало нам боронити своє. Страшно було, коли лежав на підлозі їдальні, а бойовики штурмували вартове приміщення. За ту ніч я написав усім знайомим журналістам, депутатам, а у відповідь отримав: «Дєржитесь. Тримайтесь».

У ті часи ми жили в поганих умовах, служили в поганих умовах, було багато перешкод, які не усі витримували. Одиниці залишились, і ми рухаємось у чудовому напрямку. Можу сказати, що лише 30% військових навіть і не думали зрадити. На таких людях ми й тримались, бо відразу розійшлися на умовні табори: хто зрадив, хто може зрадити і хто – ніколи. Ті, хто лишалися у Криму, зазвичай виправдовувалися тим, що у них тут будинки, собаки, коти. Є й ті, хто вийшов із Криму з нами, відслужив контракт, а по закінченню – повернувся туди ж. 

Сам я родом зі Львова. Молодість провів у Криму і не можу скзаати, що мене назад тягне. Я відбув там свою юність, наситився ним, а зараз хочеться вже морального спокою. В мене дуже багато хороших друзів залишилось на півострові, більшість із них – з думкою про Україну, але таки там. 

Між іншим, я мріяв стати адвокатом, хоч батько у мене військовий, але мама – економіст. Але щасливий від того, що 21 рік зі своїх 38 служу своїй країні».

Ескендер Вейсов, тимчасовий виконувач обов’язків інженера автомобільної електрогазової служби

«З цією бригадою я у 2014 році виходив із Криму. Я родом звідти, там моє дитинство, мої рідні, батьки, друзі. Мій будинок й досі біля аеропорту в Бельбеку. Тепер я тут. За цей час я провчився у Харківському університеті і повернувся у 2019 році у свою, рідну бригаду.

Я ніби й холоднокровний, але покидати своїх, звісно, дуже складно. Якби сам, без рідних, то було б простіше. А так… Розумію, що там усі мої, а я – тут. У Криму було моє життя.

Я у 2014 році почувався дуже натхненним Майданом і тими подіями, тому навіть не думав піти на іншу сторону. Єдине, що стримувало і що болить досі, – мама. Мої рідні відверто висловлювалися проти, аби я їхав із Криму, але я не міг інакше. Це все було через сльози, несприйняття. Ось так я і їхав.

Тут залишився вірним, а для них – зрадив сім’ю. Хоча зараз мама дуже мною пишається. У мене є освіта і великі перспективі, вона щаслива від цього. Можливо, у людей вже і не дуже багато надій, що ці території ми повернемо, але у мене особисто є хороше передчуття.

Насправді ми й не думали, що росіяни дійсно будуть претендувати на наші землі. Усі сподівалися, що вони «пограються» і заберуться геть, але ніхто не прогнозував, що вже за кілька тижнів доведеться залишити свій аеропорт, свої домівки, своїх рідних. Зараз я тут, у Луцьку, і мене усе влаштовує. Так, один, але відчуваю підтримку своїх рідних і маю багато цілей».

Віктор Меретін, командир 204-ї севастопольської бригади тактичної авіації

«Авіація для мене – це життя. Я от вперше у творі в третьому класі написав, що буду льотчиком, і вже 27 років віддано служу. Батьки у мене не військові, я просто знав усе життя, що стану льотчиком, інших думок навіть не було. Пройшов усі посади і служу Україні. Родом із Черкащини. Батьки у мене там, дружина – тут, зі мною. Мені дуже подобається Волинь, я вважаю, що це – перлина України. 

В авіації кожен день складний, не можу сказати, що це – легко. Але від кожного польоту, від кожного дня в авіації я відчуваю радість, бо це –  моє. Страху давно ніякого нема, для мене це звичайна робота. Я сідаю у літак і можу відволіктися від усього, помилуватись краєвидами. Багато було непередбачуваних ситуацій, бо літак – це техніка. Три рази я сідав на одному двигуні, бо інший – відмовляв, але це усе – досвід і штатна робота. Мої рідні, звісно, переживають за мене.

Одного разу привів батька в частину, аби подивився, як я літаю, і він заплакав від переживань. Кожен політ мій переживає. Це непросто, але я вибрав цей шлях і віддано ним крокую».

Євгеній, льотчик 

«Я в 14 років вступив у військовий ліцей і відразу мріяв стати військовим льотчиком. Я все робив для того, аби ця мрія збулася. Мої батьки – теж військовослужбовці. Знають, що ця професія відверто небезпечна, тому мама була проти. Тато відразу підтримав. Ну і мамі з часом підтримати довелося.

Льотчиком бути класно. Мене постійно тягне літати – вдень і вночі. Нальоту в мене уже більш ніж 200 годин, літаю 2-3 рази на тиждень. У принципі, мені цього вистачає, бо об’єктивно – це складно і фізично, і морально. Психологічно навантаження велике: літак летить на величезній швидкості, у небі бувають різні ситуації, коли залежить усе від тебе, тому треба вчитися швидко приймати рішення, мати швидку реакцію. Фізичне навантаження також велике, тож відчуваю після польотів виснаження, але це нормально. 

Ноги уже не тремтять перед польотами, але якщо виконую щось нове, або йде повітряний бій – то почуття бувають різні. Чудово пам’ятаю свій перший самостійний польот, коли був у літаку один. Тоді найстрашнішим здавалося посадити цього залізного птаха, але я це зробив. І роблю тепер постійно. Зрівняти з чимось польоти не можу, бо це таке відчуття, яке точно нічим не замінити.

На вихідні часто їжджу до батьків. Вони родом із Житомира, але зараз у Івано-Франківській області, бо ж тато теж людина військова, і часті переїзди для нас – не нове. 

Я вважаю, що ця бригада – одна з найкращих. Тут багато льотчиків з великим досвідом. Вони радо ним діляться, підказують, направляють. Тут є командний дух».

Текст і фото Юлія ГАЛЕЦЬКА


#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Луцький район має все, щоб потужно розвиватися», - голова фракції «Свобода» Микола Романюк
Наступна новина Як взяти іпотеку на житло під 7%? ВІДЕОБЛОГ “ІНВЕСТОРА”