Сестри Олена Карпенко та Аліна Маруда більш ніж тиждень жили в окупованих селах на Київщині. За цей час встигли побачити різні грані «руского міра».
Окупанти вбивали мирних людей через те, що ті телефонували рідним.
Винесли з аптек усі трави, коли закінчились чаї. Захопили ферму і різали свиней, коли доїли свої сухпайки.
«Звільняли» людей від їхніх будинків, туалетів, газу, світла та води. Тож їм довелося збирати дощову воду з ринв, щоб помитися. Готувати на вогнищі. Пекти млинці замість хліба. Собак годувати кашею.
Більше історій жінки розповіли «Першому». Тепер це – спогади, в які важко повірити.
Історія Аліни Маруди
Між Бучею і Бородянкою є селище Немішаєве та село Козинці. У першому живе моя сестра Олена. У другому – я з чоловіком та двома дітьми. Син ходить у другий клас, донька – в 11-й.
Вранці 24 лютого я збиралася на роботу. Чоловік теж пішов. Через 15 хвилин він повернувся і сказав: «Жінко, війна почалась».
Відтоді ми більше не виїжджали нікуди. Думали, що буде два вибухи і на цьому все завершиться.
Ще працювали магазини, але я вирішила, що не варто скупляти продукти. До останнього не могла повірити, що це війна.
Моє село було окуповане з 28 лютого. Рашисти зайшли на танках. Ми бачили, як їхали, здалека.
До нас не доїхали, але снаряди летіли. До хати вони не дісталися б, бо там є річка, не переїхали б її…
Не віриться, що це сталося.
«Люди старалися на вулицю не виходити»
Наше село посередині між Варшавською і Житомирською трасою. Хоч де тривали бойові дії – все видно, як на долоні. Ми ще живемо в кінці села. Там поле поблизу.
* * *
Поки в русні були свої продукти, вони людей не чіпали. Копали окопи за селом і там жили.
А згодом почали заходити в село. Просили в людей їжі, а дехто вимагав.
Все трощили – шукали харчі. Навіть траву аптечну, щоб чай заварювати, повиносили…
Люди старалися на вулицю не виходити. Не знаєш, на кого натрапиш. Були більш адекватні солдати, які казали, що нічого не зроблять. А були такі, що без розмов могли стріляти. Звісно, агресія була в першу чергу на чоловіків середнього віку.
Ввечері вікна завішували чим могли, щоб не видно було світла.
Виїхати не можна було. Стояв російський блокпост.
* * *
Продуктів у магазини не завозили. Люди вишкребли останні дешеві майонези. Я їх ніколи не купувала, а це взяла дві пачки, бо не знала, що буде далі.
Хліба не було. Борошно закінчилося, то вже не могла нічого спекти.
«Вилазили на дах, щоб кудись зателефонувати»
Зв'язок був, але поганий. Його глушили. Грузилася вайбер-група, а щоб фейсбук – то нереально.
Вилазили на дах, щоб кудись зателефонувати. Росіяни вираховували, хто так робить. Вони думали, що це за ними стежать. У сусідньому селі розстріляли людей, бо думали, що ті зливають інформацію.
У лісі знайшли трьох закатованих чоловіків. Не знаю, як назвати тих, хто це робив…
* * *
Спочатку пропало світло і вода. У нас то колодязь був, ще могли зрідка помитися. А в когось – один на вулицю і то там води мало.
Сестра дощову воду збирала з даху, щоб помитися. Це нормально? У ХХІ столітті.
Люди почали закриватися одне від одного. Пішла боротьба за виживання.
Наш котел без світла ще міг якийсь час підтримувати тепло, а в сусідів не працював зовсім. У них двоє маленьких дітей. Вони захворіли. Ми віддали їм свій генератор.
«Чоловік був у такому шоці, що не розмовляв»
Було дуже важко, а для дітей то взагалі неможливо. Вони були в шоці.
У нас ще є маленький собачка, донька – всюди з ним, і в погріб брала.
Я їй казала: «Ти вже замучила того собаку, облиш. Він у нас старенький, глухенький, йому не страшно». А в неї паніка…
Син із собою в погріб забирав кота. Той верещав, видирався, він же не розумів, що відбувається.
Одного вечора син сів вечеряти. Почався сильний гул і раптом щось як гепне. Напевно, то була ракета. Він перший раз заплакав, бо думав, що це все.
І вже не міг їсти.
* * *
Коли 7 березня пропав газ, я вирішила, що час їхати. У той же день не вдалося, бо були сильні обстріли.
Я речі збирала так, ніби ніколи вже туди не приїду. Таке було відчуття, що приходить кінець світу.
Волонтери вивозили людей неофіційно. Зелених коридорів не було. Ми їхали на власний ризик. Не знали, чи доїдемо живими, але в селі вже залишатися не можна було.
Чоловік не хотів їхати до останнього. Я сказала, що поїду з дітьми сама. Він через війну був у такому шоці, що два тижні майже не розмовляв. Ні з дітьми, ні зі мною.
До Черкас їхали 10 годин, хоч раніше потрібно було 3 години
Ми виїхали 8 березня. Тоді був такий сніг… Прямували до Черкас. Там живе двоюрідний брат.
На блокпості чоловік каже: «Ви не бійтеся, дві години тому був по лісі обстріл, зараз нема, але пеньки горять». Дороги назад не було.
Ми їхали через поля та ліси. Був відрізок дороги, який військові сказали дуже швидко проїхати, поки не почалися обстріли.
Люди понавантажували отакі машини. Напевно, цілі хати вивозили. А там – багнюка. Перша машина застрягла. Всі почали того буса тягнути. Витягнули.
Потім інше авто «сіло». Чоловіків із 20 діставали. Напевно, якби обстріл був, то кинули б машину там…
Сказали всім вийти з машин і бігти через поле, щоб вони були легші і не грузнули.
Ми з донькою побігли. За нею ще побігла чиясь вівчарка і почала стрибати і хватати за рукава куртки. Ледь відігнали… Частину поля пробігли, частину проїхали.
Частинку, яку раніше проїжджали за 40 хвилин, ми подолали за 4 з половиною години. Це був жах.
До Черкас їхали 10 годин, хоч раніше витрачали на це 3 години.
«Поранену дівчину хлопець тягнув лісом»
Навіть на наших блокпостах не скрізь гарно ставилися. Допитували таким тоном, наче не бачили, з якого району їдемо…
Наш кіт нікуди ніколи не їздив. Не було переноски, то я його в корзину помістила. Банерами позастібала, щоб не вилазив.
«Покажіть, що в корзині, – кажуть. – Ми ж не знаємо, що ви там везете».
Кажу: «Якщо вистрибне – будете ловити». Але кіт якраз спав. Обійшлося.
А ще був блокпост, на якому наші військові вітали з 8 березня і дарували тюльпани. Це було дуже зворушливо.
* * *
Евакуювалися знайомі з нашого села. Почався обстріл. Дівчина зі ще одним хлопцем врятувалися. Ще двоє людей загинуло. Їх розстріляли ні за що. Просто їхали по дорозі.
Дівчині прострелили ногу і плече. Хлопець шкарпеткою їй рану закрив і тягнув її лісом. Витягнув до іншої траси. Там їх забрали люди, які їхали за ними, але побачили обстріли і встигли розвернутися.
Зашивали рани вдома. Пізніше виїхали до безпечного місця. Дівчина їхала вдруге тою дорогою із заплющеними очима.
Батько одного із загиблих поїхав забирати тіла, то довго не віддавали. Ми думали, що він вже не повернеться… Але повернувся.
* * *
Брат у Черкасах живе на 12 поверсі. Щовечора було чути гул літаків. Може, це й наші були літаки, але звук був такий, що мене здавалося, що вони зараз залетять у квартиру. Чи скинуть бомбу. Це було страшно. Побули там кілька днів.
Оскільки сестра з дітьми та мамою на той час приїхали в Луцьк, то ми вирішили, що будемо всі разом. Приїхали сюди 17 березня.
«Повернутися додому ще не можемо»
Я приїхала чоловіком, але він 1 квітня поїхав на роботу, тому що працює в метрополітені. Живе в метро. Вже місяць спить у спальнику.
Я працюю дистанційно бухгалтеркою в політехнічному університеті.
Наш район уже не вважається окупованим, але й повернутися туди ще не можемо. І виплат для біженців у травні вже не буде.
Там школа не працює. Інтернету нема, а зараз усе онлайн. Сказали ще не їхати, бо не завозять досі стільки продуктів, щоб вистачило всім.
Щоб відбудовувати пошкоджене, треба матеріали везти з Києва. Бензину нема. Заручники ситуації.
Люди, які там живуть зараз, кажуть, що бачили неподалік від села бурят. А про міни й розтяжки, залишені росіянами, я взагалі мовчу. Між Бучею і нами постійні вибухи – міни знешкоджують. У ліс не можна заходити. На город теж. Як я можу залишити вдома сина і поїхати на роботу?
Він ще любить збирати різні речі. Я йому кажу, що всякі баночки та коробочки не можна піднімати, навіть телефон.
Він мені говорить: «А що за дурень причепить до телефона міну?»
І що ти йому скажеш? (сміється – ред.)
Син за всі дні жодного разу не попросився додому. Він ще в Черкасах як зайшов у магазин, то сказав: «Я в раю».
А в Луцьку говорив: «Ми попали в рай, тут стільки ковбаси і хліба...»
* * *
Нам лучани дуже допомогли. І продуктами, і не тільки. Велика подяка 25-й школі, в якій організували екскурсії та квест для дітей, а на Великдень давали подарунки.
Однокласники моїх дітей і їхні батьки вітали нас з цим святом. Це було дуже приємно.
Історія Олени Карпенко
Я з селища Немішаєве. Жили там із чоловіком та молодшим сином. Старший син зі своєю дівчиною мешкав у Києві.
Починаючи з 24 лютого, із селища можна було виїхати тільки власним транспортом і то – лише окружними шляхами, тому що попідривали всі мости. Літаки спокою не давали.
Сусід сказав: «Як будуть їхати танки, ви почуєте». Так і сталося. Йшли колонами по 40-70 танків. Гул був страшний… Земля дрижала.
Ми сім’єю втікали під обстрілами до свекра в підвал. Там ще така дорога – серед приватних будинків, дерев нема. Гради над головами летіли. Бабусі чуть ноги не відмовили, чоловік тягнув її...
Будинки обстрілювали. Лякали. Комусь у багатоповерхівку попало. У когось хата згоріла, в когось – лише дах.
У моєї подруги снаряд влучив у туалет у приватному секторі. Осколками вибило вікна у п’яти будинках поблизу. Дерев’яні вікна то зразу вилетіли. Пластикові – побилися.
У знайомої у мами в хаті застряг снаряд і не розірвався. Викликали мінерів. Ті сказали підривати дім.
Наш будинок цілий, але снаряд впав за дві хати… Земля трусилась…
За офіційною інформацією, у Немішаєвому постраждало 20 квартир і 120 приватних будинків.
«Різали свиней і готували на вогнищі»
У селищі світло й вода пропали 26 лютого. У нас ще було пів балона газу. Я не знаю, де його чоловік дістав. Сусідки взяли стару газову плиту і поставили в сарайчику. Так готували.
А води не було, у нас нема колодязя. Потрібно було ходити по воду до інших людей.
Телефони заряджали від акумуляторів. Шукали кнопкові телефони, бо вони довго тримають заряд. Мали радіо на батарейках.
* * *
У Бучі, Ворзелі людей розстрілювали. А нам пощастило.
У нас є коледж. Там була база рашистів.
У селі Микуличі від коледжу була ферма – свинарник і корівник. Спочатку вони нікого туди не пускали. А потім корови і свині почали кричати так, що неможливо було витримати. Тоді окупанти стали ходити по хатах і просили, щоб люди доглядали за цими тваринами.
Свині почали падати на ноги. Звеліли селянам різати їх. І самі це робили.
Волонтери розвозили свинину по домах. Люди прямо біля будинків на вогнищах готували.
Два тижні ми не їли хліба. Від початку вторгнення росії його більше не завозили в магазини. Ми смажили млинці на воді.
25 лютого «АТБ» закрили. Наступного дня відкрили і дозволяли людям брати безплатно продукти.
«Фора» ж харчі продавала. Потім до них заїхали росіяни. Танком вивалили двері. Шукали їжу.
«Фору» розвалили, а «АТБ» вцілів.
«Мертву бабусю загорнули в покривало і винесли до дороги»
Дівчина старшого сина – родом із Маріуполя. Вся сім’я була там. Місяць вони сиділи в погребі. Ледве вибралися. Йшли з сумками набережною, полем, лісосмугами. За 200 доларів хтось підвіз на невелику відстань. Всього їх було 12 людей. Дві доби добиралися до Запоріжжя.
Мама її і брат із дружиною виїхали на Кіпр. Решта перебувають в Україні.
У Маріуполі залишився дядько з жінкою. Доглядали за бабусею, яка хворіла і впала в кому. Згодом вона померла, але через обстріли не могли поховати. Загорнули в покривало і винесли до дороги. Не відомо, чи хтось поховав…
* * *
Ще на початку війни син хотів мене вивезти, але я відмовилась. Потім зрозуміла, що потрібно рятуватися, але вибратися вже стало складніше. Зелених коридорів не було. Допомагали волонтери. Вивозили полями й лісами до житомирської траси.
Я була в такому шоці, що напакувала пів сумки шкарпеток. Взяла якісь шкільні атестати – от навіщо вони були потрібні? (сміється – ред.)
Ми виїхали 10 березня. На два сидіння нас влізло троє: я, менший син і моя мама. Так їхали аж до Житомира. Чоловік з двома котами залишився вдома.
Їхали в машині з вагітною жінкою. На авто був напис «Вагітна. Діти».
На російському блокпості перед нами обшукували всіх. Нас ні, але сказали підняти руки, щоб вони бачили, що в нас в руках нічого нема. Ця картина, коли всі їдуть з піднятими руками – це жах.
Макарів минули, а там – як інший світ починається. Все зруйноване. Танки й спалені машини. Трупи.
З Житомира син забрав на Луцьк. Я не пам’ятаю, як ми їхали. Це ж довго їхати, а мені здавалося, що я заїхала за одну секунду – такий шок був.
Коли ми приїхали, тут вночі були вибухи на аеропорті. Ми орендуємо житло поблизу. Чули потужний удар і бачили зарево у вікнах. У мене була істерика.
«В селищі потрібно з вилами ходити»
Я на 99 % була переконана, що моя сусідка не поїде. Але потім впав поблизу снаряд, вилетіло скло з вікон, то вона зважилася. Залишилась 90-річна бабуся і коза. Козу сусід забрав.
А жінку мій чоловік зі свекром годують. Вона любить каву вранці пити. Просила їй приносити. Категорично відмовилась кудись їхати.
Якось ввечері ми були в сусідів. Пили чай. Щось летіло. Хтось крикнув: «На підлогу!»
Я поки зорієнтувалась, ногою об щось вдарилася… А ця бабуся перша впала й лягла. Вона вже пройшла одну війну.
* * *
Чоловік розповідав, що в селищі треба з вилами ходити. Багато собак залишилося, вони згуртувалися у зграї. Голодні, налякані, злі.
Один чоловік їх годував. Батюшка дав йому ключі від церкви. Там була якась крупа. Він її варив і відрами розносив, розкладав по селищі. Собаки їли. Корму багато не було.
* * *
Я працювала в ательє. Шила екошуби. Ще підробляла в політехнічному університеті у департаменті безпеки. За березень отримала 2 тисячі гривень за простій. Наступний місяць буде 2/3 від зарплати, а як далі – невідомо.
Чоловік працював на будівництві. Як зайшли наші військові, то допомагав ремонтувати машини.
Зараз там роботи нема ніякої. Лише волонтерство. Продукти трохи завозять у магазини, але дуже дорогі. Якщо тут хліб 20 гривень, то там – 30.
* * *
Додому хочеться. Я казала, що ще місяць у Луцьку побуду і поїду додому.
Надіюсь, що скоро наші військові повибивають всю русню з України.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк