Житель Гірок Камінь-Каширського району Анатолій Жумік – ветеран війни. Боронячи Україну, на сході отримав важку травму, через що не може ходити. Але, попри це, 21-річний чоловік не зламався, знайшов нову мету в своєму житті і твердо до неї йде.
Тепер він захищатиме Україну не на фронті, а на світовій спортивній арені, бо ж у складі національної збірної України готується до Паралімпійських ігор 2026, пише Нове життя.
Буремний лютий 2022-го назавжди змінив життя сім’ї Жуміків. Стати на захист рідної країни вирішили всі троє братів. Найстарший, Максим, що таке війна, знав ще із 2016 року, бо брав участь в АТО. Тому як тільки росія посунула в Україну з різних боків, він відразу вирішив іти служити. Не відстав він нього середульший, Сашко. Таке ж тверде рішення прийняв і наймолодший – Анатолій, котрому на той момент було всього 18. Тож навіть уявити не можна, що пережила їхня мама Ольга Сергіївна в той момент, коли дізналася, що всі троє її синочків вирішили воювати.
Мама якраз була на той момент у Польщі на заробітках. Коли ж почула про це, відразу приїхала додому. Але вже не застала нас удома. Ми з нею зустрілися дорогою. Зупинився автобус на кілька хвилин, ми обнялися і роз’їхалися в різні сторони, – пригадує Анатолій.
Війна розкидала братів по різних бригадах, а згодом – по різних фронтах. Наймолодший Жумік потрапив у 100 бригаду, тоді ще територіальної оборони, згодом перейменовану на окрему механізовану. Її бійці навесні 2023-го вирушили на схід, у воєнне пекло, де 10 червня гірківчанин і отримав тяжке поранення.
Я був при свідомості, все розумів. Але, зізнаюся чесно, досі не знаю, звідки саме прилетіло. Бо там таке діялося! Летіло звідусіль… Врятував мене побратим Микола Романюк із Бихова. Витягнув у відносно безпечне місце. На жаль, через два місяці його самого не стало, – розповідає переломний день у своєму житті Анатолій Жумік.
А далі були Лиман, Краматорськ, Дніпро, Київ. Операції, лікування, реабілітація. І висновок лікарів: молодий чоловік не зможе ходити.
Від спорту не відмовився
Оптиміст по життю Анатолій взяв себе в руки. Бо ж упевнений: треба ставити собі мету – і впевнено до неї іти.
Я ще з самого дитинства займався легкою атлетикою. Спочатку коли проживав у Великому Обзирі на Камінь-Каширщині, потім – у Гірках, куди переїхали, коли я йшов до шостого класу. Тому після отриманої травми у мене було дві мети: або я стаю на ноги, або буду в паралімпійській збірній України. Згодом почав наполегливо йти до досягнення другої, – ділиться гірківчанин.
А сталося те всього лише через два місяці після отримання травми. Під час перебування в реабілітаційному центрі Анатолій познайомився із параспортсменами. А ще доля подарувала йому зустріч із президентом Національного комітету спорту інвалідів України Валерієм Сушкевичем, котрий і запропонував Анатолію серйозно займатися спортивною кар’єрою.
Щоправда, тоді відразу я відмовився. Бо ж хотів ходити. Але потім таки прийняв пропозицію, – пригадує наш земляк.
Тож він почав займатися лижніми перегонами, хоча, як зізнається, до того ніколи на лижах не катався навіть і до травми.
І його наполегливість та завзяття дуже швидко дали результати. Уже через пів року тренувань Анатолій взяв участь у чемпіонаті України з лижніх перегонів та біатлону. Подолав дистанцію у 7 кілометрів із лижнього спринту, 10 кілометрів – із гонки та 5 – із біатлону. І цим самим відібрався на участь у Паралімпійських іграх, котрі мають відбутися у 2026 році.
Найбільше мріє про головну Перемогу
Улітку Анатолій був в Естонії, де у складі збірної України наполегливо готувався до майбутніх світових змагань. Нині ж поїхав у Фінляндію, де проходить етап Кубка світу. Тренування досить серйозні, тож і забирають майже весь час у параспортсмена. Але, попри це, він завжди знаходить хвилинку, аби вранці та ввечері обов’язково зателефонувати до матері, котра весь цей час є найбільшою підтримкою для сина. А ще, звісно, поговорити з братами, один із яких досі воює. Він, а також колишні бойові побратими частенько розповідають Анатолію про те, що відбувається нині на фронті, як наші вояки не пускають рашистського ворога на українські території. Якою складною є ця боротьба, Анатолій Жумік знає з особистого досвіду. А також через те, що війна принесла ще одне горе в їхню сім’ю. Батько Анатолія Леонід перебуває у статусі зниклого безвісти. Адже він теж, як і сини, став на захист України.
Він почав ходити до військкомату з перших днів повномасштабного вторгнення. Але його все не брали, бо ж має проблеми із здоров’ям. Однак усе-таки добився свого – пішов служити. На жаль, він не вийшов з бою на території Запорізької області. Так до цього часу нам і не відомо, де він, – розповідає Анатолій Жумік.
Ось так, із переживаннями за рідних, за свою державу наш земляк активно готується до паралімпійських змагань. Адже твердо переконаний: він має показати там якнайкращі результати, принести славу рідній країні на світовій спортивній арені. Щоправда, зізнається, найбажанішою та найомріянішою для нього є інша Перемога – над рашистським окупантом. І вона обов’язково невдовзі буде, упевнений молодий ветеран цієї війни.