Микола Чабанчук — ветеран ЗСУ, майстер спорту з лижного та спортивного туризму, а нині – спортивний амбасадор. Він їздить по реабілітаційних центрах та медичних закладах, розповідає ветеранам і військовослужбовцям про адаптивні види спорту та як спорт може допомогти в реабілітації.
Історію Миколи Чабанчука розповіло Суспільне.
Він розповів про проєкт “Спортивні Амбасадори”, до якого долучився, аби допомагати військовослужбовцям та ветеранам.
Проєкт створений за допомогою Громадської організації "Повернись живими", за підтримки Посольства США в Україні й Громадські організації "Ігри Інвіктус Україна" з метою пропагувати адаптивні види спорту, залучати хлопців, які вже звільнені з військової служби, чинних військовослужбовців до цього виду спорту. Націлювати їх на те, що не все втрачено, є нові перспективи, є нові види спорту, якими вони могли б зайнятися, взяти участь в змаганнях.
Микола Чабанчук займається хендбайком – це один із видів адаптивного спорту (катання на триколісному велосипеді). Ним займаються військовослужбовці, інваліди війни, які мають ампутації кінцівок. Завдяки приводу рук він набирає досить велику швидкість. Хлопці, які перший раз на нього підсідають, особливо це помітно в кого були ампутації, хто приїхав на інвалідних візках вони отримали багато емоцій, задоволення. Він набирає високу швидкість до 40 км за годину, не поступається нічим велосипеду. Для хлопців це драйвово, цікава річ. Часто використовується на Invictus game на різних міжнародних, всеукраїнських змаганнях. Зараз їздимо по реабілітаційних центрах, показуємо, навчаємо, зацікавлюємо, щоб вони брали участь у міжнародних змаганнях, відборах до Invictus game, популяризуємо адаптивні види спорту.
«Коли мене звільнили з військової служби, це в вересні минулого року було, я якось так поставив собі питання, а що далі? Коли я раніше займався спортивним туризмом, лижним туризмом і те все мені вже стало недоступним, почав читати й наштовхнувся на статтю про адаптивні види спорту, де і прочитав про стрільбу з луку, хендбайк, баскетбол на візках спортивних, штовхання ядра. Адаптивних видів спорту є досить багато. В Луцьку найбільш доступний і який стрімко розвивається – це стрільба із луку, є клуб “Луцькі соколи”», – розповів Микола Чабанчук.
Кожного вівторка і четверга там займаються військовослужбовці наших реабілітаційних центрів. Проводяться щомісяця невеликі змагання між реабілітаційними центрами.
До повномасштабної війни Микола Чабанчук були педагогом та підприємцем у Луцьку. Зізнається, мав дуже велике бажання ще під час АТО піти на військову службу. Але на той час він навчався в аспірантурі.
«Пройшов комісію у військкоматі й мене зробили обмежено придатним до військової служби й непридатним в мирний час. А коли вже сталося повномасштабне вторгнення, ми побачили вибухи, адже я живу недалеко від аеродрому, тоді ця думка, що я дійсно буду йти служити з'явилася якось так спонтанно. І 25 лютого я зібрав речі й поїхав. 24 зібрали речі й поїхали в село. Звідти я вже приїхав в Луцьк, закрив фірму, роздав наявні автомобілі родичам, і після того ввечері я вже чітко знав, що далі я буду йти на службу. Я не думав, що буде так важко на початках попасти до війська, що будуть такі черги з охочих», – розповів він.
До мирного життя, каже, повернули обов'язки: робота, відповідальність перед людьми:
«Я мусив вертатися і приймати рішення. Те, що я лежу в госпіталі – це одне, а люди потребують роботи, їм треба теж за щось жити. Тобто треба було відновлювати бізнес і це для мене було досить таким серйозним мотиватором. Друге – сім'я. Я своїй дитині обіцяв, що я її на день народження, на два роки, повернусь. Якраз так і вийшло, що 17 квітня я ще з дренажем, з палками, вернувся на декілька годин додому відсвяткувати день народження. Тобто ці фактори: сім'я і відповідальність перед працівниками мене вертали в життя. Ця заклопотаність, думки про це не давали “лихим думкам в голову лізти”, треба було йти далі вперед».
Спорт досить велику роль відіграв в літній період, коли боєць ходив без всяких допоміжних засобів. Тоді він більш активно зайнявся пішими прогулянками пробували їздити велосипедом по місту, сплавлятися. Дуже сильно допомагало плавання в розробці.
«Спорт — він дає і певну мету й організовує в новий колектив, це більше, ніж просто заняття фізичні. Це створює якийсь новий осередок, це нова спільнота, нові друзі, нові можливості, перспективи. Спортом варто займатися навіть, маючи інвалідність. Є нові варіанти, нові можливості, нові перешкоди, які треба долати», – акцентує Микола Чабанчук.