Зміни – штука вкрай суперечлива. Ніхто не сперечатиметься, що вони життєво необхідні всім. Як і ніхто не заперечить, що їх ми боїмося чи не найбільше.
Лучанин Дмитро Трухін – приклад того, хто на зміни наважився – і переміг. Був успішним футболістом: став засновником низки популярних дитячих центрів інтелектуального розвитку. Серед них: луцька Школа усного рахунку «Соробан», Дитячий центр «Територія Розвитку».
Як мусить скластися доля людини, аби стали можливими настільки кардинальні зміни? В чому секрет – у вихованні? В оточенні? Чи просто – у волі, загартованій постійною боротьбою? Чи може кожен повторити чужий шлях успіху?
«Перший» захотів знайти відповіді на ці питання. І тому прийшов до Дмитра Трухіна – послухати і зрозуміти.
Послухаймо разом?..
* * *
«…У Львові за участь в одному з футбольних турнірів отримав першу зарплату. Мені було 16 років. А зарплата – вищою, ніж у мого тата. Тоді я зрозумів, що можу всерйоз заробляти тим, що подобається…»
* * *
«…Футбол став моєю роботою, яка «виросла» з дитячого захоплення. В 16 років уже мав професійний контракт, перше професійне досягнення…»
* * *
«...Спочатку ти просто ганяєш м’яч, як всі. Емоції, адреналін… Азарт. Потім помічаєш, що граєш краще за інших. Швидше біжиш. Точніше пробиваєш. Легше обігруєш суперника. І кайфуєш від цього!..»
* * *
«...Вже пізніше дізнався, що Віталій Кварцяний шкодував, що я і ще троє учнів спортшколи поїхали працювати до Львова. Ображався на мого тренера: мовляв «відпустив». Коли Кварцяний став головним тренером «Запоріжжя», телефонував мені, запрошував грати в нього. Але я вибрав «Говерлу»…»
* * *
«…Поважаю Кварцяного, але не хотів грати у нього. Це хороший тренер, сильний мотиватор, вміє побудувати команду. Але підходить тільки тим, хто його правильно сприймає, не бере близько до серця його специфіку тренувань…».
* * *
«…Піком футбольної кар’єри вважаю «Говерлу». Граючи за неї, став кращим гравцем Першої ліги. А за вихід у Прем'єр-лігу ми отримали звання майстрів спорту. Я тоді не надавав нагородам особливого значення. Думав тільки, щоб вийти на поле і добре зробити свою роботу – відіграти гру…»
* * *
«…У «Говерлі» було добре: я відчував довіру тренера, мені підходив його метод побудови гри. Це допомагало максимально розкрити сильні сторони…»
* * *
«…Я грав на позиції лівого півзахисника. Доводив м’яч до нападника, аби той забив гол. Це називалося «гольова передача» - один з найважливіших показників моєї ефективності. Я їх рахував. Як і забиті мною голи. Треба знати свій «баланс», знати, що ти «в плюсі». Інакше можеш почати деградувати…»
* * *
«…Я знаю, що таке футбольна слава. Це щось невіддільне від відчуття саме твоєї потрібності команді. Коли ти забиваєш гол. Коли ти стаєш кращим півзахисником Прем’єр-ліги. Коли ти виходиш на великий стадіон, де тисячі глядачів. Коли йдеш містом і в тебе просять автограф…»
* * *
«…З якогось моменту став відчувати …вантаж відповідальності. Щоразу доводиш, що крутий. Що не просто гідний вийти на поле, бути в основному складі, а що лідер, що ведеш команду вперед. Мусиш бути в тонусі, не маєш права ні на секунду розслабитись. Це виснажує. Мене це втомило…»
* * *
«…Футбол – це інша галактика. Поки ти там, решти життя не помічаєш. Тебе годують, возять, одягають, обстежують, лікують, роблять масаж, платять непогану зарплату. Інколи після закінчення кар’єри футболіст втрачає все тільки тому, що не може пристосуватися до реального життя…»
* * *
«…Мені було 32, коли мій контракт з «Говерлою» закінчився. Не став його продовжувати. Як і футбольну кар’єру загалом. Хоча були й інші запрошення, зокрема у дніпродзержинську «Сталь»…»
* * *
«…Коли остаточно кинув професійний футбол, було відчуття, що мішок з плечей скинув. Хоч чіткого плану «куди далі» не мав. Зате мав тверде й спокійне переконання: точно буде все добре, точно знайду не менш серйозне і масштабне заняття...».
* * *
* * *
«…Нову справу життя «зустрів» випадково. Познайомилися з людьми, які у Львові починали розвивати школу усного рахунку «Соробан». Був 2016 рік. Про «Соробан» в Україні мало хто знав. А нові знайомі зізналися: їхній син теж закінчив навчання у «Соробані»…»
* * *
«…Вірю, що випадковості – невипадкові. Бог знає, що для нас буде добре. Тому посилає правильних людей і правильні ситуації. Головне – це вчасно зрозуміти…»
* * *
«…Це було щось принципово нове. Реально корисна методика розвитку дитячого інтелекту. Познайомилися ближче, порадилися. Дізналися умови франшизи. І вирішили – беремося! До слова, першу групу «Соробану» навчала моя дружина Оксана...»
* * *
«…Під час навчання у Дніпрі (там знаходиться центральний офіс «Соробану») мізки інколи закипали. Надто новою була інформація. Не могли повірити: невже ось так швидко рахувати – можливо??? Це те, що тепер часто бачимо у батьків наших учнів. Але така методика: перші результати бачиш через місяць, глобальні – не менше, як через пів року…»
* * *
«…Всі рішення з дружиною Оксаною приймаємо разом. В тандемі. Одружилися, коли мені було 20, всі життєві випробування проходили разом. Оксана – та людина, яка завжди поруч, коли важко чи коли треба прийняти важливе рішення. Не тільки дружина, це – найкращий друг. Я дуже дорожу нашими стосунками…»
* * *
«…Оксана – мій психолог. Знаєте, в чому цінність хороших психологів? Вони ставлять тобі ті питання, які сам собі ніколи не поставиш…»
* * *
«…Дуже часто виручала Оксанина інтуїція. Я такої не маю ))) Ухвалюючи рішення, завжди враховую думку дружини…»
* * *
«…Я займаюся здебільшого адміністративною і фінансовою частиною, Оксана контролює навчальну. Поєднання зусиль дає хороший результат…».
* * *
«…Наші діти навчаються в «Соробані». Для них тепер вивчити вірш – жодної проблеми. Як і вчити англійську. Пам’ять, мислення – все суттєво і помітно змінилося. Коли ти бачиш, як «Соробан» змінює твоїх дітей – це чи не найбільше надихає…»
* * *
«…Відеозаписи, де діти рахують, одночасно розказуючи вірш, розходилися, як вірусні. Це вражало людей. І вони самі йшли до нас…»
* * *
«…У нас діти вчилися не для того, аби вміти швидко рахувати і водночас розказувати напам’ять вірш. Це видимий, але не основний результат…»
* * *
«…Сьогодні дітям складно. Вони живуть в іншому світі – не такому, який був у нашому дитинстві. Технологічному. Перевантаженому інформацією. Життя прискорилося. Ми могли тижнями тішитися однією іграшкою, а сьогоднішні діти можуть швидко втрачати інтерес. Діти не смакують моменти. Але це не їхня вина…»
* * *
«…Завдання традиційної освіти – підготувати дитину до сучасних викликів. Навчити «фільтрувати» інформаційний потік. Розуміти свої бажання. Але будьмо чесними: школи за цими змінами не встигають. І не завжди дають знання, які дітям справді корисні...»
* * *
«…Ні, ми не заперечуємо традиційної школи! Вона обов’язкова. Але шукайте хороших вчителів. Це головне. Яка б не була класна методика у «Соробані» чи в будь-якому іншому місці – справжнім змістом її наповнює вчитель. Якою недосконалою не була б система в школах – хороший викладач знайде можливість доповнити її, щоб донести інформацію дітям…»
* * *
«…Водночас навчання в школі сьогодні просто необхідно доповнювати заняттями у хороших позашкільних центрах, де можна допомогти розвинутися найкращим талантам дитини…»
* * *
«…Під час розмови з одним з клієнтів я наштовхнувся на відверте хамство. Розгнівався. Хотів передати контакт адміністратору: хай він з ним далі говорить… Але передумав. Проаналізував ситуацію. Зрозумів, що робив не так. І зателефонував клієнту. Розмова закінчилася на дуже позитивній ноті, ми досягли повного взаєморозуміння. Це був мій життєвий екзамен. І я про нього тепер завжди розповідаю моїм дітям. Пояснюю: не можна уникати проблем, треба їх вирішувати. Основний меседж: помиляйся, але аналізуй, змінюйся і рухайся далі…»
* * *
«…Я вчився «з нуля». І це було складно. У футболі мало часу приділяєш саморозвитку. Я почав вчитися і самовдосконалюватися після того, як залишив футбол. Зараз я кайфую від того, що змінююся, що вчуся жити…»
* * *
«…Відчуваєш величезне внутрішнє задоволення, коли чогось навчився сам – і передаєш ці знання своїй дитині…»
* * *
«…Мої батьки не вчили мене, як поводитися в соціумі, як правильно реагувати на хамство, бо їх теж цьому не вчили. Але тепер мені стає страшно, що дитина прийде і спитає про щось таке, чого я не вмію. Тому я намагаюся постійно вчитися…»
* * *
«…Я вчуся великою мірою для того, аби передати ці знання дітям. Не знатиму сам – не навчу дитину. До речі, саме з такої причини ми у нашій «Території розвитку» запровадили курс «Розвиток особистості». Там психолог вчить дітей, як керувати своїми емоціями, як реагувати на навколишній світ…»
* * *
* * *
«…Ми розпочинали «Соробан» з одного навчального приміщення. Сьогодні їх у Луцьку маємо три: на проспекті Відродження, на вулицях Івана Франка і Євгена Сверстюка. Розширили і «Територію Розвитку»: тепер у нас в Луцьку два навчальних приміщення: на вулиці Олеся Гончара і на вулиці Івана Франка.
* * *
«…Територія розвитку» з’явилася завдяки батькам наших випускників «Соробану». Вони нам казали: хочемо далі у вас вчитися…»
* * *
«…В дитинстві я бачив, як інші швидко складають кубик Рубика. І це було для мене чимось з розряду мало не фантастичних здібностей. Заснувавши «Територію Розвитку», вирішив запровадити у ній спідкубінг. Це курс для дітей віком від 7-ми років. Вчимося там розв’язувати 15 головоломок. Цей курс я сам розробив і запровадив два роки тому. І дотепер проходжу цей курс із задоволенням, як і наші тренери, удосконалюю…».
* * *
«…Мій рекорд спідкубінгу – 20 секунд. Звісно, він нікчемний порівняно з рекордами світових чемпіонів, які збирають кубик за лічені секунди…»
* * *
«…Навчаючись спідкубінгу, дитина вчиться швидко приймати рішення. Треба знати близько 120 формул, тримати їх в голові. При тому ми вчимо складні спідкуберські формули замінювати в уяві на прості візуальні елементи. Дитина таким чином краще засвоює ці формули. Вона вчиться за долі секунди оцінити ситуацію і використати одну з формул. Це розвиває швидкість прийняття рішень, пам’ять, концентрацію, моторику пальців...»
* * *
«...У 2020 році ми плануємо поширити наш курс спідкубінгу у дитячих центрах в інших містах України. Вже готові умови співпраці для партнерів, які виявлять бажання в своєму місті навчати дітей цьому корисному заняттю».
* * *
«…Найбільша цінність будь-якого навчання – право помилятися. Наші учні знають: це – нормально. Головне – помилившись, не здатися…»
* * *
«...Немає поганих дітей, є ті викладачі, які не хочуть напружуватись. Якщо дитина не слухає, бешкетує – це проблема викладача. Він чомусь не хоче розібратися, чому дитина так себе поводить…»
* * *
«…Викладач повинен знайшти у дитини «кнопочку». На перших заняттях буває різне: діти галасують, не слухають. І коли я зрозумію, чому вони саме так себе поводять, я знаю, як треба донести матеріал до них, щоб вони слухали. Це нелегко, не завжди вдається розібратися з першого заняття. Чим більше дітей – тим важче це зробити. У наших групах – не більше 12 дітей…»
* * *
«…Дитина на занятті повинна бути сама собою, не затиснута рамками. Втім, без вседозволеності: має бути дисципліна і повага один до одного. Ми вчимо дітей не насміхатися, а допомагати тим, кому щось не вдається…»
* * *
«…Діти можуть не сидіти постійно за столом: їм має бути комфортно. Робимо безпечний і комфортний простір, щоб розкрити потенціал кожної дитини. Якщо батьки кажуть, що задоволені, що дитині подобається, що в неї виходить, що вона розвивається – це нас дуже мотивує…»
* * *
«…Батьки, не думайте, що записати дітей на гурток – достатньо для їхнього успіху. Ні! Спілкуйтеся! Цікавтесь тим, чим дитина займається. Спостерігайте за змінами! Радійте її успіхам! Допомагайте, коли важко! На жаль, якщо делегуєте це вчителям – не буде балансу. Бо дитині важливе схвалення, розуміння і підтримка саме батьків. Підтримуйте ті цінності, які ми даємо їм в школі…»
* * *
«…Інколи діти приходять до нас не тільки за новими знаннями, але і за підтримкою, за теплом, за спільними інтересами. Для дітей дуже важливо, коли цікавляться їхньою роботою. Це їхні маленькі подвиги…»
* * *
«…Ми з дружиною маємо мрію: відкрити приватну школу на основі тих цінностей, які сформували і втілили у «Соробані» і «Території Розвитку»…» І головна наша цінність, я вважаю – ми вміємо не слідувати сліпо методиці навчання, а шукаємо підхід до кожної дитини окремо. Якщо щось не виходить, чи дитина не проявляє достатньо бажання вчитися, це проблема викладача. Він мусить знайти у кожному учневі ту «кнопочку», натиснувши на яку, можна дати можливість дитині розкритися повністю. Це «червоною ниткою» проходить через усі наші проєкти.
Записав Юрій Ричук
Фото Павло Березюк і з особистого архіву Дмитра Трухіна