У Східноєвропейському університеті Вадима Кудя звали легендою історичного факультету. Йому було за 90 – а він продовжував активно жити, спілкуватися і заряджати оточуючих енергією і позитивном.
Історик, доля якого – як зачитаний підручник з історії. Уперше прибув у Луцьк у вересні 1947-го. Маршем. З танками. Двічі бачив, як «брали Крим». Спочатку дивом вижив в окупованій німцями Ялті, а потім щиро плакав перед екраном телевізора, коли дивився, як у 2014-му його півострів без єдиного пострілу віддали росіянам.
Дожив віку у затишній луцькій квартирі. Звичайній. Без зайвої розкоші. Десь там, у далеких дитячих спогадах, лишилася батьківська квартира у сонячній Ялті. І рояль. І книжки. І – війна… Але він вдячний і за те. Бо інакше не опинився б на Волині.
Історія історика Вадима Кудя - про те, як він, кримчанин з родини міщан та інтелігентів, вріс корінням у непокірну «бандерівську землю», зберіг унікальні спогади про події минувшини і для сотень волинян став особливим викладачем.
Вашій увазі – інтерв’ю, яке він у лютому 2020 року дав журналістці «Першого» Олені Лівіцькій для часопису «Україна модерна».
«У дитинстві мене називали Бароном Мюнхаузеном. Я любив цікаво розповідати різні історії»
– У вас неймовірна власна життєва історія. Юність в окупованій Ялті. Батько у сталінських таборах. Самого ж доля заносить на Волинь і з танкіста робить істориком. Чи задумувалися колись, чому так все склалося? Чому – саме таке покликання?
– З історією у мене складалося добре ще зі школи. Пригадую, у 5-му класі ми вивчали сталінську конституцію, мені дісталася тема про Вірменську республіку. Пішов у дитячу бібліотеку, назбирав матеріалу. Мені його вистачило мало не на весь урок. Вчителька каже: «Ну-у, добре-добре... А в кого які питання?». І тут хтось із учнів піднімається: «А от чому тут нічого нема про товариша Сталіна?». Я замислився, а потім відповів: «Тому що товариш Сталін у цей час був у Грузії. Він там був зайнятий». Викрутився. Оце було моє таке перше дослідження.
Я, до речі, пішов до школи зразу в 2-й клас. Побачили, що в першому мені нема чого робити. А в 7-8 років захворів надовго. Так-от поки хворів перечитав всю бібліотеку, яка була вдома. Всього Шиллера з його історичними сюжетами, Гете, Скотта, Шекспіра, Байрона… Через те, що я начитався тоді багато романтичних історій, мене в дитинстві прозивали Бароном Мюнхаузеном, бо любив цікаво розказувати…
А потім – армія, став танкістом, майстром водіння і мав у своєму підпорядкуванні кілька класів, де викладав. Маючи сім класів освіти, будучи сержантом, почав викладати на офіцерській посаді історію електрообладнання. Був період, коли я їздив до Львова у політехнічний інститут і думав здобувати якусь технічну спеціальність. Але у 1957 році я демобілізувався з 3-ю групою інвалідності та відразу подав документи у Луцький педінститут на історико-філологічний факультет.
– Можливо, був у родині хтось такий, хто вам передав цю пристрасть - бачити історію по-особливому?
– Ніби ні. Хоча… У моїй родині багато відомих імен. Один дядько Григорій Бєлов починав знамениті розкопки Херсонесу. Моя тітка Любов Кудь, його дружина, захищала дипломну в Інституті Святого Володимира в Києві на тему «Костюм і прикраси давньоруської жінки», мій батько малював до тієї роботи ілюстрації. Цю її працю досі бережу.
Інший дядько – був морським військовим аташе в Туреччині, а після війни – політичним в’язнем, якого судили за липовим звинуваченням у передачі американцям даних про наші літаки і потім реабілітували. Зятем ще одного дядька був відомий капітан корабля «Адмірал Нахімов», який затонув із десятками людей на борту. Капітан «Нахімова» сидів у львівській тюрмі, а я навіть писав йому за грати листи. Тепер у нього лишився син Валерій. Зробив кар’єру: в нього пляж…
Дивом я зумів повернути собі родинні світлини, які мало не пропали в окупованій [німцями] Ялті після того, як арештували батька і вигребли з квартири все цінне. У нас були свої фотоапарати, тому з кримського життя лишилося чимало фото. Я сьогодні дуже часто згадую мою дитячу Ялту. Тато працював там бухгалтером у міському фінвідділі, ходив у парусинових туфлях. Така біднота була, 30-ті роки... А мама захворіла туберкульозом, не могла вже ніде працювати.
«Сусідський хлопець зняв бюст Сталіна і порубав його сокирою»
– Ви були школярем, коли у Ялту прийшла війна. Як ви це запам’ятали?
– 20 червня 1941 року в нас був випускний вечір. Солодка вода була, чомусь це завше пригадую. Кому – 13, кому – 14. Дівчатам записки передавали... А через два дні – вихідний, і я зібрався в кіно. Тут кажуть, що хтось там виступав на радіо і радив вікна заклеювати... Такі смужки паперу навхрест на скло клеїти: коли воно буде вилітати, то щоб не розсипалося. Бо, мовляв, війна… А в людей – абсолютно різна реакція. Одні казали: «Побачиш: через три місяці німці тікатимуть звідси!». А другі – навпаки: «Це ж німці! Це ж така сила!». А через деякий час я помітив, що з Криму почало виїжджати багато людей, і тільки тоді повірив у те, що таки справді йде війна.
Не забуду ніколи, як на теплохід «Вірменія» погрузилося більше тисячі людей. У тому числі рідні мого однокласника. Теплохід відійшов від берега кілометрів два – і німецькі літаки прилетіли й розбомбили його. Мало хто врятувався.
Коли сьогодні дивлюся новини про життя у селах Донбасу, що опинилися під кулями, згадую себе. У 14 років я вперше побачив, як людині під час бомбардування відірвало ноги і руки. Прокинувся вранці, а за стіною, просто під будинком – воронка глибочезна. Люди черпали відрами вино, бо наші, відступаючи, побили масандрівські підвали, аби німцям не дісталися, а вино з бочок витекло в пересохлу річку. Сусідський хлопець Вовка зняв бюст Сталіна, який в червоному кутку стояв, і порубав його сокирою. А потім закопав свій піонерський галстук, щоб німці через нього не розстріляли.
– Як ви жили у Криму в період окупації?
– Взимку 41-го настав голод. Батькові наказали повернутися на робоче місце в міську управу. Німці ввели платне навчання, і сім’ї треба були гроші. Та згодом школи закрили, і я пішов працювати робітником в інфекційну лікарню. Отримав свої перші 150 карбованців зарплати, на які нічого не можна було купити. На душу періодично видавали 300 грамів зерна. Іноді – кілограм риби. Цієї ж голодної зими 42-го я втратив маму, бо та згоріла від туберкульозу.
У нас було не гестапо, а СД. Це там, де Штірліц працював. Якраз кругом арешти: ми вийшли на вулицю, а тут – женуть нас у натовп чоловіків. Далі ведуть в масандрівські казарми, де гетто єврейське. На розстріл. Люди в паніці... І от, що я запам’ятав: стоїть один німець, старий такий, дивиться на нас, щось каже, а я дуже гарно вчив німецьку мову і зрозумів його. «Ви не хвилюйтеся, вас відпустять додому...» – говорив він зі співчуттям. Підвели нас до казарм, стоїть вартовий і питає, скільки мені років. Сказав, що 14. А він мені: «Біжи!». Я повернувся – і пішов. Аж тут ще один німець. Стоїть і дивиться так прицільно… Я йому німецькою: «Мені 14 років!», і бігом йду… І пішов! Розумієте? Пішов! А тієї ночі наші висадили свій десант.
– Як кримчанин ви, очевидно, були свідком депортації кримських татар. Розкажіть про це.
– Так, у травні 44-го вивезли кримських татар. Я це бачив.
Їм давали на збори декілька годин… Що вони могли з собою взяти? Будинок, город - усе ж лишалося. У нас був знайомий хороший, батьків знайомий, його жінка була навіть не татаркою, а гречанкою. Коли мене брали в армію, я склав у валізу все найдорожче, пішов до них і кажу: «Я у вас лишу». Але приходжу вранці, а мені кажуть: «Його теж вивозять, разом із жінкою». Він би міг лишитися, але поїхав із сім’єю.
А до цього ми жили в Ялті мирно. У нашому будинку був українець Семен Швидкий, єврей Лемберг, татари Муртазаєви. Одного літа ми їздили з мамою до українців в село Сірогози відпочивати. Там чули українську мову. В Криму! Там я почув слово попіл, наприклад. А наступного літа ми поїхали до татар у село Лемені. Я пригадую, що ми завше намагалися вивчити татарську мову. Нам це було цікаво. А 44-й все зламав…
«А зірочок нема. Кажуть, щоб з консервної банки собі повирізали»
– Як ви опинилися на фронті?
– У звільненій Ялті стали активно агітувати вступати у комсомол та йти в армію. Сусідка працювала у міськкомі й дала рекомендацію – прийняли. Запевнив, що батько з німцями не співпрацював. Повернулася з евакуації рідна тітка, завіз їй фотографії і цінні речі, а сам – у військкомат.
52 стрілецький полк. 11 дивізія. Вистроїли. Повези в лазню. Дають обмундирування. Причім старе, ношене, пране. Ремні брезентові. Шапки-вушанки такі страшні. А зірочок нема. Кажуть, щоб з консервної банки собі повирізали... Не чоботи, а черевики і обмотки. Правда, дві пари білизни. Звичайна і тепла. Були і бойові заслуги, і медалі. Але за часів Союзу таких, як я не вважали учасниками бойових дій: мені було всього 17-ть. За іронією долі, нас, солдатів уже фактично чужої армії, визнала незалежна Україна.
День Перемоги я зустрів у лазареті. Хворів. І яка ж була радість! Ніби народилися наново. Ніби інша епоха прийшла. Раптом тиша: війни нема. Я не передам цих емоцій. Інше життя настало. Це тільки ті, хто пережив, можуть зрозуміти.
– Ви кримчанин, а доля вас занесла на Волинь. Можете пригадати, як тоді, у роки армійської юності, ви уявляли собі Західну Україну?
– Я вперше почув про Волинь, коли ми солдатами жили у Вапнярці, взимку 1946-го. Хліб нам тоді не привозили днями. Голодно було так, що наші солдати ходили красти буряки в колгоспі, аби щось з’їсти. Приходимо у Вапнярці якось на залізничну станцію, а там із Західної України поїзд. А в ньому людина сидить мертва. Замерзла... Ще якось нашого солдата направили на Волинь у відрядження. Він жив на квартирі в якогось селянина і потім розказував: «Я там як син їм був. Там їсти є що. Вони живуть харашо. І такі добрі». Тоді часто їхали в Західну Україну, щоб звідти щось привезти. Бо там колгоспів не було, люди охоче помагали іншим.
Вже у 1947 році я приїхав до Луцька. Прибув сюди на службу. На залізничній станції – розбиті танки, а на вокзалі саме чехи сідають в ешелон, бо їх вивозять у Чехію. Ми танки завели – і маршем на Рівне. Там літо перебули в таборах, а у вересні маршем повернулися у Луцьк. З тих часів уже понад 70 років я – лучанин.
– Яким був Луцьк повоєнний?
– Луцьк був маленький. Центральна вулиця – це вулиця Сталіна, від ринку до ресторану «Світлофор» та залізничного переїзду. На місці драмтеатру – сквер. Замість ЦУМу теж сквер зі скульптурою Леніна та Сталіна на лавці. Де зараз корпус університетський, починалася вже фактично сільська місцевість. Пригадую, як 7 вересня ми відзначали День танкіста, і все було в магазинах по карточках, навіть хліб. А от горілку можна було купити, хоч і дорого.
Вже у 1951-му жити стало легше, хліб і варення продавали в Луцьку без карток. То таке було щастя! На станції навпроти казарм завше був селянський ринок, можна було у жінок купити гарячого пареного молока і картоплі товченої. Вкрасти із солдатської їдальні емальовану кружку і на щось поживне виміняти.
«Вона – другий секретар міськкому партії, а в мене батько в таборах…»
– Чи вдалося уникнути репресій вашій родині?
– Та яке вдалося?.. Ялту визволили, а батька забрали, бо він працював в управі. Під час обшуку з квартир винесли рояль і всі 82 томи енциклопедії Брокгауза, на якій я фактично виріс.
Коли батька арештували, то навколо панувала така піднесена атмосфера, всі раділи звільненню, а тут – сімейна трагедія. Хоча разом із тим скрізь з’явилися оголошення: хто хоче заявити на якусь людину - звертатися за такою-то адресою… Німці чіпляли оголошення про те, щоб всім євреям явитися в певні місця, а ці – інші.
Аж до смерті Сталіна я з цим жив. І було дуже важко морально. Про те, що батько реабілітований ще за життя Сталіна, я дізнався у стінах волинського обкому КПУ, вже в Луцьку, в 1956-му. Але попри це, коли ти проживав на окупованій територій, то аж до горбачовської епохи вважався людиною «другого сорту». І так усі, хто жив «під німцями» і чув іншу пропаганду. Потім, на яку б посаду не влаштовувався, скрізь треба було писати, чи є в тебе родичі за кордоном і чи не перебував, бува, в яких інших партіях.
Тоді, у 1950-х, я був уже механіком-інструктором і вчив курсантів водити танки. А ще знайшов дівчину. Ганна вчилася у педучилищі, родом зі Свидників, що на Ковельщині. Любив її до безтями, але боявся попросити заміж. До того ж вона стала другим секретарем міськкому комсомолу, а в мене десь у таборах батько, про якого – ні грама інформації.
Не знав, як поступити. Вона – член партії, а я – ще комсомолець. Все дивувалася, скільки ж я буду ходити... Але історія батька мене стримувала. Не міг зважитися, щоб її не підставити. Я їй зрештою і розказав, все як є. Відіграли весілля. Ганна пошила собі скромне рожеве плаття. Батьки з села приїхали. Сусідів кількох запросили… Згодом у нас народилася донька Олена. Ганна стала другим секретарем обкому комсомолу, пізніше – директором Луцької школи-інтернату і віддала цій роботі десятки літ. Зараз її нема. І я страшенно сумую.
Насправді ще у 1952-му, перед вступом у вищу партійну школу, мене викликали в обком, розпитували про батька: чи бухгалтером був, чи бургомістром? Мовляв, дізнайтеся: може, вже реабілітували. Насправді, очевидно, на ту пору партійним структурам було вже все відомо… Коли Сталін помер, я пішов в обком, там у політвідділі мені показали відомості. «У зв’язку з відсутністю складу злочину виправданий і звільнений», - прочитав я. Звільнений! Куди він дівся, невідомо. Можливо, там і загинув. Тоді таких історій було багато.
– А як прийняли російськомовного зятя з Криму в родині дружини, в селі тоді дуже бандерівської Волині?
– Знаєте, як тільки я вступив на історико-філологічний факультет, почав активно вчити українську мову. Тоді такого не було, що якщо ти російськомовний, а живеш на Волині, то принципово говориш російською. Це зараз зразу кажуть, що їм українську трудно вчити. Ми, хлопцями, навпаки тоді зустрічалися з дівчатами на Волині, і нам цікаво було від них вчитися мови. Уже коли я зайнявся викладацькою роботою, то в мене часто запитували, чи я, бува, не білорус. Бо якийсь акцент чули, але не могли розібрати, який.
У Свидниках мене прийняли гарно. І ніколи я не відчув на собі якогось недоброзичливого ставлення через те, що я з Криму.
«Мене вчили шістдесятники Дмитро Іващенко, Валентин Мороз, Стефан Забужко…»
– Ваші студентські роки припали на 60-ті. Тоді у Луцьку в інституті викладав дисидент Дмитро Іващенко, Валентин Мороз, в ту пору вчився поет-шістдесятник Кость Шишко, історію викладав Стефан Забужко, батько Оксани Забужко. Були знайомі з ними?
– Так, то справді був особливий період, коли в апогеї було шістдесятництво. У нас було дві групи російських і дві групи українських. В одній із українських вчився шістдсятник Кость Шишко, якому в Луцьку пам’ятник поставили. Ми удвох на першому курсі бігли кроса на фізкультурі й розділили перше місце. Мені – 30. Йому – 17.
Якось Кость запропонував мені ходити в літературний гурток. А вів його Дмитро Полікарпович Іващенко, відомий дисидент. Обережно, але чимало нетрадиційних речей нам показував і розказував. На жаль, Іващенка в 1965-му засудили, він не повернувся в університет.
Але до нас приїхав Валентин Мороз, ще один легендарний шістдесятник. Він працював на кафедрі нової історії. Красивий, молодий, багато знав. Я цікавився міжнародними подіями, то він мені дуже багато чого передав. Особливо, щодо правди про оці «братні» Компартії. На жаль, і він потім потрапив в ув’язнення.
І третя важлива постать: у нас педпрактику вів батько Оксани Забужко Стефан Іванович. Теж був зв’язаний з Іващенком, але він викрутився під час процесу. Проти нього не знайшли документів. І його не судили. Коли вийшла книжка Солженіцина «Один день Івана Денисовича», я згадав про те, що образ оцього Івана дуже нагадує мені долю мого дядька, якого арештували. Він мені давай пояснювати, що і як. Знову багато нетрадиційних думок… Знайшли спільну мову: у мене ж теж батько був репресований, і я багато бачив.
Запам’ятався мені і Володимир Покальчук. Він викладав українську мову чи літературу в іншій групі, але чомусь я з ним зблизився. Згадую його часто: він був представником таких справжніх українських інтелігентів.
– Попри те, що ви були деканом історичного факультету недовго, нині вас часто називають саме «легендарним деканом». Як думаєте, чому?
– Та це, мабуть, з поваги до мого віку і життєвого досвіду. Я був деканом у 1970-х роках. Тоді вузів було небагато, а навчання на історичному було модним, перспективним. З історичного брали і в міліцію, і в КДБ, на партійну роботу. Хабарів було небагато, але такі: «коньяк-водка-канфєти». От що тоді справді впливало, то це протекція. Але я завше старався бути справедливим. Багато моїх тодішніх студентів стали відомими та успішними волинянами. До сьогодні мене кличуть на зустрічі випускників. І я завжди йду…
Я спершу відмовлявся бути деканом. Це ж як тоді було: викликали в обком, розказали, що пропонують таку посаду. Але потім погодився і з часом усе склалося.
– 5-го лютого 2020 року ви відзначали 93-й день народження. Попри такий поважний вік досі берете активну участь в житті факультету?
– Знаєте, я дуже цьому радий. Добре, що здоров’я дозволяє. Тому просять – йду. Звертаються молодші колеги за порадою – підкажу і пораджу. Мене кличуть на обговорення дисертацій, на конференції і, що мене дуже тішить, навіть на корпоративи і ювілеї.
Я є головою ради ветеранів університету. З учасників бойових дій лишився тільки я один. Навіть у Луцьку нас уже небагато.
– А як ви стали науковцем? Чому не вчителем?
– Я дійсно міг стати сільським учителем, мав уже направлення на руках до села Поповичі на Ковельщині. Але в інституті я був активним студентом, саме закінчував навчання, як мені повідомили, що на кафедрі історії є пів-окладу асистента. Я лишився.
Потім дружина, яка працювала в партійних органах, залучила мене до лекторської пропаганди. Став викладати у секції міжнародників. Згодом зрозумів, що просто добре читати лекції недостатньо, треба працювати на вчений ступінь. Побачив, що є набір в аспірантуру у Львові – поїхав туди. У 1968-му я вступив заочно до аспірантури. Науковим керівником у мене був Василь Осечинський. Але своїм наставником на викладацькій ниві я досі називаю тодішнього декана нашого факультету, згодом проректора з наукової роботи професора Олексія Михайлюка. Це він наполіг, щоби я досліджував селянський рух, помагав працювати в архівах, їздив зі мною на захист. Йому я дуже вдячний.
Маю змогу спостерігати, як захищаються історики зараз. Йдуть у волинський архів, зберуть матеріал, потім для годиться в Київ з’їздять, візьмуть кілька фондів – і готово. А я мусив їхати працювати в архівах у Москві (архів Жовтневої революції, воєнно-історичний архів), потім в Ленінград, щоб попрацювати в історичному архіві СРСР, публічній бібліотеці Салтикова-Щедріна. Далі поїхав у Житомир, де був архів генерал-губернатора. Потім у Київ, в центральний історичний архів. Лише тоді були архіви у Луцьку і Рівному. Паралельно працював деканом. Захистився у 1974-му.
«Селянський рух можна було досліджувати з мінімальним втручанням партії»
– Яку проблематику тоді в 70-х ви взялися досліджувати як історик-початківець?
– Спершу то були аграрні питання. Тема моєї дисертації – «Селянський рух на Волині в період між революціями 1907 – 1917 років». Слава Богу, що не з історії партії... Перша моя стаття – у книзі «Історія міст і сіл Української УРСР. Волинська область» про село Піща Шацького району. Пригадую, що треба було враховувати радянську цензуру. Тоді мені були такі вказівки: написати щось про давній період, але головне – детально розписати радянський період.
Мало того, я написав, що колгосп у Піщі переживав труднощі: за один рік змінилося там сім голів колгоспу. А рецензент мені: «Що ви пишете? Нащо ви це пишете? Напишіть, що відбулося піднесення!» От і думай, як це... Але є там таке: в колгоспі за один рік виросла оплата трудоднів у півтора разу. Яким чином? Торік то було 10 копійок. Цього року – 15. Але по факту – у півтора разу. Точно за такою схемою я розказую у цій статті, як виріс в колгоспі валовий прибуток за семирічку.
Далі пішли публікації про селянський рух на Волині у різних профільних виданнях. Словом, тоді той період можна було досліджувати з мінімальним втручанням партії, хіба що вимагалося показати роль партії більшовиків. Волинська губернія ж величезна, це вся нинішня Житомирщина, Рівненщина, Волинь, частина Тернопільщини. Тут більшовиків було дуже мало, в основному есери, анархісти, меншовики. Але доводилося «нашкребти» щось.
Маю чимало публікацій про селянське життя на теренах губернії того періоду на основі опрацьованих мною архівних документів у Москві та тодішньому Ленінграді. Наприклад, зібрав відомості про всі селянські повстання на території Волинської губернії з 1907 до 1917 року, з датами, назвою повіту, кількістю учасників, в якому архіві це шукати… Це унікальна інформація. Якби її видати, це був би дуже цінний збірник. Але мені уже пізно.
«На Волині одразу після війни я побачив, що є люди, які бандерівців називають українськими повстанцями і дають їм прихисток»
– З чого почався ваш науковий інтерес до історії Другої світової війни? Знаю, що цій проблематиці ви присвятили чимало своєї уваги і маєте низку публікацій. Очевидно, вплинуло пережите?
– У 1985 році ми проводили в Луцьку конференцію, я як фронтовик та історик підготував свою першу публікацію про історію Другої світової війни «Джерела і література про прикордонну битву на Волині в червні 1941 року». Відтоді я системно працював над темою історії війни.
Що зроблено тут важливого? На мою думку, то розроблена мною карта звільнення Волині від німецько-фашистських загарбників і карта про партизанський рух на Волині. Працював над цим дуже довго. Працювати з картою складно, ця робота вимагає багато часу і зусиль. Саме на ці карти тепер посилаються ті, хто досліджує історію війни після мене.
– Повернуся до одного з попередніх питань: ви – викладач історії, на часі – Радянський Союз із його гаслами «в бой за Родину, в бой за Сталина», але ви – на повстанській Волині, де хочеш чи ні, але бачите й іншу правду. Як вам, історику, вдавалося знаходити тут «золоту середину»?
– Бути істориком складно, бо ти заручник. За свої 93 я добре набачився, як життя вносить корективи в історію, але завжди старався бути неконфліктним.
Тут, на Волині одразу після війни я побачив, що є люди, які бандерівців називають українськими повстанцями і дають їм прихисток. …47-й рік. Заходимо в село Гуща (зараз це Луцьк, тоді – окраїна) до тітки і просимо води напитися. Вона дає і кудись виходить. А мене штовхають хлопці: глянь, мовляв, з-під ліжка приклад автомата виглядає. Як чкурнемо звідти! Так і не знаю, чи то ястребки там були, чи бандерівці. Якось наш солдат в Теремному пішов нарвати яблук, а «краснопогонніки» засаду влаштували й пристрелили його. Ми знаходили листівки з підписом «Тарас Чупринка». На педпрактику в колгосп їздив разом із дисиденткою Лесею Ковальчук на Горохівщину, там були зовсім інші настрої, більше до УПА прихильні. Вони мені розказали, що «тут була радянська партизанка, а тут – українська». Українська – то бандерівці. Я вже тоді розумів, що це були свої для них люди, і задумувався, чому так?
– На ваших очах часто змінювалися тези в підручниках з історії. Як ви це сприймали?
– Нам у 5-му класі вчителька колись рекомендувала "заклеїти портрет Тухачевського", бо він уже не герой, а ворог.
Спершу нас вчили: «хай живе сталінська конституція», «ми побудували соціалізм» і таке інше... Але закінчував університет – і вже був викритий культ особи, зловживання владою, вороги народу – не всі вороги, тепер ми їх визнаємо і під керівництвом Хрущова повертаємося до ленінських норм. Слово «Сталін» уже не можна говорити, треба казати, що в Лівадії сидів Рузвельт, Черчилль і «прєдсєдатєль совнаркома». Отак…
Пройшло трохи часу. Я став викладати: вже слово «Хрущов» не можна говорити! Виявляється, що були «перегіби»: кукурудза, все таке і «ледве третю війну не розв’язав». У нас тепер – гласність, перестройка і до якогось там року кожна сім’я буде мати квартиру…
Потім раптом – бах! Виявляється, що то був тоталітарний режим і взагалі «нєдоразумєніє». Нарешті ми незалежні. Добре, здається, ліпше й не треба. А раптом: «Кучму геть!». Помаранчева революція, студенти їдуть, ми їх відпускаємо… Ющенка вибрали. Потім починається Юля. Потім приходить Янукович – і міністром освіти стає Табачник. Знову зміни в підручниках. Війна. Обрали Порошенка. Бачите – що..? Отак доводиться історику бідному працювати. Тут – «думайтє самі, гадайтє самі».
Але я лишаюся оптимістом. Я – фронтовик. 8 та 9 травня я завжди на меморіалі у Луцьку. Колись ще танкістом у 1957-му стояв там у почесній варті. Тільки не меморіал то був, а міський цвинтар. То була моя остання почесна варта, потім я пішов досліджувати історію і навчати цьому інших.
«Історик все-одно лишається людиною зі своїми поглядами і своєю національною приналежністю»
– … То Велика Вітчизняна чи Друга світова?
– Так, я визнаю, що термін «Велика Вітчизняна війна» був штучно внесений. Але його тоді прийняли. Отак як Восьме березня ми прийняли і з тим живемо.
Як фронтовика мене часто запрошують виступити. Я часто завершую свої виступи словами «Слава Україні!». Бо все, що ми тоді робили, всі ті героїчні приклади – це був патріотизм. Ця пам'ять передавалася від дідів онукам, і сьогодні вони повторюють подвиги, захищаючи країну. Так є. Пам'ять – це найважливіше. Це те, що тримає націю.
Спільно з донькою Оленою Пеніщук , яка теж є викладкою історії, ми стали авторами видання «Наш край у роки Другої світової війни. Методичні рекомендації» (Луцьк, 2011). Розробили чотири уроки різної тематики: про «радянізацію» краю, про початок воєнних дій, німецько-фашистську окупацію і власне визволення. Це направду дуже цінний матеріал. Але тираж невеликий, друкували своїм коштом у 2011-му. Педагоги часто просять, тому що матеріал тут гарно скомпонований, добре викладений. Але треба було шукати спонсорів, щоб це видати більшим тиражем, та я не став.
Знаєте, не раз думаю про долі істориків. Хоча б той же професор Олексій Михайлюк, мій колишній декан. Був доктором наук, хорошим істориком, мав безліч праць. Уже покійний. І що? Праці того радянського періоду неактуальні, а про те, що в них було чимало цінного, мало хто згадує.
– Ви працювали на межі епох. Стали істориком у радянський період, викладали і в пострадянський. Коли було складніше?
– Було дуже важко. Зразу після визволення, як тільки на Волині, в Луцьку, заснували педінститут, стали видавати наукові записки, десь у 1948-1949 роки. А згодом позакривали все: Західна Україна ж, впали в немилість. Тому навіть друкуватися десь західнякам тоді було непросто. Нині у нас своя аспірантура і зовсім інші умови. Я по-доброму заздрю нинішнім історикам. Як добре тепер аспірантам! Спробуй поїзди в архіви до Москви за свій рахунок, поживи у готелях… Ні разу, ніхто мені за це не заплатив.
Вже з середини 80-х почало відроджуватися наше краєзнавство, ми стали повертатися до досліджень своєї минувшини. А раніше – все закрите, нічого не можна…
«Багато питань тоді сприймали по-іншому через незнання. Але й зараз наступаємо на ті ж граблі…»
– Друга світова війна – то ваша війна. Ви її пройшли. Вам було важко фахово досліджувати цю тему?
– Не скажу, що важко. Але в деяких моментах справді несподівано. Особливо, коли читав деякі спогади тих, хто воював з німецького боку (фельдмаршала Манштейна, наприклад). Вони розказують, що втомлювалися на курок натискати, щоб косити наших. Я уявляв і знав, що наші гинули масово. Вважається, що наших загинуло 27 мільйонів, а німці, воюючи з усім світом, втратили 13 мільйонів. Вже різниця є. Виявляється, їхня зброя була сильніша, приціли – точніші.
Одна з тем, які я досліджував уже тепер – репресії у Радянській армії. Це можна було писати тільки після того, як рухнув Союз. А почалося все ще в 1941-му з розстрілів командирів.
Переконаний, що грудьми закривати амбразуру – то не метод. Хоч ми багато років на цих прикладах виховували. Зараз дивлюся на Іловайськ, Дебальцево і думаю: головне – дати зброю і можливості, щоб люди не гинули марно.
– Зміни епох. Зміни влади, політиків. Напрямків розвитку країни. Як залишатися історикам об’єктивними? Що б ви порадили вашим наступникам?
– Насамперед, основа будь-яких досліджень – реальні документи, реальні факти. А далі лишається питання, як трактувати ці документи. І тут дуже важко історику бути абсолютно об’єктивним. Візьмімо історію Волинської трагедії 1943-го. Наш історик зустрічається з польським істориком. Чи будуть у них абсолютно однакові точки зору, чи можуть вони бути? Ні. Історик все-одно лишається людиною зі своїми поглядами і своєю національною приналежністю. І це, мабуть, таки позначається на його роботі. Але треба це долати.
У певних умовах іноді людина не може уникнути певних обставин. Як приклад із Жуковим: уже яка у нього посада, який статус, а він, пишучи свої спогади, не міг уникнути того, щоб не написати, що він хотів зустрітися з Брежнєвим. Інакше цю книгу не пропустили б.
Так як і я в радянські часи: писав дисертацію – мусив більше інформації подати щодо більшовицької партії. Не брехати. А далі вже на цьому хтось чинив якийсь вплив… Багато питань тоді ми просто сприймали по-іншому через незнання. От Центральна рада була «буржуазна» і все. А яка ж вона «буржуазна», коли там соціалісти? І тільки зараз читаєш і розумієш інше. Найлегше писати про те, що не зачіпає твоїх власних поглядів. Ну от, наприклад, про історію Стародавньої Греції, де в тебе апріорі не може бути коріння і болючих точок.
Я вважаю, що достатньо добре дослідив історію війни на Волині. Але ці дослідження треба поглиблювати. Бо історія у нас добре вивчена в загальному плані, але чим більше деталей, тим краще.
Я не скажу, що зараз ми не наступаємо на ці граблі. До прикладу, питання взаємовідносин між бандерівцями та мельниківцями. Чи та ж волинська трагедія, коли не можна відкидати випадків, що і українці подекуди чинили звірства (не лише поляки) і вбивали польських жінок та дітей. Тому – документи, документи і документи. Треба долати свою упередженість. А це нормально, що різні особистості мають для різних націй різну цінність. Для поляків Пілсудський цінний, для нас – ні. І навпаки: для нас Степан Бандера – дуже цінна історична особистість, бо зробив багато, для них, зрозуміло, що – ні. Історик має це враховувати.
Розмовляла Олена Лівіцька