Ці люди стоять чи не в кожному людному місці і тицяють перехожим листівки.
Акція на шампуні, знижка на хутряні шуби, відкриття секонд-хенду, вечірка у нічному клубі чи безкоштовна англійська від християн-баптистів – вони рекламують все, що потрібно.
Хтось мовчки, а хтось із прохальним: «Візьміть, будь ласка».
На перший погляд – робота легка. Про те, чи так це насправді, «Першому» розповіли дві промоутерки – Карина та Вікторія (з етичних міркувань імена змінені).
Карина:
«Коли стояла на вулиці – відчувала страшний сором. Намагалася навіть не дивитися у вічі людям. А ще – холод страшний, в тебе в руках купа листівок і ти намагаєшся їх роздати...
* * *
Дуже образливо, коли люди інколи тебе відштовхують, аби не заважала проходити. З того часу я завжди намагаюсь брати абсолютно все у промоутерів: я їх розумію і мені їх шкода».
* * *
«Якось я працювала в Сарнах, де відкривався новий магазин. Стояла в костюмі Hello Kitty, роздаювала кульки і листівки. Костюм плюшевий, але це не рятувало від холоду. Намерзлась тоді добряче.
Цей «саненський» костюм треба було «обіграти»: танцювати, підстрибувати тощо. Для людини, яка соромиться відкрито рухатись і ніколи не танцювала, це було важко. Однак в той день до мене підходило багато діток, і це були найпозитивніші моменти.
У Сарнах живе багато моїх знайомих. Я дуже боялась, що когось із них зустріну. Вони ввижались мені в кожному перехожому».
* * *
«Моя подруга часто працювала промоутером в Луцьку. Вона переважно халтурила, і їй це прекрасно вдавалось. Більшість листівок приносила в гуртожиток. Після того, як вона залишила цю роботу, цілу велику дорожню сумку макулатури вона відправила додому. Два високі стоси залишились у гуртожитку. Минуло майже 5 років, а вони й досі не закінчилися. Використовуємо замість газет».
Вікторія:
«Вперше я вийшла роздавати листівки три роки тому. Це був початок листопада, пройшло небагато часу після виборів. Я рекламувала магазин косметики. Тут підходить якийсь дідок і кричить на мене: «Тож вибори вже закінчились, що ти там ще роздаєш?!» Як йому пояснювала, що до виборів мої листівки ніякого відношення не мають, він не повірив. Минув мене, пішов далі по вулиці і все бурмотів, яка я безсовісна і продажна».
* * *
«Я дуже довго виконувала свою роботу чесно. Стояла строго «від» і «до». Роздавала всі листівки, які давали на «зміну», і навіть могла піти взяти ще, коли ті закінчувались.
Але в різні дні на вулицях була різна кількість людей. Іноді роздати все було нереально. Тоді я давала не по одній, а по кілька листівок одночасно. А коли була із великою сумкою, ховала нероздані листівки у неї і йшла додому.
Потім я почала трохи халявити. Могла на годину чи й більше відлучитись, посидіти вдома чи в друзів, залишити там частину листівок і знову вернутись на своє робоче місце. Було соромно дивитись в очі людей, які торгували книгами чи працювали у кав’ярнях на колесах. Здавалось, що вони осуджували мене за тривалу відсутність».
* * *
«В основному я стояла на вулиці Лесі Українки. Невдовзі вивчила всі магазини і ресторани, які там є. А в якийсь день я знайшла великі баки для сміття. Вони були в дворі.. Саме туди потрапляла велика кількість моїх листівок».
* * *
«Часто гуляла в Луцьку і ніколи не бачила знайомих. А от коли стояла з листівками, то ВСІМ треба було йти саме тією вулицею. «Опа, а що ти тут робиш?» – це питання бісило найбільше. «Та так, попросили помогти, я на один раз», – брехала я».
* * *
«На вулиці Лесі Українки завжди багато промоутерів. Одного разу я побачила, як швидко працює один хлопчик. Йому було 9 років. Він роздавав пачку рекламних оголошень і йшов по іншу. Поки я стояла зі своєю одною, він роздав пачок з п’ять. «Оце мотивація в хлопця», – думала я. Потім виявилось, що він отримував плату за кількість розданих матеріалів, а не за кількість відпрацьованих годин».
* * *
«Найважче взимку і вранці. Як би не одягнувся – мерзнеш. Якщо ми роздавали рекламу від якогось магазину, нам дозволяли щогодини заходити погрітись. Але ненадовго – щоб не розслаблялись. Іноді так навдягаєшся, що ледве ходиш. Одяг на тебе тисне і ти відчуваєш себе ведмедем».
* * *
«Від купи паперу боліли руки. А восени та взимку вони страшенно мерзли. Рукавиці не одягнеш, хіба що на одну руку. День попрацюєш – і ввечері болять ноги та спина. Якщо була із сумкою – то ще й плечі».
* * *
«Якщо ми рекламували товар, призначений тільки для жінок, то й листівки давали лише жінкам. Але було багато чоловіків, які зупинялись і з’ясовували, чого це я одним даю листівки, а їм ні. «У мене жінка є і доньки, дайте я їм занесу, хай подивляться», – не раз казали чоловіки».
* * *
«Було багато людей, які забирали відразу півпачки листівок. Шкодували...».
* * *
«Часто приходили за папером безхатьки чи роми. Один бездомний брав великого білого мішка (в таких перевозять картоплю), і ходив вулицею від одного промоутера до іншого. Яка-то радість для нього була – забрати в нас побільше папірців! Певно, потім здавали на макулатуру»
* * *
«Схалявити» практично не можна було у «Там Тамі». Там ти стоїш прямо біля магазину, рекламу від якого роздаєш, і тебе добре бачать. Сварились, якщо я роздавала листівки про знижку на одяг дітям чи людям, які виглядають надто бідно, щоб його купити».
* * *
«Доводилось розносити різні плакати чи оголошення в поштові скриньки. У кожного були свої вулиці і будинки, які потрібно було обійти за кілька годин.
Часто я не могла знайти якийсь провулок чи будинок, десь не було освітлення, в приватних будинках гавкали собаки.
Одного дня ішов дощ, я змокла і змерзла, але всі оголошення так і не рознесла. Нас перевіряли, як ви виконуємо свою роботу. Часто треба було затримуватись довше, аби все встигнути рознести.
Під деякими будинками з домофонами треба було стояти годинами, щоб потрапити в під’їзд. Або придумувати, хто ти і чого прийшов. Казати, що приніс листівки чи пошту, не можна було, бо не тоді не відкривали.
* * *
«Цікаво було виходити на роботу в костюмі помади та бургера. Він важкий, влітку в ньому спекотно, зате ніхто не бачить твого обличчя. Діти табунами біжать, щоб взяти тебе за руку, обійняти чи просто погладити костюм».
* * *
«На Лесі Українки до мене щоденно підходив один дядько і кожен раз розповідав про свою дружину та розлучення з нею, про те, як любить її та доньку. Міг підійти навіть кілька разів на день і кожного разу розказував те саме. Завжди починав розмову зі слів: «Я давно вже тут живу».
Кожного разу питав, чи довго я тут працюю, бо він «мене ще тут не бачив».
Записала Наталя ХВЕСИК (Перший)
Передрук заборонений.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.