Тетяна Цікун приїхала в Луцьк з Маріуполя п’ять місяців тому. За фахом вона художниця, мала невеличку творчу майстерню, займалася організацією кінофестивалів та вела дуже активний спосіб життя. У жінки є дорослий син Стас, який має інвалідність. Разом з ним, починаючи з 24 лютого, жінка прожила найстрашніші три тижні свого життя, коли все кругом здавалася фільмом жахів, а мозок відмовлявся сприймати реальність.
Про виживання в нелюдських умовах, виїзд з Маріуполя та свою адаптацію жінка розповіла виданню "Евакуація.City".
Початок війни: опинилися в чужому районі, у чужій квартирі
З Тетяною ми зустрічаємося біля університетського гуртожитку. Саме в ньому минули останні кілька місяців її життя. Поспілкуватися сідаємо під розлогим горіхом на дитячому майданчику поблизу. Гойдалка, драбина та ковзанка розфарбовані в яскраві малюнки, стовбур дерева прикрашає в’язане мереживо, а гілки – декоровані кольоровими стрічками. Саме завдяки старанням пані Тетяни звичайна дворова площадка перетворилася на справжній мистецький куточок.
"24 лютого мені подзвонила моя подруга з Києва і сказала, що почалася війна, – пригадує Тетяна. – Тоді мені в це ще не вірилося, але вже стало якось моторошно, наче щось відчувалося в повітрі. Десь далеко вже лунали звуки вибухів".
Наступного дня в Маріуполі зникло світло, тому Тетяна з сином вирішили поїхати на робочий офіс, щоб зарядити телефони. Громадського транспорту на вулицях не було, тож їх на автівці підвіз сусід. Повернутися назад додому сім’ї вже не вдалося.
"Тоді вже почала гудіти сирена, а вибухи стали гучнішими. Не їздили ні таксі, ні маршрутки, а до нашого будинку йти було далеко. Моя подруга зі столиці сказала, що в неї там поряд є квартира і запропонувала нам перебути в ній. Ми взяли в однієї її знайомої ключі і пішли туди. Квартира була однокімнатна. Там знайшли лише чай, каву і трохи води", – пригадує жінка.
Тетяна каже, вони з сином відразу почали бігати по магазинах, однак майже всі крамниці були закриті. На ринку вдалося купити лише сітку картоплі, а в кондитерській придбати печиво і сухарики. Старенька тітка Тетяни, яку вона доглядала, дала сім’ї трилітрову банку томатного соку. Тоді жінка ще не здогадувалася, що це були всі їхні запаси на наступні три тижні.
"На третій день магазини були розтрощені повністю, – згадує переселенка. – Моя тітка розповіла, що той томатний сік вони роздобули в супермаркеті, біля якого стояла поліція і дозволяла заходити й брати все, що потрібно. Але я сама бачила, як люди заходили не тільки в продуктові магазини. Вони виносили товар із взуттєвого. Хапали те, що могли винести. Це було жахливо".
Відтак, Тетяна з сином опинилися в незнайомому кінці міста, в чужій квартирі. Жінка каже, що ще в 2014 році облаштувала підвал свого будинку, зробила там гарні умови для перебування, а також мала невеликі запаси харчів. Однак через збіг обставин залишилася без нічого.
"От нам перед війною звідусіль говорили: "Запасайтеся!". Але ж тут запасайся- не запасайся, а склалося так, що ти залишився на нулі. Як показує практика, лише всередині тебе мають бути сили, щоб все це витримати. А що б ти не накопичував, чим би не запасався, не важливо абсолютно", – розповідає художниця.
Виживання: у підвалі люди сходили з розуму
До 2 березня в Маріуполі ще був газ. Тому Тетяна з сином варили собі картоплю. Овочі навіть не чистили, просто мили і їли зі шкарлупою, розуміючи, що харчів більше немає де взяти. Рятували від голоду також сухарики.
"Два сухарика, які в нас залишилися, я привезла з собою в Луцьк на пам’ять про те, як вони нас спасли. Вони були такі солодкі і смачні", – каже жінка.
Майже відразу в місті припинилося водопостачання, тому люди шукали життєвоважливу рідину, де могли. Мешканці почали спускати системи опалення. Маріупольці вишиковувалися у величезні черги, щоб набрати хоч трохи води з батарей.
"Це було жахіття. Бо в таких умовах важко навіть зберегти свою гідність. Адже є потреба ходити в туалет, а води немає. Ми цю воду дуже берегли. Економили її, щоб раз в день можна було випити гарячий чай. А коли випадав сніг, ми вибігали, збирали його з асфальту і топили", – розповідає Тетяна.
Спочатку Тетяна з сином ночували в квартирі. Спальне місце вони облаштували в коридорі, у проміжку між вхідними дверима і стіною, адже бути біля вікон було небезпечно. Згодом сім’я перебралася в підвал.
"Там була якась майстерня з виробництва скла. Було дуже страшно не в тому місці покласти матрац і поранитися. Одна жінка зійшла з розуму. Серед ночі вона палкою скидала те скло з полиць і кричала. Це було нестерпно. Кругом був лише бруд, скло, каміння і відсутність світла. З олії ми робили свічки. Лише одна пані мала ліхтар. Але вона його вмикала тільки тоді, коли треба було дати щось їсти своїм трьом дітям", – згадує Тетяна.
Інколи, рятуючись від обстрілів, в підвал прибігали жителі інших будинків. Місця на всіх не вистачало, тому чоловіки виймали з машин сидіння і ставили на землю, аби кожен мав змогу перепочити.
"Люди мінялися. Хтось трохи посидів і вставав, щоб уступити місце іншому. Всього нас там жило близько 50 людей. Але всі гуртувалися, всі допомагали один одному. Обстріли були постійно, коли хоч трохи припинялися, ми виходили на вулицю, щоб подихати. А там бачили страшну картину: скло з вікон сипалося, стояли розбомблені машини, горіли будинки. Це було схоже на фільм жахів, тільки в 3D. Розум не хотів сприймати таку реальність", – згадує Тетяна.
Спільна біда дуже згуртувала мешканців. Біля під’їзду люди поставили мангал, шукали дрова й готували їжу. Тетяна розповідає, що це нагадувало своєрідну гру на виживання, однак витримати її змогли не всі.
"Дехто не переживав цього всього і помирав, не витримувало серце. Хоронили людей просто в дворі, тому що кудись далі йти було страшно. Хрести ставили з палиць. Робили так, аби було видно, що це могила", – згадує очевидиця.
Евакуація: перший блок-пост був вже російський
У підвалі Тетяна дуже подружилася з жінкою, в якої неподалік стояла автівка в гаражі. Жінки вирішили, що це їхній останній шанс вибратися з міста.
"Зранку ми прокинулися, молилися пів години, щоб вийти і перевірити ту машину. Ми йдемо, зверху сонце світить, а навколо все бомблять, все сиплеться. Я зрозуміла, що якщо помремо, то помремо, але іншого виходу в нас нема", – згадує Тетяна.
Коли подруги дісталися до гаража і відкрили його, їх накрив приємний шок: машина якимось дивом вціліла, а бак був заправлений майже повністю. Лише колеса виявилися трохи спущені.
"Коли ми виїжджали, то поруч все вибухало, нас накривало землею. Це було страхіття. Їхали я з сином, власниця автівки, її невістка з дворічною дитиною та кіт. Вони мали з собою чимало речей, а з нами був лише рюкзачок", – каже Тетяна.
На першому блокпості на виїзді з Маріуполя вже стояли російські солдати.
"Під’їжджаємо, а я бачу, що це не наші. Форма не така. Страшно було, що вони скажуть. Відкриваємо двері, він все обдивився і за сина питає. Мовляв, що то за чоловік. А мій Стас має інвалідність. І коли росіянин це побачив, то відпустив нас", – розповідає переселенка.
Біженцям пощастило, адже 15 березня з Маріуполя якраз рухалася гуманітарна колона і їм вдалося до неї примкнути. На день пізніше, розповідає Тетяна, окупанти сильно обстрілювали той шлях та підривали автівки.
Поселення: ми – хороші бандери
Разом з гуманітарною колоною Тетяні з сином вдалося дістатися до Запоріжжя. А далі вони поїхали в Луцьк. Жінка пригадує, як привітно їх зустріли працівники автозаправної станції відразу на в’їзді в місто.
"Заїхали на заправку. І там же співробітники бачать, що ми не місцеві: білі ганчірки на автомобілі висять, сама машина брудна, і номери чужі. Один чоловік відкрив двері і сказав: "Ми бандери, але хороші бандери". Спитав, чи любимо сало, а невдовзі виніс нам сало з хлібом чорним, цукерки, печиво. Це сало нам запам’ятається на все життя", – розповідає евакуйована.
Тетяну з сином поселили в гуртожиток Волинського національного університету імені Лесі Українки, де вони мешкають і досі. Жінка каже, перша ніч в невеликій студентській кімнатці здавалася їм раєм.
"Лежимо і не бомблять. Яке це було щастя. Ми не могли в це повірити. Нас в Луцьку дуже добре прийняли. Люди приходили, приносили пакети з їжею, з чаєм, зі всім. Ми тоді із сином поговорили. Кажу йому: "Може, за кордон?". А він говорить: "Ні, мама, я не хочу нікуди". І я кажу: "Знаєш, і я нікуди не хочу", – розповідає жінка.
Адаптація: я не можу довго страждати
Відразу після приїзду Тетяна пішла на курси української мови. В повсякденному спілкуванні вона теж старається говорити державною.
"Тільки зараз прийшло розуміння, що ми в Україні живемо. Як же не знати своєї мови. Хоча, бувало й таке, що люди потикають, що говориш десь російською. Такі зауваження дуже неприємні, і викликають лише відразу й агресію. Кожна людина сама має усвідомити, що їй це потрібно. Але й категорично відмовлятися говорити українською – це теж не гарно. Категоричності не повинно бути в жодному разі", – каже жінка.
Зараз Тетяна на волонтерських засадах проводить заняття та різноманітні майстерки з дітьми і звикає до свого нового життя. Каже, що довго страждати – не для неї.
"Люди, які залишилися там в Маріуполі, будуть якось пристосовуються, але це вже не життя. Коли-небудь я теж поїду туди. Але точно не зараз. Тут ми вже обростаємо побутом. Якщо буде можливість і з’явиться робота, будемо орендувати квартиру. Син вже влаштувався на роботу. Він масажист. А ще пішов на танці: займається сальсою і бачатою", – розповідає переселенка.
Зараз Тетяна не знає, що з її домом. Зв’язку з Маріуполем в неї досі немає. Але жінка вірить, що її будинок цілий і сподівається колись знову його побачити.
"Там в мене була своя художня майстерня, у Стаса був свій масажний кабінет, – розповідає жінка. – Але зараз я думаю, а що людині треба? Дах над головою є, є де попрати, де приготувати. І ти вже щасливий. Тут я відчуваю, що я своя. Для чого мені кудись тікати? Я тут хочу знову себе реалізувати як творча людина. І коли я буду щаслива сама, то і людям буду дарувати це щастя".
Текст: Ольга Коваленко
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.