Воїн з Волині Василь Теребейчик пропав безвісти, а його рідний брат Іван перебуває в полоні
Таку біду принесла війна в родину, яка мешкає в селі Нуйно Камінь-Каширського району. Але «пропав безвісти» – це ж не загинув, і з полону бійці повертаються, тож надію на зустріч із дорогими людьми «ніхто не може забрати», пише газета «Волинь».
«Як тільки я чула, що чоловіка будуть кудись далі переводити, то їхала до нього, щоб побачитися»
В одній із кімнат будинку Василя й Наталії Теребейчиків під образами, які увінчані традиційним українським рушником – оберегом, символом вірності, долі, висить весільне фото подружжя. Так було багато років, бо ж понад три десятиліття прожили в парі. А тепер у цьому куточку – ще й знімок глави сімейства, на якому він – у військовій формі. Про їхнє знайомство, освідчення й весілля, жінка каже:
– Ми в одному селі виросли, на одну дискотеку ходили. Василь – на п’ять років старший за мене. Я дев’ятнадцять мала, як заміж покликав. Одружилися ми 20 листопада 1993-го…
І про цей день в Наталії – теплий спомин, як і про подальше сімейне життя. Хоч, як висловилася, непростим воно було:
– Дім із нуля самі будували. Яка поміч могла бути, якщо Василь – із багатодітної родини, в його батьків – дев’ятеро дітей? Він їздив на заробітки, щоб грошей зібрати. Бо ж син і дочка підростали. Як стало вже легше, можна було спокійніше пожити (діти вивчилися й зараз живуть та працюють у Києві), – війна почалася. Мій чоловік ще з перших днів хотів іти у військо. Але його через стан здоров’я не брали. А 21 лютого 2023-го – мобілізували.
Перш Василь Теребейчик був у Нововолинську, а у червні його перевели в Дніпропетровську область. Звідти бійця направили на навчання у Кам’янець-Подільський. Він став сапером.
– Як тільки чула, що чоловіка будуть кудись далі переводити, то їхала до нього, щоб побачитися, – розповідає Наталія. – Бачила, де він стояв із побратимами, дихала тим повітрям, яким він дихав, відчула атмосферу, в якій жив мій Василь. Торік у жовтні йому дали відпустку. Чоловік ще був удома. А в січні цього року його перевели в Комишуваху Запорізької області. Це була остання точка, де війна закінчилася для нього. І там я вже не встигла побувати.
«Я хочу, щоб мого Васю знайшли»
– До 10 березня чоловік ще говорив зі мною по телефону, – пригадує Наталія. – А після цього числа більш не чула його. 11 березня мені сповістили із військкомату, що він пропав безвісти. Сталося це в Новодарівці Пологівського району. Василь же сапер – пішов на позицію виставляти міни і не повернувся із завдання.
Сьогодні у жінки вже на руках документи про завершення розслідування справи. Серед пів сотні аркушів – пояснення свідка, водія, старшого солдата Андрія Бричука, який у групі, котра вирушила на завдання, «був на прикритті від дронів з антидроновою рушницею...». У якийсь момент, судячи зі свідчення, пролунала автоматна черга, а потім вибухнула граната. На бійця Бричука вийшов ворог і відкрив вогонь зі стрілецької зброї, й він почув свист куль поблизу себе. «Тоді я повністю втратив візуальний контакт та радіозв’язок із групою та прийняв рішення повернутися назад і викликати підмогу, проте рація чомусь погано працювала», – сказано в поясненні. А ще насамкінець зазначено, що «факт добровільної здачі в полон або самовільне залишення позицій виключаю».
Уявляю, скільки разів Наталія Теребейчик читала й перечитувала сторінки цієї справи, сподіваючись знайти ще хоч маленьку крупинку у відповідь на те, що ж сталося з її Василем.
– Чоловік міг загинути, але його не можна було забрати – та мені ж не сказали, що його тіло залишилося на ворожій території. Не виключається й версія, що Василь потрапив у полон. Це теж дає надію на те, що він – живий, і цю надію ніхто не може забрати. Я хочу, щоб мого Васю знайшли…
Жінка вдячна синові й доньці, які тільки-но почули, що батько пропав, відразу ж приїхали додому. Діти не просто були поряд з нею – підтримували її й заспокоювали, а й взяли на себе всю процедуру, яку треба пройти у випадку пошуків бійця, котрий зник безвісти. Вони, як і їхня мама, живуть думкою про зустріч із батьком.
– Думаю, що це – не бойові поранення. Іван же – синій, з нього знущалися!
«Вперше майже за півтора року Іванові дали відпустку – тоді ми його останній раз бачили»
Із дружиною Василя ми прийшли у батьківську хату її чоловіка, де мешкає його наймолодший брат Леонід із сім’єю, й де останнім часом жив Іван –звідси й пішов на війну. Це тут виросли дев’ятеро дітей Теребейчиків – чотири дочки і п’ять синів. Леонід і його дружина, теж Наталія, розповіли, що мав Іван сім’ю у Смоленську, але розлучився з жінкою й вернувся додому.
Багато хто з мешканців Камінь-Каширщини свого часу їздив на заробітки в росію – там, бувало, й одружувалися. З родини Теребейчиків ще – «Вітя, який пройшов Афганістан, осів у Липецьку, де й помер…». Рідня все ж поставила йому пам’ятник на кладовищі рідного села, щоб було куди прийти й помолитися за його упокій.
полоні.
– А Микола із сім’єю й зараз живе в Оренбурзі, – говорить Леонід. – Я спілкуюся з ним – брат же мій рідний. І відчуваю, що він боїться сказати, що думає про війну, розпочату росією проти України. Буквально цими днями Коля зізнався мені: «Наші телефони прослуховуються». От звідки страх. Але коли стало відомо, що Іван потрапив у полон, то братова дочка подала запит у Луганськ, щоб якось вийти на нього.
Леонідові теж приходила повістка ще у перший рік повномасштабного вторгнення, але його не взяли на війну, бо в нього – троє дітей. А Івана мобілізували 26 грудня 2022-го. Якийсь час, пригадують рідні, він був у Володимирі. Потім його перевели в Івано-Франківськ – у новостворену 42-гу бригаду, в якій і служив. Навчання на Яворівському полігоні, згодом – у Рівному. А вже звідти, в кінці червня 2023 року, Іван Теребейчик потрапив на Бахмутський напрямок, де йшли важкі бої. Мав контузію. Були переміщення на Харківщину, під Київ.
– А в березні 2024-го, – розповідає дружина Леоніда, – вперше майже за півтора року Іванові дали відпустку. Дев’ять днів провів удома. В кінці березня вернувся в свою частину. А через тиждень пропав. 5-го квітня, як телефонував, то сказав, що везуть на Донеччину. Через два дні подзвонив і повідомив, що вони – в Часовому Ярі. То було в 14:02, а в 14:30 Іван був уже «поза зоною». 15 квітня нам принесли із військкомату сповіщення, що він пропав безвісти. Ми, розпочавши пошуки, пішли із заявами, запитами по різних інстанціях, як це передбачено в такому випадку. А 21-го в телеграм-каналі знайшли повідомлення, що Іван потрапив у полон. Волонтерка надіслала нам знімки і написала: «За нашими даними, він – живий, у госпіталі… У зв’язку з погіршенням стану здоров’я внаслідок отриманих поранень (проникаюча рана голови, пневмоторакс, перелом лівого плеча, множинні осколкові рани в ділянці грудей, спини), Теребейчик переданий у спеціалізований лікувальний заклад Луганська».
Брат Івана – Леонід, вкотре глянувши на фото, надіслані волонтеркою, емоційно коментує їх:
– Думаю, що це – не бойові поранення. Іван же – синій, з нього знущалися! То де справедливість? Я чув, що москалям, які у нас в полоні, платять в день по тисячі гривень, вони сплять на чистих простирадлах. А наші хлопці живуть у брудних підвалах, росіяни мордують їх, голови їм відрізають!..
Мої співбесідники пригадують, як Іван, дізнавшись, що Василь пропав безвісти, казав: «Як тільки потраплю в ті місця, де це сталося, то шукатиму його». Близько був, але й сам пропав, – як тепер відомо, опинився в полоні ворога.
… Уже в перше літо повномасштабного вторгнення росії понад п’ятдесят чоловіків із села Нуйно воювали безпосередньо в зоні бойових дій. Ще всі були живі. Хоч уже й тоді на місцевому кладовищі була могила бійця Дмитра Волошенюка. Оскільки Новоолексіївка, що на Херсонщині, де він жив, була окупована, то вирішили похоронити юнака тут, у поліському краї, де його коріння і по батьківській, і по материнській лінії, де й тепер живе рідний дядько.
На третьому році війни, близько ста мешканців села – там, де йдуть бої за Україну, її майбутнє. На жаль, ще над чотирма могилами – жовто-блакитні прапори як символ того, що там знайшли вічний спочинок справжні патріоти, які віддали життя за Україну, за майбутнє своїх дітей та онуків. Ще п’ятеро чоловіків, серед яких – і Василь Теребейчик, про котрого ми сьогодні розповіли, зникли безвісти. Але їхні рідні, як і дружина Василя – Наталія, повторюють ці рятівні для них слова: «Пропав безвісти – це ж не загинув».
Катерина ЗУБЧУК.