Жінка, яка створює у своїх книгах дивовижний світ, відкриває його для юних читачів і захоплює їх історією про хлопчика Айхо і його пригоди. Лучанка, котра не боїться мріяти і змінювати своє життя. Жінка, яка має щасливу сім’ю і надзвичайно багату уяву. Усе це про Оресту Осійчук, авторку серії книг для дітей про пригоди чотирнадцятирічного Айхо.
- Ким для вас є Айхо?
- …після моєї дитини це такий собі другий рушій у моєму житті, моя мрія, яка рухає мене і навпаки.
- Хто першим читає ваш рукопис?
- Мій чоловік. Для доньки це ще трішки заскладно. Коли я лише починала свій рукопис, це було 7 років тому, Боженки не було і в планах. Працювала юристом. Та колись сіла й написала перший розділ, прийшла додому, кажу Сергію: «Я почала писати книжку. Сідай, буду тобі читати». Він спершу навіть не повірив, що це я написала! Після паузи лише перепитав, чи це точно моя робота, чи ніде з інтернету «не здерла». А потім тільки «благословив» і сказав, що заважати не буде, тільки б я писала. Ось так все і почалось. Тому Сергій – мій перший читач, критик і той, хто в потрібні моменти хвалить і коли потрібно посварить.
- Як ведеться зв'язок між автором і читачем?
- Через книжку. А коли її вже прочитали, то найперше через презентації, коли є живе спілкування, коли ти зустрічаєшся з читачами. Подруге, я є в соцмережах. Ось, наприклад, коли видала дві перші книги, вони продавались. Минуло два роки, а третьої книжки не було, і мені почали приходити листи з запитаннями. Хтось привітно розпитував, а хтось від цього чекання і грубо звертався. Тоді я зрозуміла, що потрібно дописувати якнайшвидше.
- Чи відбуваються певні зміни в сюжеті через побажання ваших читатів і їх зауваження?
- Є читачі, котрі пишуть, що там все класно, ну, коли не класно, то, зазвичай, ніхто і не пише. А є дуже серйозні читачі, професійні, які підходять до всього дуже ретельно. Один з таких допомагав з картою. Прискіпувався до річки, яка нібито витікала не звідти і впадала не туди, розпитував, чи гори карстового походження, який державносуспільний лад секеріїв. Тобто, наше спілкування так може відбуватись. Насправді, це добре. Добре, що підказують, бо поки що таких відвертих «ляпасів», Слава Богу, не було.
- Хто був і є натхненником історії про Айхо?
- Моє життя. Було, є і, сподіваюсь, буде. Я ж пишу про все те, що мене хвилює. Ніколи не бігла за тим, що «трендові», модно. Пишу те, що мені подобається в цю хвилину, цей момент, які я переживаю почуття та емоції. Ні, звичайно ж, я не бачила всього того, про що пишу, адже це все вигадано, і я не переживала весь спектр емоцій, які переживають мої герої, але все ж основне почуття живе в авторі.
- Як ставитесь до порівняння вас і Дж. К. Роулінг?
- Це звичайно лестить, але, чесно кажучи, я не розумію, чому мене з нею порівнюють.
- Самі ви підтримуєте «світлу сторону» історії у своїй книжці?
- Я не людина крайнощів, вважаю, що все потрібно у нашому житті. Мені часто дорікають тим, що у мене немає абсолютно злих чи хороших персонажів. «Чому так, ми ж не можемо розібратись, що з ними не так, чого в один момент вони такі, а в інший інші?» Та тому, що ми такі є, складаємось зі світла, з тіні, з добра і зі зла. Ми кожного дня робимо вибір про те, чию сторону прийняти. Тому нехай все буде – і добро, і зло.
- Виходить, ви ще і самі не знаєте, хто переможе у вашій історії?
- Я-то знаю! А, можливо, все ж і ні… Бо, допоки не поставлена крапка, автор до кінця не знає, що може трапитись з його персонажем. Інколи не автори керують героями, а вони нами.
- Коли закінчите всі шість книг про Айхо, почнете щось нове? Вже є якісь ідеї?
- Поки що починати паралельно щось серйозне, типу роману, у моєму випадку не реально. Мені всі сили потрібно вкласти в Айхо. Але зараз я працюю над серією оповідань про кота Персика. Це для дітей трішки старших за мою Боженку від шести рочків. Я насправді випробовувала це на племіннику, так що спрацьовує. Будуть такі гумористичні, веселі оповідання, які змушують дітей задумуватись над тим, хто такі для них друзі, хто такі тваринки, як потрібно відноситись до слабших, як долати свої страхи. Щось доросліше писати поки не планую, спершу й справді потрібно розібратись з Айхо.
- Чи отримували пропозиції про переклади книг?
- Офіційних не було, а щодо не офіційних… Ми з друзями збирали гроші на перекладача, і був один товариш, який живе в НьюЙорку, і він там щось пробував організувати… Це все насправді дуже складно і не робиться так, як ми собі думали.
- Мрієте про екранізацію?
- Мрію, звичайно. Який письменник, особливо той, хто пише фентезі чи фантастику, не хоче цього? Коли я пишу, перше, що мені бачиться – це картинка, бачу картинку і тоді її відтворюю в тексті.
- Це має бути український чи закордонний фільм?
- Нехай це буде класна українська екранізація, але про яку знає увесь світ. Ну, а чому ні? Якщо й мріяти, то на повну силу.
- Чи легко зараз бути письменником в Україні?
- А ніким бути в Україні зараз не легко. Не важливо чи ти дорослий, чи дитячий автор. Складно, всім складно, але ми любимо свою країну і робимо це для себе, для країни.
- Яку б ви порадили книгу для прочитання кожному?
- Немає такої книги. У кожного читача вона своя, особлива. Я переконана, що є певний час і місце, коли книга знаходить свого читача, або читач знаходить книгу.
- Найкраща порада, яку вам колинебудь давали?
- Це, мабуть, те, чого я і стараюсь постійно дотримуватись – «Не шкодувати ні про що». Потрібно просто робити правильні висновки і йти далі. Не можна занурюватись у минуле, потрібно цінувати сьогодення і тішитись майбутнім.
- Улюблене місце в Луцьку?
- Я дуже хочу, щоб це був мій дім.
- Де б Ви мріяли опинитись через 10 років?
- Та я хочу опинитись у тій країні, про яку ми всі мріємо: хорошій, успішній Україні, якою ми будемо горді, яка даватиме нам можливості, і ми ними користуватимемось і робитимемо її ще кращою.
Спілкувалася Юлія КНИШ