Богдан Бондарук - волинянин, боєць 51-ї окремої механізованої бригади. Йому 31 рік. В АТО пішов 8 квітня 2014 року, під час перших хвиль мобілізації. Був там пів року. Стільки ж часу він звикав до мирного життя. Богдан зміг знайти себе, відкрив для себе нові можливості, знайшов улюблену справу, зміг збудувати міцну сім’ю і не перевести війну з агресором в особисту.
У цій рубриці ми будемо розповідати історії бійців АТО, які змогли знайти себе у мирному житті, аби показати, що війна відпускає, війна пробачає тих, хто йде, війна дозволяє будувати життя за її межами, попри те, що вона все ще триває.
Шлях на війні
7 квітня близько 23-ої години мені зателефонували і викликали в Турійськ до військової частини. А я чомусь не повірив, подумав, що це чийсь жарт і у відповідь почав віджартовуватись, мовляв, що ви хочете від мене?
У ході розмови мене таки переконали, що це загальнодержавна мобілізація. Я був готовий. Чекав цього, бо кілька років потому прийшов з армії. Тому, довго не думав: зібрав речі і поїхав.
Наша бригада побачила багато. До цього нас місяць навчали на полігоні у Рівному, потім під Миколаєвом, а далі - під Донецьк, бо були такі хлопці, які теж служили в армії, але ні разу з автомата не стріляли. Якийсь час я був в резерві і мене це так турбувало, бо я весь час ходив і питав: чого ми нічого не робимо? Чого нас ніхто не забирає? Вже хотів і додому їхати.
Але потім сказали, що якщо вже так хочеш, то підеш в розвідку, допомагати. І так мене й забрали в зону бойових дій. Ми вираховували ночами звідки стріляють, позначали це на карті, виконували різноманітні завдання.
Ми постійно були в русі, я був на багатьох гарячих точках. Але найважче - це завжди момент обстрілів. Бо коли він починається, ти не знаєш, чи надійно сховався. В такі моменти усе життя пролітає перед очима, бо з кожним разом снаряд вибухає все ближче і ближче, і чи буде серед них твій – невідомо. З однієї сторони, йдучи в АТО, ти готовий померти, але коли ти на межі - розумієш, як сильно хочеш жити.
Про найважчий момент..
Був момент, який точно став найважчим для мене. Нас попросили заїхати в Маріїнку, бо над адміністрацією планували підіймати прапор. Я був за кермом. Перед цим там провели «зачистку», мовляв, все безпечно, можна їхати. Зі мною в машині в кабіні зазвичай їхав капітан, але якраз в цей день він вирішив пересісти в кузов до хлопців, хоча раніше він ніколи там не їздив. Ми почали рух колоною. Тут я бачу, що здалеку вибігає якийсь чоловік і кладе на плече РПГ, лунає вистріл. Я зрозумів, що починається обстріл колони і зав’язується бій. Вони підбивають перший БТР, але він встигає сховатись.
Я зупинився за метрів 100 до місця обстрілів, але в якусь секунду починають стріляти по нашій автівці. А в кузові сидять хлопці. В капоті щосекунди робляться дірки, я думав вибігти і побігти, але ж розстріляли б на місці і мене, і побратимів. Розвернутись теж не міг би, бо підставив би під вогонь хлопців. Я почав потрохи рухатись назад, але чітко розумів, що ще кілька хвилин і стрілятимуть прицільніше, і в один момент я глянув в бокове скло, чи нема машин поруч, і якраз в цю секунду в міліметрі від моєї голови пролітає куля.
Вона пробила лобове скло і пролетіла повз. Я розвернувся і закрив хлопців від вогню, нам вдалось повернутись живими з цього бою. Але це був найважчий момент в АТО, бо одна справа, коли ти готовий покласти своє життя, але зовсім інша, коли від тебе залежить життя інших.
Життя після війни
Пробув на війні я пів року. Нашу бригаду розформували, а нас відправили додому, чекати, коли зателефонують. Так і не телефонували. Але якби мені зараз запропонували повернутись, то я б не погодився. Звісно, якби питання стояло б гостро, то я б вже був там, але добровольцем – ні.
Коли повернувся, то я дуже довго від’їдався і відсипався. Бо на війні ти спати не можеш нормально, від кожного обстрілу прокидаєшся і мусиш бути на ногах. Близько пів року я не міг повірити, що я вже вдома.
Війна допомогла мені познайомитись з дружиною. Нам часто допомагали благодійники, церква моя, як морально так і речима, продуктами. Серед благодійників був родич моєї дружини. Ми часто з її сім’єю зустрічались, бо їм теж боліло АТО, вони нам допомагали. З дружиною ми спочатку просто товаришували, я навіть й не думав, що одружимось, але, як виявилось, часто так буває, що найкраще знаходиться поруч.
Зараз вже нашій дитині 5 місяців.
Ми маємо власну, сімейну справу – виготовлення меблів.
Ще коли я був маленький, то часто в тата на роботі бавився з деревиною: лакував, зачищав, пиляв. Мені це дуже подобалось. Після війни знайома попросила мене зробити дзеркало для візажиста, я якось довго не думав, і взявся. Воно, звісно, вийшло не дуже гарне, але моя дружина захоплювалась цим виробом. З цього усе й почалось.
Зараз я можу виділити одну роботу, яку можу назвати найкращою – стіл в стилі барокко. Звісно, зараз вже повністю ручна робота відходить на другий план, адже є купа сучасних станків, які спрощують роботу.
Обожнюю також створювати меблі у стилі Loft. Мої вироби стоять у кількох закладах, магазинах Луцька. Це те, у чому я себе знайшов завдяки своїй дружині. Бо, звісно, спочатку мало що виходило, але вона завжди вірила і вірить в мене, тому, все ще попереду. Ба більше – вона ще й допомагає мені, це вже стає сімейною справою, бо організовує роботу з клієнтами, фінансову сторону теж прораховує, допомагає з документами.
* * *
Шукайте людину, яка буде вас підтримувати в усьому, так адаптація пройде легше. Пробуйте себе у чомусь, не бійтеся, може не вдаватись, але ви точно дійдете до свого, бо й помилки – це шлях. Потрібно заново вчитись жити на мирній території.
Текст і фото: Юлія Галецька