Хоч давно не переступала поріг луцької «Книгарні Є», видно, що вона тут – своя людина. Ні на хвилину не спізнилася. Теплі вітання. Теплі обійми. А очі зразу шукають щось цікаве на полицях з новинками…
Добре пам’ятаю, як Майя Москвич приходила на сесії Волинської облради у період Революції гідності. Як їй давали слово. І воно було однозначне, чітке, переконливе – слово покоління, яке робить цю революцію. У залі сиділо багато скептиків, які не цуралися коментувати: мовляв, і що це дівча варте, щоби вказувати їм, як жити.
Скептики досі вже давно чухають потилиці.
…Уже наприкінці розмови Майя раптом знайде на одній із полиці книгу «Стріляй, як дівчисько» (роман, створений на основі спогадів майора військово-повітряних сил США Мері Дженнінґз Геґар, яка воювала в Афганістані і, будучи пілотом пошуково-рятувального гелікоптера вивозила з поля бою поранених). Уважно розглядатиме обкладинку. Пробіжить очима анотацію. Розгорне. Зачепиться за цікавий діалог. І, здавалося, вже не зможе піти звідси без цієї книжки.
Але вона рішуче поверне книгу на полицю. І піде в іншу сторону. Не може читати про війну.
Про книжки, про дитинство, про помилки Революції гідності, справжній Схід і воєнний стан… В розмові з Майєю Москвич. Десь поміж книжкових полиць луцької «Книгарні Є».
(У книгарню Майя заходить якось дуже по-домашньому. Так наче в гості до рідних. Говорить тихо, спокійно. Здається втомленою. І не приховує: взяла паузу, бо хочеться відійти від «Ігор нескорених», перевести подих.
Ми починаємо з розмов про дитинство, а вона тут же згадує дідуся Матвія з рідної їй Нічогівки на Маневиччині. Бо досі пам’ятає його голос. Виявляється, він любив вголос читати дівчинці, яка ще в школу не ходила,… «Кайдашеву сім’ю», – авт.).
* * *
… «Ще читати не вміла, а дідусь Матвій брав «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького і вголос читав. Її і «Лісову пісню» Лесі Українки. Досі не знаю, де в їхній хаті взялися книжки. То були такі старенькі, зачитані видання, по-моєму, навіть без палітурок. А дідусь і бабуся – звичайні селяни. І до речі, в них було багато книжок».
* * *
… «Я народилася в селі, і в нас не було телевізора. Він був, але несправний. Коли ходила в школу, то єдиним місцем, де я черпала інформацію, була сільська бібліотека. Перечитала, мені здається, всі книжки для дітей та підлітків, які там були. Навіть не знаю, чи діє та бібліотека зараз. Колись була в сільському клубі».
* * *
… «Потім довго моїм улюбленим автором був Нечуй-Левицький. Чомусь найбільше запам’ятався момент, коли сусіди не могли поділити грушу, яка стояла на межі.
Пізніше я найбільше любила «Бурлачку». А ще - «Миколу Джерю»… До цих пір пам’ятаю цей стиль: Нечуй-Левицький може на три сторінки розписувати, як верби ростуть».
* * *
… «Коли я беру в руки книжку, я її читаю всю й одразу або не читаю».
* * *
… «Останні 4,5 року мешкала в Києві. От тому вже добре знаю київські полиці «Книгарні Є». І трохи призабула луцькі.
У Києві є більше можливостей читати. По-перше, метро. По-друге, постійні поїздки маршрутом «Київ-Луцьк». Ці 6 годин – ідеально для того, щоб читати».
* * *
(Запитую, як зустріла володарку двох золотих медалей Майю Москвич її старенька бабуся з Нічогівки, яка виховувала внучку. Вона кілька секунду думає. Потім знизує плечима…)
… «Не знаю. Нічого особливого. Моя бабуся дуже проста людина. Я для неї звичайна внучка. Як і решта 9. Абсолютно. Її більше хвилює не те, що я виграла, а те, чи я поїла».
* * *
… «Читаю націоналістичну літературу ще з того часу, як прийшла в «Національний альянс». Тоді мені було 17-ть. Для того, щоб бути членом подібної організації, треба розуміти ідеї, які вона пропагує. Як можна не прочитати основи? Я тоді ще прочитала Дмитра Донцова. І «Націоналізм», і «Націократію» Миколи Сціборського. Вчила біографії Романа Шухевича та Степана Бандери. Читала книжки про Українську Повстанську Армію. В той час насправді у моєму житті була виключно світоглядова література. На 100%».
* * *
… «5-й рік війни, військовий корабель обстрілюють, а наші не дають вогонь у відповідь!
У нас купа військ, в нас авіація є, наші кораблі обстрілюють в нас під носом, а ми… викликаємо стурбованість і скликаємо нараду. Та трасця! Підняли авіацію! Розгромили ракетами ті ворожі кораблі, визволили своїх людей! Своїх треба відстоювати, їх треба вигризати. Бо таке враження, що в нас, ідучи на війну, не можна почуватися у безпеці. Нема впевненості, що коли ти втрапив в якусь халепу, держава тебе захистить. Це неправильно! Оце моя перша реакція на воєнний стан».
(Раптом звертає увагу, що поруч на полиці «Білий попіл». Книга у чорно-білій палітурці. Усміхається…)
… «Цю книжку написав мій побратим Ілларіон Павлюк (автором містичного трилера «Білий попіл» є український журналіст, документаліст, учасник війни на Сході України, розвідник). Класно мати таких побратимів. Ми з ним служили в підрозділі «Гарпун». Працювали у двійці. Дуже багато ночей провели на одній позиції. Ніколи не спілкувалися, ми просто працювали разом. Дуже круто, коли після служби починаєш відкривати людей.
Хоч детективи – то не мій жанр, але «Білий попіл» я прочитала швидко. Тут Іларіон абсолютно впізнається. Він прискіпливий до деталей, того вимагає наша функція: продумувати все до мікроскопічних деталей».
* * *
… «Не бракує на Сході книжок. Знаєте чому? Тому що зараз питання про те, що чогось бракує на Сході – відносне. Все, що хочеш, можна дістати чи замовити».
* * *
… «Не працюю. Взяла паузу. Є багато різних справ, які зібралися за час змагань. Одна з них – реалізація часнику. Скажімо, зараз у мене лишилося 150 кілограмів часнику, які потрібно продати. І мені це треба зробити найближчим часом. Найбільше в цій справі мені допомагає моя тітка Надія, яка живе в Колках, продає мій часник на тамтешньому ринку, відправляє його «Новою поштою», куди треба. Це мій справжній бізнес-партнер».
* * *
… «Можу продати часник комусь в Луцьку навіть з доставкою, якщо комусь треба».
* * *
… «У різні періоди життя читаю різні книжки. Так, був період, коли я читала Люко Дашвар. А був час, коли перечитала всього Муракамі. Страшенно подобався. Був фрагмент, коли я читала навіть Володимира Лиса, тобто якусь таку взагалі художню-художню літературу… На певному етапі життя читала тільки Володимира В’ятровича».
* * *
… «Те, що було в минулому – минуле. І те, що було місяць тому – вже теж минуле. Я живу зараз. Тому хто б що про мене не думав під час Революції гідності, це вже неважливо. Я була звичайною людиною насправді. І коли я пішла на війну, я теж просто зробила те, що хочу. І коли на змагання поїхала – теж».
***
… «Я не брала з собою в Австралію жодної книжки. Хоч мені напередодні подарували «Ініціацію» Люко Дашвар (новий роман популярної авторки українських бестселерів «Село не люди», «Кров з молоком») і дуже кортіло її взяти, все-таки лишила її вдома. Вирішила, що у вільні хвилинки не читатиму, а буду ходити і дивитися, що робиться навколо. І до речі, не пішла мені «Ініціація». Не та вже Люко Дашвар. Чи я?».
* * *
(Біля полиць із історичною літературою Майя Москвич одразу знаходить книги Володимира В’ятровича. Здається, що добре їх знає, бо впізнає з першого погляду за обкладинками. Одна, друга, третя… В руках уже добірка автора…)
… «У школі не любила історії. Я її не вчила насправді. Це дуже круто, бо в мене мізки виявилися незабитими якоюсь неправильною історією».
* * *
… «Тепер я часто саме цю книжку купую для подарунків (про книгу історика Володимира В’ятровича «За лаштунками «Волині-43». Невідома польсько-українська війна»). Вона правдива. Тут дуже гарно розказано про події на Волині. Настільки легко читається така складна тема, що чому б її не дарувати? Я вважаю, що такі книги треба популяризувати».
* * *
… «Історія з грифом секретно» Володимира В’ятровича - найкраща мотиваційна література насправді (серія книг, в яких історик, в минулому директор архіву Служби Безпеки України, який розсекречував архіву радянської спецслужби, відкриває таємниці української історії, які до цього моменту ховалися під грифом секретно у коморах КГБ). Це супермотиватор! Із тисячі книжок про те, як почати щось робите варте уваги, береш її, починаєш читати – і тут тобі десятки мотиваційних історій про те, як люди боролися з режимом, як вони робили нереальні вчинки».
* * *
… «А де книжки про Майдан? Є у вас така велика, з акварельними ілюстраціями? Як же вона?... О, згадала: «Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву» (упорядник – Оксана Забужко). Це, як на мене, найкраща книга про Майдан».
* * *
… «О, «Атлант розправив плечі»! (бестселер Айн Ренд - справжнє ім’я Аліса Розенбаум, американська письменниця російського походження, єврейка за національністю, що емігрувала в Штати у 20-х роках минулого століття - надрукований ще у 1957-му, який після появи українського перекладу став дуже популярним в Україні). Купила ще в 2016-му. Зараз думаю, вже всі люди їх перечитали. Але мені дуже вони сподобалися.
Не читала нічого подібного раніше. Якби мені хтось колись сказав, що я буду з таким захопленням читати про залізничну компанію, я відповіла б: «Ні-і-і…». Я купила цю книжку за порадою Ані Луцюк. Але вона в мене півроку просто лежала. Знаєте той стан, коли в тебе три непрочитані книжки лежать? Мучить же. Я прочитала одну, другу, третю і подумала: «Нічого собі! Це я в себе тримала півроку таку круту штуку?».
***
… «Читала оцю книжку. Так хвалили. Казали, що така класна. Не знаю, як на мене, то звичайна історія. В нас таких історій в Україні десятки».
(Бере з полиці, потім ставить назад книгу всесвітньовідомого австрійського психіатра, філософа Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу», який у 42-му опинився в концтаборі, пережив багато, а потім написав про своє життя там і свої роздуми на тему, як вижити в нелюдських умовах, як зберегти себе і навчитися долати випробування).
***
… «Єдина книжка, яку я так і не дочитала – це «Чорний лебідь. Про (не)ймовірне у реальному житті» (економічний бестселер американського математика Насіма Талеба, який досліджує вплив випадкових подій на світову економіку). Економічно-філософська розповідь. Автор доводить, що те, чого ми не знаємо, може мати більший вплив, ніж те, що ми знаємо. Третину тільки прочитала».
(Прошу на хвильку завмерти, щоб зафіксувати на фото. Майя завмирає, але сміється: «Це називається: сфотографувалася з розумною книжкою»).
* * *
… «Ніколи мені не заходили підбірки якихось історій: до кави, до Різдва, до настрою (минає картаті книги з різдвяними історіями, які саме в топі).
(Йдемо до полиць з книгами українських авторів. Майя Москвич довго і уважно вишуковує серед них щось справді своє.)
* * *
… «Це Кокотюха написав про Зеленого? (історичний роман Андрія Кокотюхи «Справа отамана Зеленого» вийшов ще 2014 року і розповідає про події в Україні після Першої світової війни і тодішній опір українців більшовицькій окупаційній владі). Захоплююче».
* * *
… «А оце моя улюблена книжка Василя Шкляра, тільки тоді вона називається «Елементал» (показує роман «Самотній вовк», у 2018 він вийшов під новою назвою).
Перша книжка Шкляра, яку я прочитала чи то прослухала.Це був 2013 рік, ми з двома подругами мандрували Кримом і в нас була одна книжка на трьох, ми читали її по черзі. Пам’ятаю, Юля Грищук просто в морі її читала вголос, а я слухала.
«Троща» теж потужна. Колись я жартувала над тим, що перший розділ цього роману називається «Зрада». Дуже актуальна тема для України».
* * *
… «Аж у 2017-му прочитала «Холодний яр». І була вражена. Тут відображається така реально позитивна боротьба українців. Після Шклярового «Залишенця» чомусь тема Холодного Яру для мене була печальна, а тут – навпаки надихає».
* * *
… «Не бачила фільм «Дике поле», але читала «Ворошиловград» Сергія Жадана. І «Тамплієри» читала… Мені «Життя Марії» сподобалося. Вірші сильні. Але зараз Жадана не сприймаю вже так, як це було у 2015-му».
* * *
… «Книжка 2018-го – це «7 звичок надзвичайно ефективних людей» (із серії так званих бізнес-книг, автор Стівен Кові – американський підприємець, популярний мотиваційний спікер)
Кові цікавий, бо то фактично інструкція з роботи над власними принципами. Це треба читати, коли хочеш в собі розібратися, вибудувати якусь систему. Коли щось пішло не так… Хочеш почати життя заново, але не так: «Все, завтра бігаю», а глибше. Саме «7 звичок» помогла мені розібратися у стрільбі з лука. Бо це те, чого я ніколи раніше не робила».
* * *
… «Але про бізнес не треба читати, треба його робити».
* * *
… «Стріляй, як дівчисько»… Ану, що це за книжка?»
(Бере з полиць книгу, написану за спогадами льотчиці американської армії Мері Дженнінґз Геґар, яка виконувала бойові завдання в Афганістані. Військову драму збираються навіть екранізувати у фільмі з Анджеліною Джолі в головній ролі.)
… «Ні. Ще не час Через кілька років візьму (кладе назад). Навіть фільми про війну тільки недавно почала дивитися. Побачила, наприклад, фільм «Добровольці Божої Чоти», і виявилося, що я трьох людей з того фільму точно знаю».
* * *
… «Щодо помилок Революції гідності? Мені здається, все було правильно. Я не хотіла б, зрештою, нічого змінювати. З 5-річної відстані ти бачиш: навіть те, що тоді здавалося неправильним, мало якийсь результат».
* * *
… «Насправді я не хотіла купувати книжки… Бо дала собі слово, що відпочину навіть від них. Це Ремарк? (з тісної шеренги книг виймає «На західному фронті без змін», устами Ремарка, який сам у 18-ть опинився на фронті, про події Першої світової)».
* * *
… «Дуже давно не читала Ремарка. Але… Якщо читати про війну, то про якусь таку, яка вже далеко. І якої немає. З того, що я читала, то моя участь у війні була дуже подібна до того, що пише Ремарк. Якийсь такий жахливий побут і таке всяке… От чогось саме зараз захотілося перечитати його і подивитися, чи співпадуть відчуття».
(Прощаємося. Не полишає відчуття, що ця розмова в книгарні ще більше її втомила. Але Майя усміхається. Магія книгарні робить свою справу. Вона таки купує собі щось. Роман з інтригуючою назвою з яскравим камінням на обкладинці. Каже, «таке зручно читати в дорозі». Про поліську лихоманку... «Бурштин» рівненчанина Василя Тибеля).
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.