Ми домовляємося, що ця розмова відбудеться на виїзді. Бо саме так він працює. Є невеличкі вояжі – десятки-сотня кілометрів, щоб зібрати передачу для військових. А далі – тисячі кілометрів, щоб доправити чи то авто, чи то спецзасоби, харчі і чимало інших речей у найгарячіші точки протистояння окупантам.
Щоразу вирішуючи нові завдання, волонтерить задля одного спільного результату – перемоги над ворогом. Наша спільна поїздка – не спланована під репортаж. Це типовий день лучан Ігоря Шевчука та Олександра Овруцького (його помічника й водія).
Лучанину Ігорю Шевчуку – 51 рік. За професією – медик, навчався у Ківерцівському медучилищі. Зараз працює фельдшером у психлікарні. Та й загалом – усе життя у медицині. «Став свого часу завідувачем ФАПом. А це означає, що мусив бути і терапевтом, і хірургом, і акушером, і гінекологом. У мене на руках і народжувалися, і помирали. Мав позаштатні ситуації. Можливо, цей досвід допомагає мені й у волонтерстві», – ділиться він.
Олександру Овруцькому – 35 років. Він – теж лучанин. Працює у товаристві Червоного Хреста. Як волонтер має досвід поїздок на схід. Каже, що хоча й спочатку вирушали у невідомість та навіть уявлення не мали, як і що робити в разі обстрілів, чи щоб не наїхати на ворогів, проте усвідомлювали: їх чекають бійці на передовій. Брат Олександра служить у ЗСУ.
Важливо, що нинішня позмінна робота дозволяє Ігорю Шевчуку мати відносно багато вільного часу. Проте, якщо одні (на щастя, більшість) такому графіку співчувають, бо розуміють, як це важко поєднувати, інші шукають недоліки або й навіть намагаються ущипнути.
«От як приклад: побачив хтось, що я брав у продуктовому магазині, і вже «прилітає», що купив собі дорожчу ковбасу за людські, на їхню думку, гроші. Просто не реагую. А навіщо? Можна подумати, що я раніше жебракував усе життя.
Ці «доброзичливці» все одно не усвідомлять, що в мене фінансово кардинально нічого не змінилося. Як була робота, так і є. Які мав джерела прибутку, такі й маю. А в плані волонтерства для перемоги просто є можливість робити добрі справи, тому що в мене графік – через добу», – розповідає.
Активно допомагати військовим Ігор Шевчук став із початку повномасштабного вторгнення. Перший допис стосовно збору коштів для допомоги прикордонникам з’явився у його профілі 25 лютого 2022 року. Шукав орієнтовно 2 тисячі доларів для закупівлі тепловізора.
«Гроші збираємо за принципом «чим швидше, тим краще». І, якщо не допомагаєте, хоч не заважайте», – лаконічно окреслив посил до фейсбучних друзів волонтер.
Збір тоді закрили через день-два і повезли тепловізор на північні кордони. Після цього волонтерство в допомогу військовим закрутило життя мого співрозмовника на повну.
Про понад рік повномасштабної війни, його виклики та результати – у розмові Ігоря Шевчука з «Першим».
6 грудня 2022 року Ігорю Шевчуку вручили відзнаку Міноборони
* * *
До 24 лютого Ігор Шевчук, за його словами, взагалі не припускав, що може статися повномасштабне вторгнення росії в Україну. «Я, – каже, – був іншим, як і більшість з нас». Жив, працював. Займав дещо нейтральну позицію стосовно російської літератури, російської музики, російських фільмів. Не вникав глибоко в ці теми, бо зараховував їх до політичних, а сам ніколи не належав до жодної партії.
«Собі власне бачення пояснював тим, що не громадський діяч, не політик, щоб певні інтереси відстоювати. Уникав тем, які, як вважав, закидали суспільству, щоб рейтинги одним підняти, іншим обвалити. Знав, що є така маніпуляція, як «хліба та видовищ». Тому в скандали не вникав, у дебати чи срачі у «Фейсбуці» не вступав, беріг свій час та нерви. Розповідаю чесно – було так, як було», – пригадує співрозмовник.
Повномасштабного вторгнення не очікував й Олександр Овруцький.
«Я знав, що росія брязкала не раз зброєю, навчання спільні з білоруссю часто проводила. Думав так: знов побісяться і розійдуться... Бо ж щоразу сприймав це як демонстрацію сили, гру м’язами на публіку. Але… цього разу все пішло по-іншому.
Вранці 24 лютого я прокинувся від вибухів. Паніки не відчув взагалі. Сів на ліжку, трохи подумав, частково вирішив, що маю робити. А потім все так закрутилося, що з перших днів повномасштабної війни і досі – я тут».
* * *
Ранок нашої зустрічі для інтерв’ю починається з кави на проспекті Відродження у Луцьку. Окреслюємо деталі (бо день уже розпланований) і вирушаємо. За водія – Олександр, без якого, як зізнається співрозмовник, у цей рік повномасштабного вторгнення він би не впорався.
Власне тема волонтерства з’явилася у житті Ігоря Шевчука раніше. Він та створена ним у «Фейсбуці» спільнота «Луцьк НеАдекватний (як каже Ігор, лише для дорослих, і, до слова, її давнім учасником був і Олександр) взяли неофіційне шефство над ГО «Сильні діти».
І, як пригадує, тоді перший збір у кілька десятків тисяч гривень на облаштування дитячого майданчика для діток із інвалідністю на території іпоцентру в селі Вишнів здавався йому великим та складним. Час від часу завдяки різноманітним активностям у групі продовжували збирати кошти та допомагати цим дітям. Роблять це й досі.
Проте зараз інші збори у десятки і сотні тисяч гривень Ігор Шевчук мусить осилювати за лічені дні і тижні – бо надто висока ціна затримки з придбанням техніки чи спецобладнання там, де точаться бої. Щоразу думає, що сума збору велика – але це до того часу, поки не доводиться братися за щось ще масштабніше.
Як каже, на загал усе гарно: оголосив, кілька разів нагадав, зібрав, купив, завіз, прозвітував, пішов на наступне коло. Але зовсім по-іншому все насправді.
За словами Ігоря Шевчука, у його діяльності дуже заважають чимало бюрократичних перепон від держави. Навіть реєструючись, як волонтер (бо ж кошти збирає на картку і мусить звітувати), він стикнувся з тим, що називає хаосом і «бардаком». Це все – такі питання, які вирішують за бажання виконавців. Однак у реальності все перекладається на плечі тих, хто хоче отримати від держави послугу.
«Ніби спеціально намагаються знищити ініціативи. Може, й не свідомо. Але бюрократичні перепони присікають в зародку бажання у багатьох, хто міг би волонтерити. Проблем – безліч. Навіть із бланками питання. І їх вирішують ті, хто хоче зареєструватися. Держава вимагає, а сама не має елементарних речей, щоб дозволити стартанути.
То добре, коли попадаєш на нормальну людину на посаді. То вона хоч трохи допомагає. Але все одно… От я, коли вперше прийшов, то пішов назад. А потім шукав виходи, сам це все робив, якимись правдами-неправдами. Так не має бути», – ділиться співрозмовник.
* * *
Себе Ігор Шевчук називає волонтером-одинаком. І пояснює, що в області є чимало громадських організацій, благодійних фондів, які між собою взаємодіють. Це дозволяє частково спрощувати роботу, швидше закривати потреби. «А в мене того нема. Я – просто волонтер. І на тому все», – каже він.
Тому не співпрацюють із ним і державні органи. Пояснює, що теж заважають питання документування допомоги. «Чи то облрада, чи міськрада, чи ОВА – мене не залучають. І я це розумію. Бо все, що у них є і що можна дати військовим, повинне бути оформлене відповідним чином. Одна справа – провести все це через фонд, організацію, а інша – через волонтера самого по собі», – розповідає Ігор Шевчук.
* * *
На початках Ігор Шевчук допомагав прикордонникам. Для них зібрав на кілька тепловізорів. А згодом волонтер «вийшов» на 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. І вже з квітня 2022 року працює лиш для їхніх потреб. «Свої ж», – усміхається.
Щодо збору, то його оголошує відповідно до потреб, які Шевчуку озвучує (чи, точніше, прописує) керівництво бригади. Він переважно не має права повідомляти деталі стосовно спецтехніки чи обладнання, яке будуть купувати. Тому найперше мусить бути довіра до нього з боку тих, хто переказує кошти.
«Тут табу. То пишу, наприклад, назву «радіодеталі» й конкретну суму. А потім звітую по чеках. І тому для розуміння людей, скажімо, машину легше купити й показати, що доправив на передову. А тут – якийсь ящичок із захмарною вартістю. Плюс їх треба кілька».
Спочатку думав, що будуть різні претензії у коментарях (бо ж збирає, за великим рахунком, через «Фейсбук»). Але дуже вдячний людям, що все пройшло лояльно і суму задонатили швидко.
Процес «оголосив – зібрав – купив – завіз – прозвітував» має шалений темп. Бо поки триває один збір, Ігор має вже інший на низькому старті. У цій круговерті робити детальний підсумок у сумах, кілометрах, кількостях не виходить.
«Не через те, що не хочу. Просто на це немає часу. Проте звітування все ж було і є. Поточне. Через мою сторінку у «Фейсбуці» та в групі «Луцьк НеАдекватний». У мене там все: потреба, як закрили, кому передали. А після війни зроблю повний звіт. От буде перемога – тоді за це засяду», – посміхається співрозмовник.
* * *
Зараз трохи легше від того, що сам процес уже врешті стабілізувався, як каже Ігор, став буденною роботою. А перші місяці складалося все дуже хаотично, імпульсивно. І зібрати гроші – ще не означало купити. Треба було дістати.
«Наприклад, тепловізори. Їх в Україні вибрали за лічені дні від початку вторгнення. А за кордоном одразу з’явилися ділки, які захотіли підзаробити. І треба було в цьому всьому знайти оптимальні варіанти», – пригадує він.
Знань, щоб розбиратися у варіантах спецобладнання, ні Ігор, ні його помічники не мали. Тому купували чітко відповідно до вимог, які були в офіційних листах. Бо в список потреб корективи вносила сама війна.
Наприклад, збирали на «мавіки» (DJI Mavic – серія компактних квадрокоптерів з дистанційним керуванням для особистої та комерційної аерофотозйомки і відеозйомки, які випускає китайська компанія DJI, – авт.). Але на передовій це – розхідний матеріал. Бо квадрокоптери і збивають, і навіть крадуть вороги – з допомогою засобів РЕБ-боротьби (Радіоелектронна боротьба, за Вікіпедією, – вид збройної боротьби, коли радіовипромінювання (радіоперешкоди) піддаються впливу радіоелектронних засобів систем управління, зв'язку і розвідки супротивника, – авт).
«І так виходить, що 100 тисяч і більше коштує той «мавік». Пів села збирало гроші для свого воїна на ці «очі». Але… коптер взлетів – РЕБ ворожий посадив, москалі забрали. Зарадити цьому може такий прилад, як антиРЕБ. Оснащений ним «мавік» ворог не забере. Я вам точно принцип роботи не розкрию, бо то серйозні речі, у яких не спеціаліст. Але пишуть офіційно – треба. Я оголошую збір, купую і везу», – каже.
* * *
Позаштатних ситуацій із закупівлями за цей рік більш ніж вистачало. Через одну з таких Ігор Шевчук зарікся займатися автомобілями на фронт. Бо то доволі часто нагадує купівлю кота в мішку. Адже продавці за кордоном не дають машину на діагностику. Поїхав, помацав, позаглядав – і вирішуй, береш чи ні. А при такому огляді багатьох проблем просто неможливо виявити.
Було так, що оголосив збір на авто, закрили його. Купили машину, пригнали в Україну – і виявили вже тут несправність: треба змінити у повнопривідній машині «роздатку». А її, як виявилося, змінити не можна у принципі. Необхідно купувати по Європі запчастини і збирати свою. Причому це сказали майстри через кілька тижнів консультацій.
Тим часом – вже дуже треба їхати на передову. Люди постійно питають, що трапилося, чому волонтери не вирушають. А вони – «прив’язані» до машини. Коли її зроблять – невідомо. Плюс ту роздатку скласти – то тисяча доларів. Адже авто на фронт мусить бути в ідеальному стані.
«Хто винен у ситуації, хто ні – не розібратися. Бо є і людський фактор, і збіг обставин. Але, як сказала одна людина при погонах, – у підсумку винен той, хто пригнав.
Яка кому різниця, хто де її оглядав, ремонтував. Там, де бої, від справності машини напряму залежать людські життя. Стане вона на передовій – і все. І якби це було на лінії вогню, якби загинули люди, то з кого запитувати? Пригнав – я», – ділиться проблематикою волонтер.
«Простіше, коли павери із сонячними батареями. Або антиРЕБи. Навіть антидронова рушниця. Зібрав, оплатив, завіз. Тому машинами більше ніколи в житті не буду займатися», – обіцяє. А за мить додає: «Ну хіба вже дуже комусь треба буде…»
* * *
Перша точка призначення нашого ранкового вояжу – гараж у приватному секторі Луцька. Бо саме в такому приміщенні Ігор Шевчук збирає те, що повантажиться у транспорт і поїде на схід під час найближчої поїздки. А ще зберігає тару для волонтерів, які готують харчі на передову.
Там також – трохи «всякого-різного» з зони бойових дій. Речей, щоправда, небагато, бо не все реально везти сюди, у відносний тил. А за порушення можна мати неприємності на блокпостах. Тому, щоб і надалі їздити на передову, правил не порушують.
Не так давно з привезеного Ігор зробив сувеніри. Вони слугуватимуть заохоченням для найбільш активних учасників проєктів.
Тут чоловіки роблять «перекидку»: дещо залишають, дещо, навпаки, переміщують у багажник. І ми рушаємо далі – у спальний мікрорайон Луцька, щоб забрати передачу.
«Отак ми працюємо, – каже Ігор Шевчук. – Я вдячний людям за допомогу. Але переважно усі вважають, що коли вони дають, то ти повинен до них приїхати, а не вони привезти. І так дві тонни назбирати пакетиками-відеречками – то і по часу, і по витратах на пальне відчутно».
* * *
Неохоче волонтер розповідає про те, що трапляються непорозуміння, коли передають щось і вимагають звіту. А він не встиг сфотографувати «саме того» ящичка, бо поки вивантажував інші, «той» забрали бійці і повезли.
Зізнається, що іноді добряче наслухається-начитається стосовно того, що людина не побачила на фото своєї передачі. Хоча, каже спересердя, якщо дуже треба бачити, то можна їхати з ним, везти і контролювати. Бо щоразу ж сотня й більше таких ящиків у бусі. І передаються вони захисникам теж не в урочистій спокійній обстановці.
«Знаєте, як усе зазвичай відбувається? Приїжджаємо у точку розгрузки, про яку дізнаємося в останній момент. Це може бути і ферма занедбана, і посадка, будь-що. Туди прилітає з «нуля» кілька машин із підрозділів. Я ж тоді з тим телефоном, як мавпа. Тут фото треба, тут – відео для звіту. Водночас, необхідно якнайшвидше зробити перекидку й роз’їхатися. Бо дрони літають і в ворога…
А люди того, що там війна, не розуміють. Намагаюся не реагувати. Бо доброго більше. І навіть ті, хто має претензії, по-своєму праві. Мовляв, я ж даю на армію, то де воно є? Скажу так: зараз намагаюся брати від тих, хто мені довіряє. Бо не хочу усіх цих нервів», – уточнює співрозмовник.
* * *
Щодо харчів для передової, то Ігор має кілька ініціатив, із якими співпрацює. Акцент – на продуктах тривалішого зберігання. Наприклад, «космічне сало» від Луцької школи №1.
«Його багато пішло по фронту. Спочатку у школі повністю справлялися своїми силами. А потім я про них дізнався і почав трохи допомагати. Закину їм кілька тисяч гривень, а господині зроблять кілька десятків кілограмів прокрученого сала з приправами».
Також багато різноманітних домашніх страв робить Велицький центр культури і дозвілля. З крайньої відправки на фронт – тисяча банок м'ясних каш, голубців, овочево-м'ясного рагу, ковбаси з гречкою, ковбаси з перловкою і просто запеченої ковбаси.
Загалом же лише закруток звідси пішло 17 тисяч банок. Те, як вдавалося увесь цей час «вигрібати» із продуктами, відключеннями електроенергії, навчальним процесом (бо готують у шкільній їдальні) та робочими руками, варте окремого матеріалу.
Возить Ігор на передову і квашенину, і мед. А ще – сухпайки у зіп-пакетах, до яких входить мівіна чи гаряча кружка, чай, стік кави, цукру, бублики, цукерки, горішки, дрібні консерви. «Щоразу робимо їх приблизно 500 наборів. І то десь 40 тисяч по грошах виходить», – розповідає він.
Щодо саме цього напрямку у діяльності волонтер пояснює: це все – вторинне, йде по замовчуванню. Основне у кожній поїздці – це те, що замовляють військові. Адже він усвідомлює – армія харчами забезпечена, є сухпайки, тож голодним не будеш.
«Але тут, – каже він, – є один момент, філософський та особистісний. Це не стратегічні продукти. Але саме вони дають відчуття зв’язку з домом».
«Ми як їхали на Великдень до хлопців, то я купив огірків, помідорів. Щоб дійсно зробити там свято на той день. Щоб у них було так само, як тут. На Новий рік возив мандарини. І бійці раділи, як діти».
Тож і вантажаться у бус банки з голубцями, кашею та котлетами, печені ковбаси. Чи копчені кури або бочок від фермерської родини Войчунів із Гаті.
* * *
Власне до них ми того дня теж потрапили. Із Валентином Войчуном в Ігоря Шевчука вже налагоджена співпраця. Тож все відбувається швидко: напередодні зкопчені курячі тушки ріжуть, складають у ящики – і в машину. Туди ж – й інші приготовані для передової харчі та смаколики.
Саме через копченості наступною точкою нашого вояжу став луцький гіпермаркет. Там це м'ясо взяли на вакуумування. За якийсь час Ігор за ним повернеться, щоб далі завезти на одне з підприємств, де волонтеру дозволяють тримати його в холодильниках до поїздки на схід.
А в проміжку часу, який займе це вакуумування, машина мчить на стоянку до іншого гіпермаркету. Біля нього на Шевчука з передачею чекає Михайло Шелеп (він скромно називає себе у «Фейсбуці» підволонтером, проте допоміг зібрати не на один запит від військових). Ящик із приладом з його авто переміщують у наше – і машина їде на наступну точку.
А там Ігоря вже виглядає у шелтері для внутрішньо переміщених в «Адреналін Сіті» Тетяна Репницька. Під її керівництвом в авто вантажаться складові для сухпайків, які поїдуть на схід. «Тут кілька ящиків того, що нам потрібно. А отже, знову зекономимо трохи грошей», – тішиться волонтер.
* * *
Найважче всі завдання-зустрічі втримати в голові, каже Ігор Шевчук. За цей рік, зізнається, виникло таке відчуття, що немає ні пам’яті, ні розуму, ні сну, ні спокою.
«Я усвідомлюю, що постійно на нервах. Бувають такі дні… Зараз ще відносне затишшя. А чим ближче до поїздки, коли та гарячка перед відрядженням. Дзвонить один, другий, третій. Поки з ним говорю, вже забув про першого. Ввечері сів – і не можеш згадати, що маю робити, що зробив, що на завтра», – розповідає волонтер.
«А люди ж дивляться на мене у «Фейсбуці». Там все презентабельно, респектабельно, з посмішкою. І думають вони, що це так: приходить Шевчук у штаб-квартиру, де сидять кілька менеджерів за компами. Всі працюють. Я попив кави, покерував, пішов. Але такого немає зовсім. Хай би хто як хотів мені допомагати, все одно все на мені», – резюмує він.
І коли у його помічників є вільні дні, то Ігор Шевчук мусить у строю бути завжди, брати слухавку, домовлятися, забирати-віддавати. А телефонують у будь-яку годину доби, о 1-й чи о 3-й ночі, в суботу і в неділю, у Великдень чи Різдво. Бо все так чи інакше «замикається» на ньому.
«Іноді прошу допомоги в робочому чаті чи групі. І навіть якщо жоден учасник не відреагує, це все одно треба робити. І ніхто не винен у тому. Тому не подумайте, що я жаліюся. Сам вписався – і тягну. Мало того, так звик, що не знаю, що буду без цього ритму робити, як війна закінчиться», – пробує піджартовувати Шевчук.
Щодо власне перемоги уточнює, що він – реаліст, хай і оптиміст. Тому завершення війни, якого прагне Ігор Шевчук, – це «коли ми забираємо своє, звільняємо тимчасово окуповані землі і закріплюємося на наших кордонах».
«Але більш детально не хочу про це. Бо часто буваю у наших воїнів, спілкуюся з ними. Словами не передам, яке відчуваю шалене захоплення нашими захисниками і захисницями. Там немає песимізму, хоч живуть під постійні прильоти, є оптимізм та підйом. А ще – глибока віра. Попри це, переважає зараз у мені реалізм. Тому краще поговорімо про щось інше», – вперше за кілька годин стає різким співрозмовник.
* * *
Власне перед Великоднем Ігор Шевчук осилив свій найбільший збір – пів мільйона гривень на антидронову рушницю. А одразу після свята почав збирати 300 тисяч на новий проєкт підтримки ЗСУ.
«Дякувати Богу і нашим людям, у моєму випадку за рік у плані донатів мало що змінилося. Я запит беру, завдання ставлю і виконую.
Стабільна фінансова підтримка всіх проектів надходить від Віти Шевчук та СТОВ «Ратнівський аграрій». А загалом є 30-40 людей, які на війну заряджені під мене, дуже відчутно допомагають. І є регулярні маленькі суми від небайдужих. Усім їм дуже вдячний за розуміння та допомогу. Так і працюю – копійка до копійки. Щоразу по-різному ті збори перекриваються».
Є доброчинці, які підтримують Ігоря Шевчука із перших днів війни і до сьогодні. Вони не афішують своєї участі, бо вважають це зайвим. Самі вийшли на волонтера і самі щоразу пропонують допомогу.
«От, пригадую, був дзвінок у лютому 2022-го: «Ігор, я такий-то, є у групі. Прочитав, що кошти збираєте. І хочу трохи передати на тепловізори».
Ми домовляємося про зустріч. Я приїжджаю. Виходить людина з авто. І дає пачку купюр (50 тисяч гривень, як потім виявилося!) зі словами: «Купуйте якнайшвидше. Бо як прийдуть сюди росіяни, то навіщо мені ті гроші треба буде. А я собі ще зароблю потім». Тоді ж цей чоловік ще й ящиками провіанту багажник мені заповнив.
Він по сьогодні з нами. Щоразу телефонує, допомагає. Причому буває, що надсилає повідомлення з номером накладної і адресою, де це забрати. І щоразу – на кілька тисяч затарює нас».
Серед доброчинців, які підтримують Ігоря Шевчука, є як іноземці, так і наші громадяни, які мешкають за кордоном. Люди з Італії, Німеччини, Чехії, інших країн знайшли волонтера через «Фейсбук». «Я навіть толком не знаю, хто вони. Це не те, що з неповагою до людини. Але просто немає часу відписувати, сердечка відсилати», – розповідає Ігор.
Ця війна, каже співрозмовник, багатьох дуже змінила. Найперше – у плані залучення ресурсів для боротьби проти ворога. З’явилися люди, яких Ігор Шевчук ніколи не бачив, а вони йому «дуже капітально і фінансами, і продуктами допомагають».
«Поїдь там трохи м’яса забери», – каже один і пише адресу. Поїхав. Забрав, щоб ви собі розуміли, дійсно «трохи» – аж 4 свині для волонтерської кухні. Або теж дзвінок: «Бачив, там не вистачає для збору. Багато не маю, але щось кину». І приходить «небагато» – 20 тисяч».
Така підтримка, каже волонтер, змушує не здаватися, братися за нові завдання. Він намагаєся не звертати увагу на тих, що абстрагувалися від війни. Бо хай цих постійних помічників відсотків 10 від тих, кого знає, але разом вони на багато чого знатні. «Саме завдяки ним мені не соромно там, на передовій, в очі солдатам дивитися через те, з чим приїжджаю», – наголошує Шевчук.
Найважче ж у зборах – коли гроші передають рідні загиблих. «От, наприклад, пише людина. Починаєш спілкування, а це матір бійця нашого, який загинув на фронті. 20 років хлопчині було. Вона каже: знаю, що їдете, і хочу на конкретний батальйон, роту, взвод, де служив мій хлопчик, щось купити.
Жінка переказала 10 тисяч гривень Ми закупили ті потреби, які командир озвучив. Передали. Я точно написав бійцям, від кого це все. Натомість жінка попросила прапор 14-ї бригади. Я їй його привезу і передам у Вінницю. Це все, що я можу зробити для неї».
* * *
Зазвичай на схід Ігор Шевчук із помічниками завантажують бус і причіп до нього. Бо ж лише продуктів 2-2,5 тонни. Також їдуть два водії, щоб мати змогу відпочити в дорозі, яка в загальному становить приблизно 2,5 тисячі кілометрів туди й назад.
Бувають на передовій раз на тижнів три-чотири. Бо якщо тільки продукти, то вантаж реально зібрати і за два тижні. Але акцент, як вже уточнювалося, не на них, а на зборі коштів та придбанні спецзамовлення.
За рік повномасштабної війни у дорозі всяке бувало. Спочатку мали знати військові паролі на добу по областях, зараз показують на блокпостах дозволи на їзду в комендантську годину. Щодо засобів захисту, то вони не одягаються, як солдати, в екіпірування повністю.
«Це неправильно. Але я б не витримав стільки часу в бронежилеті та всьому іншому. Це – моя реальність. І моя відповідальність за власне життя. Бо не боїться тільки дурний», – зізнається волонтер.
У роботі кожну дрібницю доводиться через себе пропускати – бо загалом у цьому не може бути жодної помилки. А різні ситуації траплялися доволі часто. Навіть зі спробою шахрайства стикнувся.
«До мене телефонували, що прийшов переказ з-за кордону і треба зняти кошти. Добре, що я знав, як за цією схемою «працюють». Людина професійно зі мною спілкувалася: так чітко, що і не заперечити не встигаєш.
Спочатку підігравав, потім посилав далеко, а на тому кінці все одно своє гнули. Правда, потім чоловік зрозумів, що я не ведуся і почав вже на підвищених тонах говорити. Ми, до речі, тоді їхали в машині, то цю розмову мої хлопці навіть зняли на відео», – пригадує волонтер.
А ще Ігор Шевчук визнає, що рік волонтерства добряче підпсував нерви. Щодня – переживання: щоб вийшло, щоб склалося. «Виснаження дається взнаки. Заснув о 23-й. А о 3-й прокинувся – опа, сну нема! Уже до ранку лежу, думаю, планую. Хоч ніби за день намахався та мав би спати непробудно. Але через адреналін, що перезашкалює, нервова система на межі.
І спати нормально не можу. І бзіки на роботі. Можу на людей кричати. Хоч розумію, що мене ніхто не боїться, бо це – не зі злості. Потім ще й затролять за той зрив. Але так виходить. І звикли всі: і я, і вони», – розповідає Ігор.
«Ага, людина старша, хай викричиться, – жартом вклинюється у розмову Олександр. – Я розумію, що це йому треба, бо – нерви. То я собі їду, він репетує. І робимо роботу. Команда, як то кажуть, склалася. Розуміємо одне одного».
У дорозі Олександр Овруцький переважно мовчав. Але на словах про ці нюанси в роботі засміявся: «Я вам розкажу про розуміння в команді. Може серед ночі набрати: «Саш, треба зараз туди й туди. Вже». І я кажу: «Ок, якщо треба». Сідаю і їду».
«Три години – то вже не ніч, а над ранок», – вставляє зі сміхом репліку сам Шевчук. А Овруцький продовжує: «Або – переписуємося вночі, план роботи-поїздок на день складаємо. А на ранок Ігор приїжджає і – звучить моя «улюблена» фраза (можете її великими написати!): «Концепція міняється». Тобто розумієте??? Минуло 3 години, як ми її всю розписали і затвердили, але концепція – міняється!!! І що я? Правильна відповідь – продумаю новий маршрут під нову концепцію».
«А загалом що в роботі найскладніше? – запитую Олександра після цього невеличкого монологу. «Терпіти Шевчука. Це перші три пункти. Все інше вже не важливе», – чую у відповідь.
Ми заливаємося реготом. За хвилину Олександр вже серйозно продовжує: «А насправді саме для мене нічого немає складного. Бо основну роботу виконує Ігор. Він це все має закрутити, зорганізувати. Моє ж завдання – правильно вибрати час і маршрут, щоб ми за певну кількість годин змогли впоратися з завданнями на день».
* * *
Я вкотре дивлюся на цих чоловіків із захопленням та повагою. Бо розумію, що в цьому теж їхня суперсила: роблячи дійсно немислимо потрібні речі для перемоги, не нарікати на те, як це важко, а рятуватися вірою та сміхом.
Ми ідемо, кілька хвилин мовчимо. Кожен думає про своє. Аж поки тишу не перериває черговий дзвінок до Ігоря Шевчука.
Текст Ольга БУЛКОВСЬКА
Фото Людмила ГЕРАСИМЮК та з соцмережі «Фейсбук»