Лучанка Анна Рекретюк — ветеранка, а раніше військовослужбовця 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. До великої війни Анна була засновницею однієї з танцювальних студій. У перший день повномасштабного вторгення лучанка разом із чоловіком пішла у терцентр комплектування і соцпідтримки.
В інтерв'ю Суспільному Анна Рекретюк розповіла про участь у боях на передовій, цивільне життя і танці, якими жила до війни.
— 25 лютого 2022 року ти опублікувала пост про те, що йдеш на війну. Розкажи, будь ласка, як тобі далося це рішення?
Я б навіть не сказала, що ми приймали якісь рішення, планували це. Воно було саме собою. Мій чоловік давно хотів йти, ще за часів АТО, але його брат служив, його мама дуже просила, щоб хоча б один син лишився вдома.
Я збиралась стати до зброї. Все, в мене була одна ціль. Так, я сестрі чоловіка сказала: "Не переживай, я піду з ним, типу, там ми на місці розберемося". Тобто, вона думала, що я піду з ним, і там от на місці його звідти плавно уведу. Вона не розуміла точно, що я мала на увазі. А ми розуміли — треба стати до зброї.
— Скільки синові було на той момент років і як він сприйняв це ваше спільне з чоловіком рішення, з ким він лишився?
Синові тоді 15, щойно виповнилося. Я думаю, він до кінця не розумів, але так як і ми не розуміли. Ми думали, що ми будемо тут свій будинок берегти, своє село, Луцьк. В мене син доволі спокійний і врівноважений, має також чітку, національну позицію, свідому позицію. Він просто з розумінням до цього поставився.
Нещодавно сказав мені: "Мам, я так думав, мені як виповниться 18, що я теж піду в лави Збройних сил". Я зробила круглі очі — розуміла, що такий момент може настати. Але в нашій сім'ї воювала я і чоловік, і моя сестра, і її коханий. В чоловіковій родині його рідний брат на фронті, його швагро на фронті. Наші сім'ї виконують більш, ніж норму, грубо кажучи. Я ніяким чином сина не відмовляла від цього, просто сказала, що 18 — це ще дуже рано.
— Коли ти вперше взяла до рук зброю, пам'ятаєш свої відчуття?
Я пам'ятаю цей момент, звичайно, коли я отримала зброю, магазини, набої. Типу, це от я дійшла до цієї першої цілі.
Це була історія трьох днів. Адже ми пішли у військкомат 24 числа, це день черг. Ввечері поїхали додому, бо нам сказали прийти завтра. Наступний день знову черги, ми знову поїхали. І це третій день (26.02.2022р.) о 10-ій вечора я отримала зброю і набої. Я відчула: от тепер я можу робити те, заради чого я прийняла це рішення. От тепер все починається.
— Ви поїхали під білоруський кордон на Волині, служили там. В березні 2023 року потрапили на фронт. Можливо, це банальне питання, але тобі було страшно?
Мені було страшно, як ніколи в житті! Мені було страшно по-різному. Я навіть писала про це пост, що я знаю смак, я знаю запах страху. Різний смак і запах, я знаю різні фізичні відчуття цього страху від і до. Ти навіть можеш щось відчути і згадати, оті моменти саме. Всім страшно. Якщо не страшно там — це вже погано, через те, що ти вже тоді не ховаєшся, втрачаєш обережність, обачність.
— Що для тебе на передовій було найважче?
Спочатку те, що ми в цій аурі, в цій атмосфері, загрози твоєму життю щохвилини ми були постійно 24 на 7. Це було під Бахмутом. Ти спиш і ти постійно слухаєш, і ти від того виснаження з собою сперечаєшся. Бум, прилетіло. Думаєш: "А то ще далеко, я хочу спати". Бум! "Ну то вже ближче, але то ще теж далеко". Бум! "О, це вже дуже близько. А наступний має бути переліт". Ти спиш, ти розумієш, що вже загроза, а ти просто хочеш поспати. Оце найважче, тому що ти не маєш можливості відпочити, просто відключитися.
— Були такі ситуації, коли реально була загроза твоєму життю?
Ти цих ситуацій не порахуєш. Я вже говорила про те, що вважала себе невезучою за все своє життя. Але там я говорила, що я просто це все везіння збирала конкретно на оцей час. І воно вимірювалося в кількох метрах, вимірювалося в маленькому рішенні, з якої сторони ти об'їхав яму — зліва чи справа. Бо ти об'їхав справа, а прилетіло тут. Вимірюється в долях секунди — ти зараз стартанув, або зачекав. Багато коли ми вижили, вигребли, вистояли, завдячуючи просто своїм побратимам.
— Чи була ти єдиною жінкою у вашому підрозділі?
Я була єдина жінка, так. Важче, напевно, було спочатку оцей перший період, коли ми були на Волині — хтось собі дозволяв якісь там жартики. Я казала, що на цей раз пробачаю, але наступного разу буде інша мова. Там же я працювала і лопатою, і молотком, і пилкою, я це все робила. Я не з тих, які будуть здаватися. Я буду, бляха, до останнього.
Я заслужила, напевно, в них ту повагу, і коли ми вже приїхали на бойові, це було простіше, бо вони вже розуміли, що я не з тих тендітних дівчат.
— Що тебе найбільше вражало і в позитивному, і в негативному сенсі, перебуваючи на сході? І чи бувала ти там раніше, до повномасштабного вторгнення?
Це якраз доволі кумедно через те, що ми з виступами, з танцями об'їздили всю Україну. І я так казала, що от на сході я ще не бувала. Я б хотіла так дізнатися-дізнатися-дізнатися - Лиман, Серебрянка, Авдіївка. Все тепер знаю. Те, що найбільше тригерило — це люди з невизначеною позицією там.
— Що вбиває мотивацію військовослужбовця?
Вбиває мотивацію ситуація тут, вдома. Те, що насправді стільки є кому воювати, але вони всі шукають свою причину, чому я не воюю. Вбиває мотивацію, коли люди вважають себе надто розумними, бо "відмазалися". І ми такі розумні, бо ми знайшли, як виїхати і кому заплатити. А ви бідолашечки, ви ж такі дурні — взяли і пішли.
І ще дуже бісить те, що багато хто думає — хлопці і дівчата прийдуть зі сходу і наведуть тут лад. Ні, ви маєте ходити на ті самі мітинги, ви маєте від влади щось добиватися.
— Аню, ти зараз демобілізована, звільнена зі служби. Розкажи, як це відбулося, коли це відбулося і чому.
Почалось це все більше року тому. Я не хотіла звільнятися, я не мала таких планів. Мене переконував чоловік, переконував він мене довго через те, що його поранили, і він був в лікарнях, потім на реабілітації тут. Доволі серйозне поранення, в нього пів року була реабілітація. А мій чоловік натомість знав, де я, в яких умовах і в якій я постійній небезпеці. І я просто розуміла, що на його місці тут в мене би вже дах поїхав.
Я не могла лишити наших хлопців. Нам назвали дату, коли нас, по ідеї, мають вивезти з позицій, і сказала, що от цього числа напишу рапорт. Звільнилась за статтею "Самостійне виховання неповнолітньої дитини".
— Скільки часу ти тут в Луцьку, в спокої, як ветеранка, а не військовослужбовиця?
Три тижні. Я не сприймаю ще себе цивільною людиною. Продовжую жити на два світи. Тільки там я з бліндажа дивилася на цей цивільний світ, звідси всеодно дивлюсь в ту сторону.
В мене вдома ремонт (сміється — ред.). Ясне діло — син, сім'я. З батьками непросто, бо батьки дуже хочуть уваги. Мама дуже хоче, щоб я все розповіла. Я не можу ну навіть просто на якісь такі теми балакати багато. І багато часу стараюсь присвятити студії танцювальній.
— Яка є для тебе особисто поважна причина для громадянина України не йти на війну?
Наприклад, якщо ти іншими своїми діями впливаєш на хід цієї війни, на перемогу. Є у нас в Луцьку волонтери і навіть винахідники, які дуже багато роблять для нашої перемоги, будучи тут. Зараз вони значно важливіші тут.
Все решта — це не причина, тому що поряд зі мною там є батьки трьох дітей, п'яти дітей, є з протрузіями, грижами, є з групами інвалідності, є люди, які так економічний фронт тримають, що 10 вас їх би його не втримало, і прямо звідти тримають, тому що там теж дуже багато власників бізнесів разом зі мною пліч-о-пліч стояли.
— Як змінила тебе війна? Чи змінилась оця система цінностей в тебе особисто?
Зараз просто прийшло розуміння того, що все матеріальне нічого не варте. В один момент "прилітає" і немає нічого. Ти це губиш. Але ти можеш це все відновити. Ти не можеш відновити одного — життя. І їдь обов'язково відпочивати. Оце те, що я собі багато років не дозволяла, бо багато працювала. Зараз я розумію, що життя не в роботі.
— Ти вже танцювала після того, як повернулася?
Я танцювала, але я не танцювала поки що для себе. Не відчула поки що емоцій. Була в психолога один-єдиний раз. Не думала, що це дієво.
Тоді реально ця моя тривожність дуже мене геть виснажувала. Ти її відчуваєш, відкриваєш очі, і це починається, і воно отак шкребе. Це таке враження, що зараз щось станеться, от зараз. Але воно постійно, днями, весь час, воно тебе не відпускає. Тоді я пішла до психолога, ми поговорили, дихальні техніки певні сказали, і реально мені стало легше.
— Якою ти собі уявляєш перемогу?
Багато хто чекає перемовин і домовленостей. А я кажу, що для нас це дуже поганий варіант. Тому що якщо домовляться і буде дипломатичне завершення війни, наші розслабляться одразу у всіх почнуться гульки, кордони. Але та сторона однозначно скаже, що ми за мир. Але вони підуть готуватися. І вони будуть готуватися всіма силами, а через 5 років вони прийдуть знову.
Моє бачення — це, щоб вони, врешті зрозуміли, що їм ця війна не треба, щоб вони, врешті, повстали, скинули це керівництво. Та розуміючи їхню рабську свідомість — це дуже малоймовірний варіант. Якщо ми говоримо про силу, що ми їх силою задавимо — вони довгі, як прийнято казати, не те, що ворог сильний чи їх багато. Вони йдуть-йдуть, їх кладуть пачками, вивозять і наступних заводять.
— Багато хто мріє побачити твій танець перемоги, ти готуєш його?
Я мала думки про це, який він буде, але поки що нічого не знаю. Це буде спонтанно. І це буде найкраще, тому що ці щирі емоції — це завжди на вищому рівні.